Переклад Наталі Іваничук
Дехто з дорослих вважає, ніби перше кохання можливе десь у тринадцятилітньому віці, у класі сьомому, і ніяк не раніше. Але це не так.
Комусь уже ніколи в житті не судитиметься пережити такого кохання, як у четвертому класі, коли тобі десять…
Саме в четвертому класі Анна Люнде нестямно закохалася у Йорґена Рюґе, а коли їхня любов затріщала по швах, Анна ледь не потрощила паркан у Розбійницькому саду й усю ніч проспала за каменюкою просто неба.
У школі були два четверті класи — А і Б. Анна ходила до A-класу. Вона була дуже гарненька. Мала каштанове волосся, зелені очі й чорні вії. Але в її класі навчалися дві дівчинки, ще гарніші за неї — Туне й Еллен. Туне мала темні кучері й карі очі. Еллен — карі очі й дуже довгий "кінський хвіст". Вона завжди носила чистенькі рожеві сукенки. Аннин одяг часто ряснів плямами, бувало, й дірками. А все через бійки з хлопчаками, у яких Анна завжди перемагала своїх супротивників. Навіть Рікарда з п'ятого класу.
Анна мешкала в зеленому будинку на краю пустиря. Пустир був величезний, з ковзанкою, високими деревами й пагорбом. Від пустиря до школи треба було підніматися довгим схилом пагорба. Щодня Анна спускалася вулицею до перехрестя. Там чекала на Ейнара, Даґа, Кнута й Беату, а тоді вони разом прошкували угору схилом.
Беата — щира подружка Анни. Вона ніколи ні з ким не чубилася, не вміла швидко бігати й не могла похвалитися силою. Зате старанно вчилася у школі.
Беата з Ейнаром були рудяві й веснянкуваті, решта — темноволосі. І всі ходили до четвертого А.
Анна мала менших сестричок і старшого брата — Уле. Вдома, після школи, вона бавилася з сестричками й теревенила зі старшим братом, ласуючи хлібом з варенням.
А тоді виходила на пустир. Там вже її, бувало, чекали Ейнар, Кнут і Даґ. Розмови велися про шкільні події і про те, як нудно робити уроки. Інколи приходила й Туне з Еллен або старший брат Анни та інші великі хлопці, які ходили до сьомого класу.
Яких тільки чудасій вони не влаштовували на пустирі. Грали в хованки, ганяли наввипередки на велосипедах. Восени крали яблука в чужих садках, будували снігові іглу взимку, викладали загати на струмках навесні, іноді дубасилися, влаштовували посиденьки в Розбійницькому саду й усіляке інше — і так щодня аж до вечора.
А тоді поверталися додому.
Так було й одного дня ранньою весною, одразу після великодніх вакацій. Сніг уже майже зійшов, під ногами квацяло: квак-кваць. Але ногами ніхто не йшов, усі повитягали свої велосипеди.
Того ранку Анна вийшла з зеленого будинку й поїхала, як завжди о цій порі, до перехрестя на зустріч з друзями. Співали птахи, з веранди будинку репетував батько Кнута.
— Кну-у-уте! Ти зуби не почистив!!!
Але Кнут пускав батькові слова повз вуха, стояв собі незворушно на перехресті, як робив це щоранку.
— Зуби треба чистити, Кнуте, — завважила Беата, вона дбала про такі речі.
— Де це запропастилися Даґ з Ейнаром? — запитала Анна. — Спізнюються, як завжди…
От що її турбувало.
— Може, чекають на Йорґена!
— Йорґена?
— Йорґена?
— Йорґен Рюґе, — пояснив Кнут і попер собі вгору схилом, налягаючи на педалі. — Новенький.
— Новенький? — Анна й Беата кинулися йому навздогін. — Новенький?
— Так, — кивнув Кнут. — Дурбелик!
— Симпатичний?
— Потвора!
— Чому — потвора?
— Отакенні діри між зубами!
— Ой! — зойкнула Беата.
