Йшов він одного разу стомлений у пустелі і на місці спалення трупів, призначеному чотирьом жертвам Шіви і присвяченому богині Карам, побачив хижку, в якій мешкав капалика. Глянув він на подвижника, що сидів, схрестивши ноги, і став перед ним з молитовно складеними в анджа-лі руками.
Подвижник поволі вийшов зі стану глибокої задуми і сказав йому:
"Коли і що в цім світі дати слід,
Кого звільнить від океанського буття?
В які часи якому гостю
Того сягнуть, що недосяжне?"
І тоді брахман, здійнявши руки до неба, мовив: "Я гість твій, що прагне грошей". Подвижника брахманове нікчемство украй засмутило.
Недарма кажуть:
Вдивляючись у прохачів,
Які слова нікчемні промовляють,
Терзаються душевно ті,
Котрим не жаль з життям розстатись.
А ще:
Людина доброчесна, вскочивши в халепу,
Поможе горопасі іншому в нещасті.
Так дерево сандалове, розбите вщент,
Рятує багатьох людей з біди.[289]
Тоді повелитель йогів, капалика, мовлячи: "Щоразу, тільки-но ти доторкнешся до цього згустка, матимеш завжди п'ять сотень золотих монет",— вручив брахманові шматок кіноварі. Та ще й сказав: "Нікому цього не давай і нікому про нього не розповідай, бо щезне воно в тебе і до мене повернеться".
Узяв брахман подароване йому і на другий день ранком доторкнувся до нього, а воно дало п'ятсот монет.
І тоді попрямував він до міста Ратнаваті, де поринув у любовні втіхи з гетерою Стхагікою, яка ні сном, ні духом не знала, звідкіля в нього таке багатство.
Наставниця її, мати, сказала: "Ех ти! Цей брахман торгівлі не веде, нічим іншим не займається. Де ж він бере такі великі гроші для нас?"
Стхагіка спиталася в нього про це, але брахман нічого не розповів, і довелось їй тоді хитрощами й коханням улещувати його, аж поки він вибовкав, що все те багатство — від шматка кіноварі, і заснув. Тим часом вона викрала в нього той шматок кіноварі, а коли багатства в брахмана не стало, то й його в потилицю виштовхали з подвір'я.
Правду кажуть:
Що то за мудрість — ошукати
Того, хто довіряється тобі?
Яке ж бо то геройство — вбити
Того, на грудях хто заснув у тебе?
Брахман побачив, що шматок кіноварі зник і, волаючи, подався до палацу раджі. "Мене пограбували",— бідкався він. І тут розпалилися чвари.
Звідниця сказала:
"Цей шахрай мою дочку жадає,
А сам ні шеляга не має.
Демон пристрасті його підбив.
Недостойне це, ганебне діло.
Якщо люди щось вважають ницим,
Як же може раджа не схвалить?
Що кажу, то правда пресвята.
Як би кіновар плодила гроші?"
Люди побачили, що брахман чужинець, і прогнали його, а кіновар повернулась до капалики. Отож, царю Вікрамадітья, брахман, осліплений коханням до Стхагіки, розповівши про кіновар, втратив і Стхагіку, і кіновар. Так і в тебе, царю, ні пристрасті не буде, ні кохання". [290]
Скінчивши розповідати, Балапандіта пішла додому.
Прабгаваті вислухала розповідь і міцно заснула.
Така сьома з сімдесяти оповідок папуги.
На світанку наступного дня Прабгаваті знову питає папугу, іти їй чи не йти. На що папуга озвався: "Знаєш, красуне, коли на другий день Балапандіта прийшла до царя, то вона йому сказала:
"Не треба допитуватись, володарю! Бо
Ані в доброму, ані в лихому
Затинатися володарю не варто.
Всі частинки його тіла сущі,
Отож тіло в нього всемогутнє.
Як про все докладно розповісти,
Буде в тебе, як в дочки купця.
Хитрий намір здійснить не вдалось їй.
Станеться те саме і з тобою".
Цар спитав: "Це ж чому?"
Балапандіта відповіла: "Є на землі місто Тріпура, а правив там цар Тривікрама; у місті тому жив купець, якого звали Сундара. Була в нього дружина Субгага — така розпусна, що купець вдавався до всього, аби не випускати її з дому. Але ще перед тим, як він став тримати її на прив'язі, вона покохалася з одним купцем, котрий жив у домівці якші. Відтоді, як перестав чоловік випускати свою жінку з дому, вона завела моду говорити подрузі: "Ти приведи, голубко, у храм якші того мужчину, а я туди прийду і з ним помилуюся. Коли піду я, підпали наш будинок, усі гаситимуть пожежу й не помітять, що мене вдома нема. А після того, як зазнаю утіх, я нишком повернусь".
Приятелька покликала купця, і він прийшов у призначене місце, куди згодом прибігла й Субгага, а сама тим часом підпалила будинок. Але коханець, якого охопила цікавість, залишив храм якші й пішов подивитись на пожежу. Субгага ждала-ждала його і, спіймавши облизня, причвалала додому, коли будинок уже згорів.
Як і в жони купця, ні в домі, ні на людях
Нічогісінько тоді не вийшло,[291]
Так і в тебе, ясноликий магараджо,
Нічогісінько путящого не вийде.
Ну, а якщо хочеш знати смисл цих рядків, то я тобі завтра сама його розтлумачу". Сказавши це, вона пішла додому.
Вислухавши цю історію, Прабгаваті й заснула.
Така восьма з сімдесяти оповідок папуги.
Настав новий день, і спитала папугу Прабгаваті: "Ну, як, пташко, довідався Вікрамадітья, чому риба сміялася?"
