Отак він без остороги довгенько вчащав до неї, забувши про все на світі. [51]
Але якось один з євнухів побачив на нижній губі дівчини сліди від укусів і мовив: "Напевно, царева дочка скуштувала мужчини — про те свідчать знаки на її тілі. Та як же це могло статись, коли палац так пильно охороняється? Треба негайно доповісти раджі!" Обміркувавши все, євнухи пішли до царя й сказали: "Нічого ми не відаємо, повелителю, але хтось пробирається в покій до царівни, хоч він і надійно охороняється". Ця звістка дуже засмутила державця, і той подумав:
"Дочка прийшла на світ — великий клопіт.
"За кого видать?" — батька непокоїть.
З ким буде щасна, з ким нещасна буде?
Дочка для батька завжди тільки горе.
А також
Дочка прийшла на світ, і стогне мати.
Покіль росте — уся рідня в тривозі.
Та й видать заміж — на добро чи лихо?
Не відокремиш від дочки нещастя".
Чого тільки раджа не перебрав у думці, а потім сказав своїй дружині: "Божественна, як би нам дізнатися, чи то правда, що євнухи повіли. На зухвальця, який таке виробляє, чатує страшна смерть". Цариця переполошилась, побігла в покій до дочки й побачила її зранену губу та подряпини на тілі. І тоді цариця сказала: "Чого ж це ти, грішнице, роду нашого недостойна, цноти своєї не зберегла? Хто він, той смертник, що ходить до тебе по ночах? Скажи мені чисту правду!" Дівчина, зніяковівши, потупила очі й розповіла їй про Вішну, подоби якого набрав [52] ткач. У матері від радості аж душа стрепенулась, і вона поспішила до царя, щоб поділитися з ним новиною. "Божественний,— мовила жінка,— ти щасливий! До нашої дочки щоночі навідується сам Нараяна, і вона з ним у шлюбі за законом гандгарвів. Так-от, сьогодні вночі підійдімо до слухового вікна і хоч одним оком гляньмо на нього. Але не забудь, що з людьми він не розмовляє". Окрилений цар, якого взяла нетерплячка, ледве дочекався кінця дня, що видався йому вічністю. А коли надворі споночіло, цар і цариця примостились біля слухового вікна так, щоб їм видно було небо. Незабаром вони побачили дивину: з високості на Гаруді спускався Нараяна, прикрашений усіма належними ознаками — і раковиною, і метальним диском, і палицею, і лотосом. Державець, серце якого немов сповнилося амрітою, сказав: "Люба, ми найщасливіші за всіх, бо з нашою дочкою втішається сам Нараяна; це завдяки йому справджуються наші бажання. Тепер я з допомогою такого зятя підкорю всю землю!" Дійшовши такої думки, він повів своє військо на сусідні країни, правителі яких стали чинити йому відчайдушний опір, тільки-но той перетяв їхні кордони.
А через царицю раджа переказав дочці таке: "Донечко, люба моя, коли ти будеш з нашим зятем Нараяною, то запитай його, чи це справедливо, щоб усі ті царі проти мене війну вели? Після того, як він тобі все розтлумачить, попроси, щоб наслав на ворогів моїх лихоліття". І от, коли вночі до царівни з'явився ткач, вона шанобливо звернулась до нього: "Якщо ти, Великий Боже, доводишся моєму батькові зятем, то було б добре, аби царям, які з ним ворогують, не пощастило... Зроби таку ласку, нашли на всіх його ворогів лихоліття".
Ткач сказав їй: "Чи варто говорити про це кохана моя? Так і буде з недругами твого батька. Хай не тривожиться. В одну мить я їх знищу впень своєю палицею й метальним диском. Повір мені!" Тим часом вороги розорили вже всю країну; останнім оплотом царя стала його фортеця. А цар, який не знав, що під виглядом Вішну криється простий ткач, безперестану посилав йому такі дорогоцінні пахощі як агуру, камфора, мускус та інші, вельми розкішний одяг, всілякі добірні страви та напої і вустами дочки своєї благав: "О святий боже, вранці неодмінно впаде наша фортеця, бо нестача зерна й топлива призвела до того, що людей, які ослабли й не в змозі далі битися, чекає неминуча смерть! Тепер, коли ти знаєш усе, відверни біду в слушний час!" [53]
Почувши це, ткач задумався: "Якщо фортеця справді впаде, то мені доведеться розлучитися з коханою. Я, мабуть, сяду на Гаруду, при всій зброї злечу в небо й покажусь людям. Коли вони визнають мене за самого Васу-деву, то охоплені страхом царі зі своїми воїнами загинуть. Сказано ж: і
Хай в змії нема отрути — голова ж таки лякає,
Є отрута чи немає — а капшук страшить роздутий.
Ну, а коли я, захищаючи фортецю, загину, тим краще. Бо ж кажуть:
Тих, хто брахмана ради і владики,
Корови ради, жінки і фортеці
Своїм життям пожертвувать готовий,
Чека на небесах блаженних доля".
