Малий Клаус і Великий Клаус

Переказ Віти Левицької

У одному селі жили двоє чоловіків із однаковими іменами. Звали їх Клаусами. Один мав чотирьох коней, а другий — лише одного. За цим їх люди і розрізняли. Власника четвірки коней звали Великий Клаус, а того, що мав лише одного коня, — Малий Клаус. Давайте послухаємо, що з ними сталося.

Цілісінький тиждень Малий Клаус був змушений працювати на полі Великого Клауса, та ще й позичати йому свого єдиного коня. Але одного дня на тиждень, у неділю, Великий Клаус віддавав йому за це всіх своїх чотирьох коней. Як весело було Малому Клаусові ляскати батогом над усіма п'ятьма кониками — цього дня йому здавалось, ніби вони всі належать йому. Яскраво світило сонечко, весело бамкали церковні дзвони, люди з молитовниками йшли до церкви. Вони дивились, як Малий Клаус оре тими кіньми, ляскає батогом і поганяє їх: "Но, мої п'ятеро коників!"

— Не кажи так, — забороняв Великий Клаус. — Тобі належить тільки один кінь.

Але Малий Клаус незабаром забував про заборону і знову поганяв коней, коли хтось проходив дорогою: "Но, мої п'ятеро коників!"

— Я тебе попереджаю: більше так не кажи, — розсердився якось Великий Клаус. — Якщо ти далі так казатимеш, я дам твоєму коневі по голові й він відкине копита — на тому все і скінчиться!

— Обіцяю не казати так, — скорився Малий Клаус.

Обіцянка — цяцянка. Наступної неділі знову люди знову йшли до церкви, він запишався тим, як поважно виглядає, коли оре на своєму полі п'ятьма кіньми, тож не стримався і знову гукнув: "Но, мої п'ятеро коників!"

— Я тобі понокаю! — розлютився Великий Клаус, узяв кувалду, вдарив єдиного коня Малого Клауса по голові, й той сконав.

— Тепер у мене взагалі нема коня, — зі слізьми промовив Малий Клаус.

Потім він зняв шкуру з мертвого коня, висушив її, а тоді заховав у торбу, перекинув її через плече й подався до сусіднього міста.

Іти було далеко, стежка прямувала через глухий, дрімучий ліс. Раптом зірвалась буря, й Клаус заблукав. Поки він шукав свою стежину, настав вечір, а до містечка, куди він прямував, було ще далеко, та й додому повернутися завидна він не встиг би. Обіч дороги стояла велика селянська господа. Віконниці були зачинені, проте крізь щілини цідилося світло. "Треба попроситись тут на ніч", — подумав Малий Клаус, підійшов до дверей і постукав. Двері йому відчинила селянка. Коли ж вона почула його прохання, то наказала йому забиратись геть, бо її чоловік не дозволяє пускати на ніч незнайомців.

— Що ж, тоді я змушений примоститись десь поблизу, — буркнув Малий Клаус сам до себе, коли селянка зачинила двері просто перед його носом. Поблизу будинку стояла копиця сіна, а між будинком і копицею — хлівець під стріхою.

— Ляжу тут, — вирішив Малий Клаус, коли побачив хлівець із лелечим гніздом на гребені. — Вийде непогане ліжко. Головне, щоб лелеки не клювали мене.

Тож Малий Клаус заліз на дах і побачив, що дерев'яні віконниці не сягають верху вікон. Тож йому було видно, що відбувається у будинку. Великий стіл був гарно накритий — на ньому красувалось вино, печеня й чудова рибина. За столом сиділи селянка й паламар. Вона доливала гостю вина й підкладала риба, а він знай наминав наїдки.

"Ех, якби ж і мені там опинитись", — подумав Малий Клаус. Коли ж він витягнув шию ще сильніше, то крізь вікно побачив великий запашний пиріг. Оце так бенкет!

