А Раджашекхара, якому дали грошей і подарунків та ще й сказали, що то, мовляв, приходила подруга його дружини, аж ніяк нічому не перечив.
Так царевого синочка й царську доньку ошукавши. Велемудра Яшодеві влаштувала, що хотіла.
Власне, якщо маєш розум ти,
Йди до іншого, прекрасноброва.
А не маєш, спать собі влягайся,
Вбережи чесноти від наруг".[276]
Послухала Прабгаваті розповідь папуги й заснула.
Оце друга з сімдесяти оповідок папуги.
На другий день спитала Прабгаваті папугу, чи можна їй піти? А той на це одказав:
"Йди, красуне, що за диво,
Вже ж потішся, коли знаєш,
Як один із владарів
Спас від лиха свою душу".
І тоді спитала Прабгаваті: "Як же це було?"
Цього разу папуга ось що їй повів:
"Є велике місто Вішала, і правив там колись раджа Сударшана, а в тому місті жив купець, якого звали Вімала. Побачивши двох його напрочуд вродливих дружин, один пройдисвіт, на прізвисько Гульвіса, якому забаглося спокусити їх обох, став благати богиню Амбіку про те, щоб вона наділила його зовнішністю самого Вімали. Набравши подоби Вімали, пройдисвіт підстеріг, коли той кудись поїхав з дому, зайшов у будинок і заходився там хазяйнувати. Найперше він поблажливістю, грошима та подарунками привернув до себе служників, власкавив обох дружин шанобливістю, подарунками і ще багато чим і навтішався з ними, як його душі було завгодно. "Мабуть, оцей Вімала, наслухавшись про те, що й багатство, і всі інші блага мінливі, став такий щедрий",— подумали служники.
Та ось повернувся додому справжній Вімала, а двері, за велінням Гульвіси, замкнені, і він, стоячи перед ними, крикнув: "Якийсь пройда пошив мене в дурні!"
Миттю з усіх боків, приваблені цікавістю, позбігалися всі його близькі й далекі родичі. Купець забув навіть про базар і подався разом з ними до охоронців міста та й гукнув перед міністрами: "О раджо, якийсь пройда пошив мене в дурні!"
І раджа послав людей, щоб розібратися в цьому ділі, але пройдисвіт і їх прихилив до себе грішми та подарунками. Улещені його щедротами, вони доповіли раджі: "О царю, справжній Вімала перебуває в палаці, а під дверима стоїть якийсь волоцюга. Тоді раджа звелів привести обох, щоб розпізнати, хто з них шахрай. Вчинився страшенний лемент, всі люди почали лаяти раджу за те, що все пішло шкереберть — бо раджа повинен злочинців карати, а добрих людей захищати. [277]
Той вогонь, що спалахне від безталання
Доброчесних і жахних страждань народу,
Не погасне, доки вщент не спопелить
Щастя, роду, трону і держави.
Задумався раджа: як розпізнати, хто з них є хто? "Скажи, як це зробити?" — запитав папуга у Прабгаваті.
І сам же й відповів: "Ось як вийшов раджа з такої скрути. Покликав він кожну з дружин окремо і став запитувати, коли весільний обряд справляли, які прикраси й гроші чоловік давав? Що він потім казав, і що було першої шлюбної ночі, хто його батько, з якого роду мати, якого роду він сам і якої касти?
А жінки відповідали і що одержали, і що було, і про що говорили, і як спали, і про все інше. Потім раджа допитав тих обох чоловіків і порівняв їхні відповіді. Той, котрий казав те саме, що Рукміні й Сундарі — так звали жінок — був істинний чоловік, а пройдисвіта раджа вигнав із царства. Справжній чоловік з дружинами своїми повернувся додому. От який мудрий раджа".
Дослухавши цю розповідь, Прабгаваті заснула.
Така третя з сімдесяти оповідок папуги.
Іншого разу Прабгаваті знову питає папугу, може ж, варто піти?
А папуга відповів: "Моєї поради ти не слухаєш. Не треба йти. Добре слово слід слухати, коли й дитина говорить.
В далеку давнину, красуне дивовижна,
Брахман, слабкий на розум, не послухавсь
Дідівських велемудрих застережень,
Побрався з Вашаканою — в біду попав".
Питає Прабгаваті: "Як же це сталося?" Розповів їй папуга: "Є селище брахманів, яке зветься Самапрабга, де жив мудрий і ревно віруючий брахман Сомашарма, а в нього була дочка-красуня, пихата Віша-канья. її побоювались і ніхто не брав за дружину. Шукаючи нареченого для дочки, Сомашарма пустився в мандри по країні і натрапив на брахманське селище Джанастхана. Там жив старий і убогий брахман Говінда, за якого він і видав свою дочку. Друзі розраювали його, бо Вішаканья була наділена і вродою, і чарівністю, і різними чеснотами.[278]
Вона була юна, розумна і кмітлива, а Говінда був старий і дурний. Почала жінка оплакувати і вроду свою, і чарівність, і молодість.
Нетямущий чоловік при мудрій жінці,
Доброчесності позбавлений коханець,
Доброчинні без копійки за душею,-
Все це негаразд.
Виїзд перед зливою страшною,
В молоді літа нестатки,
Після першого кохання-розставання,-
Ось найтяжчих три нещастя.
Читання вголос недоладне,
Спів, коли ні голосу, ні слуху,
Ту любить, котра торочить: "Ой, не треба",-
Ось найтяжчих три нещастя.
Якось каже вона чоловікові своєму Говінді: "З тої пори, як я з батьківського дому прийшла, минуло вже багато днів. Ходімо туди, от і все".