І озвався до неї папуга: "Так-от, красуне, сам цар ні про що не довідався. На другий день покликав він брах-манову дочку Балапандіту і мовив: "Ти ж казала, що я сам усе зрозумію. Але я так нічого й не второпав".
Відповіла йому на це Балапандіта: "Коли ти, царю, й досі не можеш дійти ладу з тим, що я тобі розтлумачила, тоді слухай: старшого над міністрами, безневинного Пуш-пахасу, ти запроторив до в'язниці. Скажи, за що?"
Цар їй сказав: "Воістину він Пушпахаса. Коли якось у мене на прийомі він засміявся, то з рота в нього посипалися квіти, і прославився цим Пушпахаса по всіх країнах, і почали звідтіля присилати людей, щоб ті поглянули на таке диво. А коли всі зібрались, то він і сміятися перестав, і квітів більше не вивергав. От за це й опинився у в'язниці".— "А яка ж тому причина,— спитала Балапандіта,— що міністр перестав сміятись, ти дізнався про це?" — "Та ні, про це я не дізнався",— сказав цар.
Балапандіта мовила: "Як же це так? Ти покарав людину і не впав у гріх? Недарма кажуть:
Згідно закону живе країна,
Згідно закону борониться.
Згідно закону стає володар
Захисником страждальців.
А ти все допитуєшся в мене, чого риба сміялася. То взяв би й запитав отого міністра, чому вона сміялась. Він напевно сказав би тобі, і чому сам не сміявся, і чому риба сміялася".
Тоді цар велів міністрові Пушпахасі вбратися у належну його санові одіж і, знову повернувши йому високий чин, спитав, чому риба сміялася?[292]
Міністр сказав: "Не варто, мабуть, говорити про домашні незгоди. Бо
Про душевні муки і про втрати,
Про домашні прикрості й осмути,
Про облуди і тяжкі зневаги
Не розкаже той, хто має розум.
Та повеління царя — велике діло. І тому
На тих, хто чинить чорне зло,
Владар ласкаво не погляне.
Чому ж душею він повинен
Давать недобрі повеління,
Над сонцем і вогнем піднявшись
Своїм становищем високим?
Лиш справедливістю одною
Проміниться над нами сяйво,
Що називається державцем.
Тому ж бо він, Індоподібний,
Завжди перемагає зло.
Отож, володарю, дружина моя закохалася в іншого, а я дізнався про все і через це нещастя перестав сміятися".
Раджа, почувши про таке лихо, узяв пучок квітів і ляснув царицю по щоці, а вона вдала, ніби від того удару зомліла. Пушпахаса, тільки-но побачив це, засміявся й вивергнув цілу купу квітів. Тоді цар заспокоїв дружину і, поглядаючи на дочку брахмана, з удаваним гнівом спитав міністра: "Чого ж це ти з нашої біди смієшся?"
Міністр вклонився, зробив анджалі всьому поважному зібранню і мовив: "Володарю! Твою дружину вночі слуги побили палицями, і нічого з нею не сталося. Хіба ж не смішно, що зараз вона знепритомніла?"
Цар тоді розлючено запитав: "Ти сам бачив це чи, може, почув від когось?"
Міністр відповів: "Я сам це бачив. Ну, а коли не віриш, звели їй скинути канчуку і сам подивися".
Коли це було пророблено, цар усе зрозумів і, глянувши в обличчя міністрові і дочці брахмана, пробелькотав: "Що ж це таке?"
І сказав міністр: "Все, що розпізнала брахманова дочка в таємниці риб'ячого сміху, я зробив для тебе явним".[293]
По цих словах цар розпустив зібрання радників. Брахманова дочка і Пушпахаса пішли додому перелякані і водночас раді. А цар знайшов жінчиного коханця у скрині і вбив його; зрадливу жінку вигнав геть із своєї країни.
Сказав папуга Прабгаваті:
Так само, чарівнице, й ти не упирайсь, не затинайсь,
Бо ж люди із упертюхів, мов з Вікрамарки, завше кплять".
Вислухала Прабгаваті цю історію й заснула.
Така дев'ята з сімдесяти оповідок папуги.
На другий день сповнена жаги Прабгаваті спитала в папуги:
"Як маю діяти сьогодні,
О красномовцю, підкажи".
І на це папуга відповів:
"Якщо є подруга удатна,
Що може помогти, як Шрінгараваті, то йди".
Спитала Прабгаваті: "А як саме?"
Папуга мовив:
"Є таке селище, Раджапура, в якому жив сімейний чоловік Деваса, що мав двох дружин — Шрінгараваті й Субгагу.
Вони поклали боронить одна одну,
І пильнували спілку, мов зіницю ока.
Були охочі зваблювать мужчин
І славились пригодами своїми.
От якось, коли Субгага тішилася з коханцем у себе вдома, до дверей підійшов її чоловік з лозинами в руках. Ну от і подумай, що їй було робити?"
Відповів, звісно, сам папуга: "Тоді Шрінгараваті взяла й вигнала Субгагу голяка на подвір'я.
Чоловік запитав: "Що сталося?" На це Шрінгараваті вельми шанобливо сказала: "Ти приніс ці лозини з гаю, присвяченого Дурзі, от і вселилася в Субгагу нечиста сила. Іди й пожбур їх там, звідки приніс".
А коли цей телепень подався в гай, щоб виконати її пораду, Шрінгараваті вигнала коханця".[294]
Вислухавши цю розповідь, Прабгаваті заснула.
Ось десята з сімдесяти оповідок папуги.
На другий день увечері, охоплена пристрастю красуня чемно сказала папузі: "Я піду, коли ти згоден?" Папуга озвався до неї:
"Звичайно, треба йти — така у мене гадка.
Не стримати води, що рине у глибінь,
Не стримать серця, що кохати прагне!
Але, як ти підеш, то там треба зробити щось дивовижне.