Сказано ж:
Рід гине від благих, цар — від дурних порад,
подвижник — від застілля,
Від збайдужіння — жрець, чесноти — від пліток,
від недовір'я — дружба.
Від балувань — дитя, з надуживань — любов,
від неуваги — жінка.
Від нехтування — лан, від марноти — добро,
від марнотратства — гроші.
Так-от після того, як приймеш обітницю, ти спатимеш на подвір'ї святилища у хижі з соломи". [41]
Ашадгабгуті відповів йому: "Святе веління твоє, добродію. Ти поможеш мені досягти найвищого". З дозволу Девашармана він змайстрував собі ложе і став, як сказано в шастрах, вести учнівське життя. Він робив усе, навіть розтирав наставникові руки й ноги, аби тільки догодити йому. Проте мудрець, як і раніше, ні на мить не випускав з-під пахви торбини з грішми. Так минав час, і от якось Ашадгабгуті задумався: "Ой, ніколи він мені не довіриться. А що, як я його заколю мечем, або дам йому отрути, або заріжу, як скотину?" Поки він так міркував, прийшов з якогось села син одного з учнів Девашармана, щоб запросити його в гості, і сказав: "Шановний господарю, завітайте, будьте ласкаві, до нашої оселі, де відбуватиметься церемонія покладання вінків, сплетених з куші". Девашар-ман дуже зрадів, що його запросили й разом з Ашадгабгуті вирушив у дорогу. Коли вони дійшли до якоїсь річки, Девашарман витягнув з-під пахви торбинку з грішми, поклав її в мішок і, залишивши його на березі, скупався, помолився богу й сказав: "Слухай, Ашадгабгуті, поки я сходжу до вітру, ти з цієї торбини, присвяченої Йогешварі, ока не спускай",— та й пішов. Ашадгабгуті тільки того й треба було. Він дочекався, поки подвижник зайшов за кущі, ухопив торбину й дав тягу. А Девашарман, цілком звірившись на улюбленого учня, спокійно робив своє діло і раптом помітив, що в овечій отарі зчепилися два барани. Вони раз по раз люто накидались один на одного, і з лобів у них уже юшила кров. А тим часом шакал, опинившись на арені їхньої боротьби, заходився злизувати її язиком. Угледівши таке, Девашарман подумав: "От дурний шакал, якщо барани зіткнуться, смерті йому не минути". Так і сталося. Коли барани знову вступили в бійку, вони розчавили шакала, який з насолодою облизував кров. Девашарман пожурився за ним, а потім попрямував туди, де залишив своє добро. Але ні торбини з грішми, ні Ашадгабгуті, якому він доручив стерегти її, на місці не було. Подвижник обшукав усе довкола, проте нічогісінько не знайшов. Тоді він скрикнув: "Ой-ой, пограбували мене!" — і звалився без тями додолу. А коли опритомнів, став бідкатись: "Як же ти обдурив мене, Ашадгабгуті! Відгукнися, повернися!", а потім рушив у дорогу, сподіваючись натрапити на слід того пройдисвіта...
Блукав він довго і аж надвечір дістався до села, з якого саме виходив ткач зі своєю жінкою, видно, поспішали в місто скуштувати хмільного. От до нього й звернувся [42] Девашарман: "О вельмишановний, ось уже й сонце сідає, а я прийшов до тебе як гість. Нікого в цьому селі я не знаю. Тож дотримай закону гостинності. Бо ж кажуть:
Якщо надвечір зайде гість, його гостинно стріти слід,
І до господаря у дім із часом прийде благодать.
До того ж
Привітне слово і вода, земля і ліжко із трави
У доброчинних хазяїв для гостя знайдуться завжди.
Вітання, бесіда — сто жертв, вода для обмивання ніг,
Це — мов шаноба для вітця, мов Шамбгу в гості завітав".
Вислухавши його, ткач сказав своїй жінці: "Іди, люба, додому і гарно прийми гостя! Приготуй для нього, як годиться, воду для обмивання ніг, частування, ложе і сама залишайся там, а я, як домовились, принесу чогось випити",— та й пішов до міста. А жінка його була розпусна і, думаючи в душі про свого коханця Девадатту, взяла з собою подвижника і, всміхаючись, пішла додому. Недарма ж кажуть:
Коли похмурий день, дощить,
Чи ніч, хоч в око стрель, й дрімає місто,
Й чоловіки в краях далеких,
Це для жінок розпусних благодать.
А також
Охоча до таємних стріч,
Красуня, звісно, зовсім не цінує
Ні ковдрою застеленого ліжка,
Ані уважного до неї чоловіка.
Болять розпусниці зальоти мужа,
Його любов — кістки судомить,
Гірчать його слова солодкі,-
Немає щастя у сім'ї гріховній.
Ні осуд, ні знеславлена сім'я,
Ані в'язниця, ні життю загроза,-
До всього байдуже розбещеній жоні,
Якій із іншим бавитись кортить. [43]
Прийшла ткачиха додому, підвела Девашармана до поламаного, незасланого ліжка й сказала так: "О шановний, я зараз піду до своєї подруги, а ти поки що влаштовуйся тут у моїй домівці. Я там не забарюся". Перейнята думами про любовну зустріч з Девадаттою, вона вийшла з подвір'я й побачила свого чоловіка, що повертався з міста. Ткач уже був напідпитку, веселенький і спотикався на кожному кроці; чуб у нього скуйовдився, а в руках він тримав глечик з хмільним питвом. Тільки-но блудниця помітила свого чоловіченька, вона швиденько побігла назад у дім і, поскидавши з себе всі прикраси, вдала, ніби нічого не сталося. Але ткача здивувало те, що його мила була якось дивно, не по-домашньому вдягнута, і він мимохіть пригадав чутки, що давно вже стали до нього доходити. Пересуди гнітили йому душу, проте ткач намагався не виказувати свого настрою. Однак тепер, побачивши, що дружина поводиться не так, як завжди, він повірив чуткам і, охоплений гнівом, присікався до неї: "Куди це ти, шльондро, гріховоднице, зібралася?!" А вона йому на те: "Та я ж з тобою разом у дім увійшла і нікуди не збиралася! А ти, мабуть, уже допився до того, що й плетеш неподобне! Правду, видно, кажуть:
Як на землю повалився й несусвітне щось плете —
Ось прикмети достеменні, що напивсь до очамріння.