— Але, може, він сильний? — допитувалася Анна.
— Де там! Слабак! — гукнув Кнут.
— Ви билися?
— Він мешкає у Розбійницькому домі.
— У Розбійницькому домі?!
Загальмувавши, Анна дуже вдарилася животом до керма. Беата зупинилася і затулила обома долонями вуха. Вона завжди так робила, коли боялася.
Розбійницький дім стояв посеред Розбійницького саду й дуже відрізнявся від решти будинків. Він був значно більший та старіший, а колись, у давнину, там жив один розбійник. Тепер будинок став притулком хіба для примар та ще, може, для якогось однорукого бандита.
Сад анітрохи не скидався на звичайні садки — величезний, зарослий хащами й усіяний велетенськими валунами. Там росли високі дерева — яблуні й вишні; кущі розмаїтих ягід, бузок та полуниці.
Улітку й восени друзі багато часу проводили в Розбійницькому саду, бо Розбійницький дім — коричневий, з численними наглухо зачиненими вікнами й дверима — стояв пусткою, там ніхто не жив, принаймні ніхто з людей. Однак Уле зі старшими хлопцями часто залазили уночі досередини через дахове віконце. Ото вони й бачили бандита.
Четвертачки наважувалися заходити хіба на ґанок — там була простора веранда й пожежні сходи.
Анна полюбляла сидіти самотою у Розбійницькому саду, але тільки в білий день. Уявляла собі, ніби там живе.
Якби мешкала в Розбійницькому домі й мала свою кімнатку на другому поверсі, могла б легко перелізти на дерево й спуститися на землю — ніхто й не помітив би. Захотіла яблука — достатньо руку простягнути з вікна. Забажалось би втекти з дому, то й тікати далеко не треба, можна просто заховатися у саду.
— Уявляєш, як воно — мешкати в Розбійницькому саду? — озвалася Беата. — Мені б ніколи не дозволили…
— Я залюбки там жила б, — мовила Анна й додала, глянувши на Кнута: — А великі діри між зубами — то пусте!
— Він ще й веснянки має!
Анна демонстративно відвернулася: що з ними балакати, вони ж нічого не тямлять у житті. Вони ж ніколи не сиділи самотою у Розбійницькому саду!
"Йорґен Рюґе з веснянками", — повторила подумки. Цікаво, який він…
А коли вперше його побачила, тільки й подумала: "Ось він — новачок!"
Йорґен грав з Б-класом у лови. Мав біляве волосся й сині штани, і синю куртку, розхристану на грудях. Під курткою — білий светр, з-під светра в Рюґе висувалася футболка в синю й червону смужку.
А ще він мав в'язку ключів, почеплену на пасок штанів. Ключі дзеленькали, коли він біг: дзень-дзень. Бігав Йорґен шалено швидко.
Згодом, коли задзвонив дзвоник на уроки і всі стовпилися у дверях, Анна змогла ліпше його роздивитися. Гарний, подумала вона. Очі великі й дуже сині, і веснянки, дуже милі веснянки, і маленький рот. І ніяких широких дір між зубами, ані однісінької!
Анна не роздивлялася новачка впритул, однак майже не зводила з нього очей. Кожної перерви.
Вона сподівалася, що Йорґен захоче ближче заприязнитися з Даґом та Ейнаром, можливо, прийде на пустир після школи погасати на роверах чи пограти в хованки.
Того дня Анна мала всі шанси залишитися після уроків, бо, як це з нею зазвичай траплялося, забула виконати домашнє завдання. Гніву вчительки, мабуть, не уникнути.
— Анно Люнде, Анно Люнде, — докоряла вчителька. — Ти ж не зробила домашнього завдання…
— Забула, — відповіла Анна, напустивши на личко глибокий смуток.
А сама думала тієї миті про друзів, які вже, напевно, повиводили свої велосипеди з-під накриття і разом з Йорґеном прямували додому. Ану ж він їде просто попереду Еллен. Може, вони мчать наввипередки. І Еллен гукне "Ваааау!" від захвату, а Йорґен обернеться і помітить її карі очі й довжелезний "кінський хвіст", який майорить на вітрі.