І тут на дорозі з'явився вершник. Це селянин повертався додому. Він був непоганий чолов'яга, але мав одне дивне упередження — терпіти не міг паламарів. Коли він бачив перед собою паламаря, то просто скаженів і нічого з тим не міг вдіяти. Внаслідок такої неприязні паламар вирішив одвідати дружину селянина, коли того не було вдома, а щиросердна жінка поставила перед ним на стіл найкращі наїдки, які тільки мала.

Коли ж вона почула, що наближається чоловік, то почала благати паламаря, аби той сховався у великій порожній скрині, що стояла в кімнаті. Він мерщій послухався, адже добре знав, що селянин скаженіє від присутності паламаря. Жінка хутенько сховала вино й запхнула рештки розкішної трапези до печі, бо ж якби її чоловік побачив усе це, він би обов'язково запитав, для кого це готувалося.

— Оце то так, — зітхнув Малий Клаус на даху сарайчика, коли побачив, як зникають усі ці смачні страви.

— Тут хтось є? — спитав селянин у дружини, почувши якийсь звук. Він обшукав усе довкруги й знайшов Малого Клауса.

— Чого ти тут лежиш? Спускайся і заходь до мене в гості.

Тож Малий Клаус спустився і розповів селянину про те, як він заблукав, а потім попросився переночувати.

— Добре, я пущу тебе на ніч, — погодився селянин. — Але спочатку давай щось перекусимо.

Жінка застелила стіл скатертиною і поставила миску з кашею. Селянин був дуже голодний, тож із апетитом наминав страву, аж за вухами лящало, а от Малий Клаус не міг викинути з голови печеню, рибу й пиріг. Він-бо добре знав, що вони стоять у печі. Під столом біля його ніг стояла торбина зі шкурою коня, яку він збирався продати у сусідньому місті. Каша Малому Клаусові зовсім не смакувала, тож він штурхнув торбу під столом, і шкура голосно рипнула.

— Тихо там! — цитькнув Малий Клаус до своєї торби, а тим часом знову її штурхнув, і шкура рипнула ще голосніше, ніж першого разу.

— Ого! А що це в тебе в торбі? — запитав селянин.

— Е, там у мене чарівник, — похвалився Малий Клаус. — І він каже, що зачаклував піч, і тепер там є печеня, риба й пиріг.

— Чудово! — закричав селянин, кинувся до печі й відтулив її. Там виявились смачні наїдки, заховані його дружиною. Правда, він думав, що їх створив чарівник, що сидів під столом. Жінка не наважилася щось йому сказати, тож обоє заходились ласувати рибою, печенею та пирогом.

Потім Малий Клаус ще раз штурхнув свою торбу, і шкура жалісно зарипіла.

— А що він каже тепер? — поцікавився господар.

— Він каже, — відповів Малий Клаус, — що для нас є аж три пляшки вина. Вони стоять у кутку за піччю.

Жінка була змушена принести ще й вино, яке перед тим заховала, і селянин пив його, аж йому й зовсім стало добре. Ох і припав йому до душі чарівник, що сидів у Клаусовій торбі.

— А чи міг би він начарувати чорта? — запитав селянин. — Я би хотів поглянути на нього, поки я в гарному гуморі.

— Авжеж! — відповів Малий Клаус. — Мій чарівник може все, про що я його попрошу! — І штурхнув торбу ногою, щоб шкура знову рипнула. — Чуєш? Чарівник каже, що може, але він боїться, що чорт нам не сподобається.

— Та я зовсім не боюсь. А як він виглядатиме?

— Точнісінько як паламар.

— Ти ба! — вигукнув селянин. — Оце потворисько! Знаєш, що я терпіти не можу паламарів. Але то байдуже, я ж знатиму, хто переді мною, тож не зважатиму. Ну, я зараз відважусь. Давай, випускай, але прошу — не підпускай його близько до мене.

— Зажди, мушу порадитись із чарівником, — сказав Малий Клаус, штурхнув торбу і низенько схилився, щоб послухати.

— Що він каже?

— Каже, що ти маєш підійти до великої скрині, яка стоїть у кутку, й відчинити її. Там ти побачиш чорта — він зіщулився на дні. Але мусиш міцно тримати віко, щоб чорт не вислизнув.