Вирушили вони в дорогу возом, а на шляху несподівано стрівся їм вродливий молодий брахман-воїн, якого звали Вішну. І спалахнула між ним і Вішаканьєю взаємна пристрасть. Люди кажуть:
Із поглядом першим приходить кохання,-
Задума, буяння уяви, безсоння,
Знемога, байдужість до себе,
А то і притуплення всіх почуттів.
Відчай, божевілля, нестяма, загибель,-
Так десять цих ступенів люди проходять.
Десяткою стріл цих, у леті несхибних,
Мадана звитяжив, найкращий стрілець.
Попутник пригостив подружжя бетелем. Так завоював Вішну довір'я сільського брахмана, який, остерігаючись, аби чужинець не подумав чогось негожого, сам зліз із воза, а його посадовив. Тільки-но чоловік зник за деревами, Вішну спокусив красуню, яка назвала, з якого вона роду і що коїться в її сім'ї.[279]
Коли ж чоловік закричав: "Ти злодій!" — і став видиратися на воза, то вони його просто не пустили. А Вішну, який спокусив дружину старого, ще й надавав йому стусанів. Вони вхопили один одного за чуба, але Вішну з допомогою Вішаканьї зрештою подолав Говінду. Потім Вішну пішов з нею до своєї оселі. Говінда плентався позаду і, підійшовши до села, що стояло край дороги, загорлав: "Оцей злодіяка жінку мою вкрав. Рятуйте її! Людоньки, лише на вас вся надія!"
Тоді сільський староста затримав і Вішну, і красуню. Коли він почав розпитувати, Вішну відповів: "Та ми ж із нею повінчані. А той подорожній, як побачив мою дружину, одразу ж перейнявся до неї жагою". Говінда, коли його запитали, повторив те ж саме. Тоді староста, почувши однакові відповіді, почав розпитувати про касту і ще про всяку всячину. І раптом усі троє знову сказали одне й те ж. Як тут розібратися?" — спитав папуга.
Не знала Прабгаваті, що відповісти, і тоді він мовив: "Запитав у них староста: "Скільки днів ви їдете разом?" Вони йому одказали: "Та сьогодні лише після сніданку зустрілися". Тоді він спитав кожного з брахманів окремо: "Що в неї було на сніданок?"
От про це Говінда знав, а другий нічогісінько не відав, і староста покепкував з нього, а Говінді порадив: "Жени цю брахманку від себе геть. Сіє вона лихо і тут, і там. Недарма ж кажуть:
П'янюгу лікаря, невігласа актора, подвижника дурного,
Вояку-боягуза, неука брахмана, віту престарого,
Державу, що в ній править парубчак, міністрів же катма,
І друга, здатного на крок підступний,
Дружину, котра, запишавшись юним віком,
Із другом сходиться свойого чоловіка,
Осуджують розумні.
І хоч осуджують розумні,
Закоханий у жінку палко,
Говінда взяв її з собою
Й загинув через неї.
Не дивина, красуне:
Хто зневажає мудрих,
Той смерть свою знайде.
З Говіндою так сталося, брахманом!"[280]
Така четверта з сімдесяти оповідок папуги.
На другий день, намірившись іти, Прабгаваті спитала про це папугу, а він їй сказав:
"Іди, зумій лиш відповісти так, як відповів
У царськім зібранні Балапандіта".
Спитала Прабгаваті, як же це сталося, а папуга повідав їй таку історію:
"Є на світі місто Удджайїні, а правив там цар Вікра-мадітья. Його дружина цариця Камаліла була дуже знатного роду, і цар страшенно її любив. Якось він під час трапези звелів, щоб вона подала смаженої риби. Жінка йому сказала: "О повелителю! Не можу я навіть дивитись на цих мужчин, тим паче доторкатись до них". По цих словах рибини так голосно зареготали, що аж міські жителі почули. І тоді цар спитав знавця прикмет і віщуна, чому засміялася риба. Коли ж ніхто йому цього пояснити не зміг, він сказав одному з брахманів, знаменитому пу-рохіті: "Якщо ти не розтлумачиш мені, чого сміялись рибини, я накажу вигнати тебе з країни".
Пурохіта, почувши таке, попросив п'ять днів на роздуми і, засмучений, пішов додому.
Коли не знайде пурохіта відповіді на це запитання, цар його вижене. То як йому бути? Ось у чому річ".
І знову сам папуга відповів: "Балапандіта, дочка того засмученого брахмана, сказала: "Чого ти так зажурився, тату, яка причина твого смутку? Вченим людям і в горі треба високо тримати голову! Недарма ж кажуть:
Хто у щасті не радіє,
Хто у горі не сумує,
Хто у битві непохитний,
Той окраса трьох світів.
Отаких синів нечасто
Нам дарують матері".
Тоді брахман геть усе розповів про те, що сталося, і додав: "Ось чому цар хоче вигнати мене з міста. Бо
Ані кревності, ні дружби, ні довір'я, ні любові
Взагалі нема на світі, а про раджу годі й мовить![281]
А ще ось що говорять:
Вороні чиста їжа чи й потрібна,
Чесність — картяру, зміюці — жалість,
Мужність — євнуху, розважливість — п'яниці?
Цар щоб другом був? Де бачено, де чувано?
До того ж
Рікам, будь-яким тварюкам,
Із рушницею людині,
Роду царському, жіноцтву
Довірять не слід ніколи.
В лати сковані, жадливі,
Підлі і немилосердні,
Метиковані в крутійстві,
Ніби полози — владики.
Цар вбиває, усміхнувшись,
Він в шанобі царській — злодій,
Слон вбива, приклавши лапу,
А змія — отруйним жалом.
Хоч я з дитинства служу йому, цар мною незадоволений.