— Негоже, ой, негоже, — відчитувала Анну вчителька. — Доведеться надолужувати згаяне наступного разу!
— Неодмінно! — з нещасним виглядом пообіцяла Анна, бо думками була біля Йорґена та Еллен і решти друзів, які, мабуть, спинилися вже біля ятки, щоб накупити іржавих цвяхів; мабуть, теревенять собі і саме ось цієї миті стають найщирішими друзями.
— Гаразд, Анно Люнде, — зітхнула вчителька. — Можеш іти, але пам'ятай, що я сказала!
— Добре! — зраділа Анна і вибігла з класу.
Вона рушила коридором, зійшла сходами й поволі побрела шкільним подвір'ям до комори з велосипедами, певна, що всі давно вже вдома.
Раптом позад неї почувся дзенькіт: дзень-дзень. Анна обернулася і побачила його. То був Йорґен Рюґе! Він спустився сходами, дзень-дзень, і рушив через подвір'я просто до комори.
На величезному шкільному подвір'ї були тільки вони удвох. Тільки Йорґен і Анна. І обоє прямували до комори за своїми велосипедами.
Анна дійшла першою, схилилася відімкнути велосипедний замок, але Йорґена з ока не спускала, підглядаючи за ним з-під руки. Хлопчина підходив дедалі ближче. Анна довго — як лиш могла довго — вовтузилася з замком, дзень-дзень наближався, ось уже позад неї; шелесь — і проминув її, побачила тільки Йорґенів ранець. Він не привітався, вона теж промовчала, бо ж не були знайомі.
Анна викотила з комори свій велосипед, Йорґен — за нею. Анна вивела велосипед зі шкільного двору, Йорґен — услід. За брамою посідали обоє в сідла й поїхали вниз пагорбом. Анна Люнде — першою, Йорґен Рюґе — за нею. Вони швидко крутили педалі, аж вітер свистів у волоссі, дзень-дзелень — дзеленчала в'язка ключів позад неї. Невдовзі Йорґенові треба буде звертати з дороги, якщо він прямує до Розбійницького саду. Та ось Анна почула його зовсім близько позаду, дзень-дзелень ішусь-шусь. Йорґен обігнав її і звернув убік.
— Бувай! — кинув на ходу.
Кров шугонула в жилах, гаряча кров.
— Бувай! — відповіла вона, але запізно, бо, доки отямилася, опинилася далеко внизу, а Йорґен зник.
Глибоко в душі Анна вже знала: вона кохає Йорґена Рюґе!
Вона не могла думати ні про що інше, а прийшовши додому, ледь не забула намастити хліб полуничним варенням. Їй заважала присутність старшого брата Уле й маленьких сестричок, хотіла побути сама.
— Не хочеш посидіти з Уле й сестричками, Анно? — запитала мама.
— Ні…
Анна зачинилася у своїй кімнаті й без упину виводила в чернетці: Йорґен Рюґе, Йорґен Рюґе, Йорґен Рюґе…
— Чим ти займаєшся, Анно? — зазирнула до неї мама.
— Готую уроки! Зачини двері! — огризнулася Анна. Вона була зла.
— Чого ж ти сердишся! Не маєш жодних підстав… Хіба не тобі вчора купили новий пенал! — і мама голосно хряснула дверима.
Я кохаю Йорґена Рюґе — написала Анна, а тоді вирвала аркуш із зошита й подерла його на дрібні клаптики, зім'яла їх у кульки і позапихала в дірки, що зосталися від гіллячок у дерев'яних стінних панелях, — як найбільшу таємницю.
Треба більше довідатися про нього.
— Я пішла! — гукнула вона братові й сестричкам.
— Куди?!
— Не скажу…
— Ото мале опудало! — буркнув Уле.
Анна проминула будинки Ейнара й Даґа, Кнута й Беати, виїхала на перехрестя під пагорбом.