На світанку, спорядившись до бою, він сказав своїй1 коханій: "Люба моя, скуштую я сьогодні плоті і крові ворожої, замість питва, але ніщо не може зрівнятися з твоїми обіймами! Однак, не послухати тебе не смію. Удосвіта я з військом вирушаю з міста на битву. Літаючи в небі, я всіх тих царків здолаю, позбавлю блиску й спроваджу на шлях вічного блаженства. Ті, кого я сам уб'ю, хоч вони й грішними були, опиняться в раю Вайкунтха, а хто загине, тікаючи з поля бою, в рай не попаде". Вислухала його царева дочка, пішла до батька і все йому розповіла. Раджа, вдячний дочці за звістку, підвівся рано-вранці й з добре озброєним військом став до бою. Ткач, який приготувався зустріти свій смертний час, взяв у руки лук, сів на Гаруду, злетів у небо і теж подався на битву.
А тим часом справжній Великий Нараяна тільки-но подумав про пожирача змій, як Вайнатея миттю постав перед його очима. Бог сказав йому: "О Гарудо, ти, певно, знаєш, що ткач, прибравши мою подобу й літаючи на дерев'яному Гаруді, втішається щастям з царською дочкою". Той озвався: "Все це, божественний, мені відомо. То що маєм діяти?" Найдостойніший Нараяна мовив: "Сьогодні ткач пішов на вірну смерть. Його, звісно, може прошити стрілою будь-який воїн. Коли він загине, поміж людей піде поголос, що ось, мовляв, од стріли звичайного воїна і Вішну, і Гаруда попадали на землю, а після цього ніхто вже нам з тобою жертвоприношень не робитиме. Отож негайно [54] втілишся в дерев'яного Гаруду, а я вселюся в ткача і знищу всіх ворогів, загибель яких ще більше нас возвеличить". І тоді Гаруда сказав: "Бути на цьому",— і одразу вчинив, як було велено, а Найдостойніший Нараяна вселився в тіло ткача. Завдяки могутності Нараяни ткач, літаючи в небі, озброєний раковиною, метальним диском, палицею та луком, немов граючись, за одну мить поборов усіх найхороб-ріших воїнів і знеславив їх. Після цього й раджа зі своїм військом кинувся в бій і прикінчив усіх ворогів.
І от серед людей пішла чутка, ніби тому, що царевим зятем був не хто інший, як сам Вішну, вороги зазнали поразки. Ткач побачив, що всі недруги мертві, і, перейнятий радістю, спустився з небес. Тоді й цар, і радники його, і городяни, впізнавши в ньому жителя свого міста, запитали: "Та як же це могло бути?" І він повідав про все, що сталося, з самого початку. Цар, душу якого звеселили ткачеві мудрощі та слава, що він укрився нею, здолавши ворогів, перед очима всього люду влаштував, як і годилося за звичаєм, весілля ткача з царівною і не лише дочку, а й царство йому віддав. Ну, а ткач з головою поринув у любощі зі своєю коханою, втішаючись насолодами, спізнаючи суть усього живого. Ось через те й кажуть:
Є обманщики хитрющі — не збагне обману й Брахма,-
Тож, у Вішну обернувшись, ткач царівну взяв за жінку".
Вислухавши все це, Каратака мовив: "Коли так, то що ж нам робити?" Даманака йому сказав: "Отут мені допоможе мій розум, завдяки якому я перехитрую пана Санджіваку. Бо,
Якщо вступає в дію розум,
Загубить він володаря й країну,-
Адже стріла, яка летить до цілі,
Спроможна вбить когось або поранить".
І сказав на це Каратака: "Хоч розуму й не позичати, але ти не зможеш розлучити Пінгалаки з Санджівакою". Даманака відповів: "Інколи, брате, буває, що й нездібний успіху досягає. Як то мовиться:
Що можна хитрістю зробить, на те тобі забракне сили,-
Ворона, нитку кинувши, зміюку чорну заклює".
Спитав Каратака: "А як це?", і Даманака розповів. [55]
Оповідка шоста
"Росло в одній країні крислате дерево ньягродга, на якому звила собі гніздо пара ворон. Щоразу, коли вилуплювались вороненята, туди підповзала чорна змія й пожирала вороняче потомство. Не маючи ради з таким лихом, нещасні батьки пішли до свого доброго приятеля шакала, який жив під іншим деревом, і сказали йому: "О милий, біда в нас велика! До нашого гнізда внадилася підступна чорна змія. Вона вилазить з дупла дерева й поїдає вороненят. Може, ти підкажеш нам, як урятуватися від неї?У кого лан біля ріки, із іншим сплуталась жона,
Змія у домі завелась, не може буть спокійним той.
І доки ми там житимемо, не буде нам спокою". Шакал розважливо мовив: "У такому невеликому обширі нічого путнього зробити не вдасться — хіба що вбити її.
Ворога перебороти — найвірніший засіб — зброя,
І слабкий, як має зброю, ворогам не піддається.
Рибу жеручи з озерця — всяку: і дрібну, й велику,
Журавель тому загинув, що вдавився спритним раком".
І знову запитав Каратака: "Як же це сталося?", і Даманака розповів.