— Ти ж допоможеш його втримати? — запитав селянин.

Він підійшов до скрині, де його дружина ховала паламаря, підняв віко й зазирнув усередину.

— Ох! — закричав він, сахнувшись. — Я бачив його, і він виглядає точнісінько як наш паламар. Оце так страхіття!

Після цього він просто мусив випити, тож вони знову сіли до столу.

— Продай мені свого чарівника, — згодом сказав селянин. — Проси, скільки хочеш, — заплачу, не торгуючись. Навіть якщо це коштуватиме мірку золота!

— Та ні, не можу, — відмовився Малий Клаус. — Сам подумай, скільки вигоди я зиску від власного чарівника.

— Але мені страшенно хочеться його мати, — продовжував умовляти гостя селянин.

— Добре вже, — врешті погодився Малий Клаус, — ти мене прийняв на ніч і був дуже гостинний, тож я просто не можу тобі відмовити. Добре вже, продам я тобі чарівника за мірку грошей, але ні монетою менше!

— Отримаєш усе, що просиш, даю слово, — запевнив селянин. — Але забирай із собою ще й скриню. Я не хочу, щоб вона лишалась у моєму домі. Невідомо, хто там зачаївся.

Так Малий Клаус віддав селянинові торбу з шкурою коня і отримав за неї повну мірку грошей. А ще селянин дав йому візок, щоб везти скриню і золото.

— На все добре! — попрощався Малий Клаус і подався геть із грішми та скринею, у якій досі лежав паламар.

Ліс огинала широка, глибока ріка, вода в якій текла так стрімко, що мало хто міг побороти течію. Недавно через неї побудували новий міст. Малий Клаус зупинився посередині моста і сказав уголос — так, щоб його почув паламар:

— Що ж мені робити з цією дурнуватою скринею? Вона така важка, ніби напхана цеглою. Якщо котитиму її далі, дуже стомлюсь. Може, краще кинути її в річку? Вона попливе за мною до мого дому, ціла й неушкоджена. А навіть якщо й потоне, то не страшно.

Тож він вхопив скриню й підняв, нібито збираючись скинути у воду.

— Ні, зажди! — закричав зі скрині паламар. — Дай-но я спочатку виберусь!

— Ой! — вигукнув Малий Клаус, вдаючи із себе наляканого. — Певно, чортяка і досі там? Треба кинути його до річки, щоб він потонув!

— Ні, ні, благаю! — залементував паламар. — Я дам тобі повну мірку грошей, якщо ти мене відпустиш.

— Ну, це зовсім інша справа, — сказав Малий Клаус і відчинив скриню. Паламар вибрався з неї, скинув порожню скриню у воду й почимчикував додому. Потім приніс мірку золота і віддав Малому Клаусу. А оскільки той раніше вже отримав мірку грошей від селянина, то тепер у нього був повний возик золота.

— Я отримав грубі гроші за свого коня, — сказав він сам до себе, коли дістався додому. Потім він зайшов до своєї кімнати і висипав гроші купкою на підлогу, промовивши: — Оце розізлиться Великий Клаус, коли дізнається, як я розбагатів завдяки своєму коневі. Але я йому не казатиму, як саме заробив гроші.

Тоді він послав хлопчину до Великого Клауса, щоб позичити мірку.

"Цікаво, нащо вона йому знадобилась?" — подумав Великий Клаус. Тож він змастив дно смолою, щоб до мірки прилипло і зосталось те, що нею збирались міряти. Так і сталося: коли мірку повернули господарю, виявилось, що до дна прилипли три новенькі срібні монети.

— Що це таке? — вигукнув Великий Клаус.

Він мерщій побіг до Малого Клауса і запитав:

— Звідки в тебе стільки грошей?

— Я вторгував їх за шкуру свого коня — продав її вчора.

— Нічого собі, заробіток! — сказав Великий Клаус.

Негайно він подався додому, схопив сокиру, зарубав усіх своїх четверо коней, здер із них шкури і подався до сусіднього міста, щоб там їх продати.

— Шкури, шкури! Кому шкури? — кричав він, простуючи вулицями.