Всього наскрізь трясе, десь одяг загубив,
страшна запала неміч,
Став грубіянить всім, чіплятись до людей —
з Варуною зустрівся,
Як сонце з неба йде, на нього подивись,-
розсіює проміння,
Втрачає гідний блиск і багровіє так,
неначе зле на землю".
Ткач вислухав жінчині нарікання і сказав: "Давно я, шльондро, чую розмови про тебе, а сьогодні сам переконався, що то були не плітки! Ось я тобі зараз дам!" Ухопивши палицю, він добряче гамселив свою благовірну, потім міцно прив'язав її до стовпа, а сам, одурманений хмелем, заснув мертвим сном.
Подруга ткачихи, яка була одружена з цирульником, дізналася, що чоловік тієї спить, мов убитий, прийшла до неї й мовила: "Подруженько, твій Девадатта чекає на тебе, [44] біжи швидше до нього". А та озивається: "Ти поглянь, на кого я схожа! Як же я йому покажусь? Піди до мого коханого й передай йому, що не можу я сьогодні ввечері з ним зустрітися".
"Е, ні, мила,— сказала цирульничка.— Не так чинять зрадливі дружини. Говорять же:
Тих народження я славлю,
Хто жадає, мов верблюд,
Плоди солодкі добувати,
Яка б їх доля не чекала.
А також
Сумнівно, що є інший світ,-
Чого лиш людські язики не плещуть,-
Але, коли коханий поруч,
Блажен, хто юності куштує плід.
До того ж
Втішатись випаде в самотині,-
Розпусниця зрадіє і потворі,
їй чоловік не буде милий,
Хоч би яким він був вродливцем".
Тоді ткачиха мовила: "Скажи, коли знаєш, як же я, міцно зв'язана, туди піду? А тут іще й спить мій осоружний чоловік!" Цирульникова дружина на те відповіла: "Люба подруго моя, та він же п'яний як чіп і прокинеться лише тоді, коли блисне промінчик сонця. Зараз я тебе звільню і прив'яжу себе замість тебе, а ти поспішай до Девадатти!" Та їй сказала: "Хай так і буде!" Тоді цирульникова дружина розв'язала подругу, сама стала на її місце і прив'язалась до стовпа, а приятельку послала туди, де на неї чекав Девадатта. Незабаром після цього прокинувся ткач. Майже тверезий, він не був такий сердитий. "Чуєш, негіднице,— гукнув він до жінки,— якщо від сьогодні ти сидітимеш дома і станеш покірною, я тебе розв'яжу". Цирульникова дружина, остерігаючись, аби ткач не впізнав її, причаїлась і мовчала. А той вів своєї. Вона ж не промовила жодного слова. Тоді розлючений ткач ухопив гострий кинджал і відтяв їй кінчик носа. Учинивши так, сказав: "У. гультяйко, залишайся тепер тут. Я більше тобі не [45] догоджатиму!" — та й знову заснув. Голодний і зажурений Девашарман, який втратив свої гроші, був свідком усіх тих жіночих витівок.
Згодом, ткачева жінка, натішившись досхочу з Девадат-тою, сповнена істинного щастя, повернулась додому й сказала цирульниковій дружині: "Бажаю тобі добра. А чи не прокидався мій харцизяка?" Та відповіла: "Добра то добра, але я ось без кінчика носа зосталася. Відв'яжи мене швидше. Я побіжу додому, поки твій іще спить!" Так вона й зробила.
На другий день ткач прокинувся і знову заходився вичитувати жінці: "Ну, шльондро, ти й сьогодні не скажеш нічого? Я ж тобі ще гірше вкою — вуха повідрізаю, або щось інше!" А вона йому обурено сказала: "Тьху на тебе, негіднику, коли ти здатний скалічити й спотворити мене, вірну свою дружину! Нехай почують про це всі хранителі світу:
Сонце, Місяць, Вогонь, Вітер,
Земля, Небеса, Води і Яма,
День і Ніч, Надвечір'я і Дгарма —
Всім їм відомі помисли людські.
Якщо я, о боги, чиста душею і з чужим чоловіком не втішалася, то зробіть, великі, щоб ніс у мене був, як раніше, не поранений, а коли я хоч у думці согрішила з іншим чоловіком, то спопеліть мене!" А потім сказала своєму чоловікові: "Ось поглянь, лиходію, силою моєї непорочності ніс у мене на місці, який був, такий і є".
Ткач узяв скіпку, присвітив і побачив, що ніс у жінки таки справді цілий, а на землі розпливалася калюжа крові; віддалік стояв подвижник. Здивований ткач мигцем одв'язав дружину, поклав у ліжко і став голубити її та милувати. А Девашарман, який, не вірячи своїм очам, споглядав усе це, промовив:
"Шамбари хитрі витівки, одурювання Намучі,
Уміння Балі махлювать,— відоме все ж бо це жінкам.
На сміх сміється і вона, на плач співчутливо сплакне,
Уміє і нелюблячи ласкавим словом підкорить.
Май Ушанаси мудрість всю і Брихаспаті всі знання —
З умом жіночим не зрівнять.