Переклад з італійської Вадима Хазіна та Людмили Шарінової
Місто омріяне, знаю,
Кожен в житті обирає,
Щоб вирувало, цвіло,
Щоб і до серця було.
Серцю ж не кожен догодить,
В нім що посій, те й уродить.
Мовби серця — ті великі міста.
Безліч у світі їх вироста.
Хочеш до них у дорогу?
Досить фантазії трохи.
ВІРШОГРАД
Страйк у місті поетів
Усі працівники Віршоградської друкарні разом покинули роботу й колоною вирушили до муніципалітету, несучи нашвидкуруч написані плакати:
"Хто зневажив нашу честь?
Заявляємо протест!"
"Так нечемно і зухвало
Нашу гідність потоптали!"
"На захист надбань,
Місто, повстань!"[1]
Там, де проходила колона демонстрантів, зачинялися установи й крамниці, а їхні працівники приєднувалися до друкарів.
Невдовзі страйкувало вже все місто Віршоград.
Великий натовп вирував під муніципалітетом, представники страйкарів вимагали зустрічі з мером. Глибоко обурені, вони говорили про кривду, завдану робітникам друкарні (подумати тільки — саме тим, хто друкує поетичні книжки, словники рим, підручники з віршування!), пригрозили страшенною карою, якщо негайно не буде відновлено справедливість. Тоді вже, мовляв, нехай влада нарікає на себе.
Неабияк перелякавшись, мер одразу ж скликав міську раду.
— Хочуть більшої зарплати?
Починають страйкувати? —
спитав один з радників.
— Де там! Гірше, гірше, —
Лихо щонайбільше, —
зітхнув мер.
— Так розгнівалась громада,
Що піде й на барикади?
— Де там! Гірше, гірше —
Лихо щонайбільше.
— Наступає чорний день —
Революція гряде?
— Де там! Гірше, гірше —
Лихо щонайбільше! —
знай відповідав на все мер...
І нарешті зібрався на силі сказати про те, чим погрожували демонстранти:
— Виступ сьогодні зухвалий,
Страйк назріва небувалий:
Всі виступають з погрозою,
Що розмовлятимуть прозою!
Радники зблідли, дехто знепритомнів. Загроза справді жахлива. Хиталися підвалини міста: споконвіку у Віршограді розмовляли тільки віршами, навіть коли замовляли чашечку кави або просили сто грамів ліверної ковбаси.
Відтепер принада цього міста, де кожен був поетом, міста витонченої віршованої мови, ліричних почуттів і поетичних фантазій — відтепер ця принада зникне назавжди і всюди зазвучить брутальна проза!
Але якої ж кривди завдали людям, що вони зважилися на такий відчайдушний крок? Мер і радники провели бурхливе поетичне засідання, на якому всебічно розглянули питання і одностайно ухвалили рішення. Мер висунувся з вікна оголосити це рішення народові:
— Обурення ваше правдиве.
Я поновлю справедливість.
Вусом клянуся мойого кота,
Що винним накрутим хвоста!
Натовп тріумфував: таки перемогли, добилися справедливості. І справді, — на цьому погодилися всі радники, — адже йшлося про смертельну образу, могло статися кровопролиття. Подумати тільки, у міській друкарні вивісили таке оголошення:
"Повідомляється, що з травня цього року заробітну плату буде підвищено на 20%".
Яка образа! Їх не мають за людей!
— Не треба милості
Без щирості! —
кричали вони обурено.
— Образили слово!
Хіба це мова?
Вони могли витерпіти все, тільки не таке: звернутися до них прозою! Ні, краще страйк і боротьба до кінця! Вони боротимуться з ворогом його ж власною зброєю, навіть такою самою мовою: "Ви говорите з нами прозою? Яке хамство! Ми відповімо на нього поетичним страйком!"
На щастя, мер та радники (найвишуканіші поети міста) відразу перейшли на бік страйкуючих, і робітники почали працювати лише тоді, коли біля входу в друкарню з'явилося нове, прикрашене квітковими візерунками оголошення:
"Надихає трояндами травень до справи,
Пелюстками виводить весняну об'яву:
"На двадцять відсотків надбавим зарплату,
Щоб жили всі заможно, щасливо, багато.
Відзнаки грошима такої дзвінкої ми
Кожного з вас, дорогі, удостоїмо!"
Поетичну законність відновлено, і громадяни Віршограда, як завжди витончені й люб'язні, продовжували розмовляти віршами.
А трохи згодом трапився цікавий випадок, цього разу з дівчинкою на ім'я Катеріна.
Катеріна переплутує слова
Уже змалечку, здається, ще від перших вимовлених слів, з Катеріною почали коїтися якісь дива. Матуся, схилившись над її колискою, казала:
— Доню, я твоя мама.
Ось повтори так само,
Доню: ма-ма...
А Катеріна лепече:
— Я-ма... яма!
— Не яма, а мама!
Ну, повтори так само!
А вона каже:
— Дама... дама!
Батькові ще пощастило — донечка називала його дядьком. Але коли сідали до столу, замість тарілки вимагала горілки.
Батьки хвилювалися не на жарт: така маленька, а така зухвала, і вже в такому віці виявляє схильність до пиятики. Як і всі у Віршограді, розмовляли вони віршами і, ясна річ, у віршах виливали свої почуття:
— Що за дівчина нечемна:
В неї вдача неприємна.
— Будем важити на те,
Може, ще переросте.
Але Катеріна не переростала, вдача її не кращала. Коли від окремих слів вона перейшла до перших речень, тобто до фраз у віршах, то в неї виходило щось на зразок:
— Не дивись, татуню, скоса,
Поцілуй мені ти коси...
Мамонько-перепеличко;
Поцілуй мені спідничку...
Ач, яка самозакоханість та бундючність! Та хто ж вона така, що такої думки про себе? З якої речі цілувати їй коси й спідничку, ніби вона якась принцеса!
Та Катеріна зовсім і не бундючна, і не пихата, і не мала вона ніяких схильностей до пиятики. Просто народилася з вадою. Є такі, що народжуються косоокими, і такі, що народжуються клишоногими; а Катеріна плутала рими. Вона чітко уявляла все, що хотіла сказати. Треба було, приміром, сказати "тарілка", та ледве вона згадувала це слово, як з губ злітало друге, яке римується з "тарілкою", — "горілка". Ось і виходило, що батько, котрий для неї, звісно, був таки батьком, перетворювався на дядька, а на маму вона говорила "яма" і "дама". І зовсім вона не хотіла, щоб їй цілували коси й спідничку, а тільки носа й щічки.
Але ніхто навіть не здогадувався про цю вроджену ваду, тому Катеріну вважали зіпсованою, розбещеною, зарозумілою. Бо в Віршограді навіть повітря було пронизане поезією.
З роками Катеріна завдавала батькам дедалі більше клопоту.
Ще зовсім маленькою вона віршами привітала батьків з Новим роком і поклала листівку татусеві під серветку на столі. Що ж прочитав тато в поздоровленні?
"В Новім році, мамо й тату,
Буду вас я зневажати".
Римуючи, Катеріна, як завжди, помилилась і, замість "поважати", написала "зневажати".
Звичайно, батьки дуже розгнівались:
— Отаке нам побажати? —
Що це в тебе за манера?
Зіпсувала наше свято!
Геть до ліжка без вечері!
Отож через ці нещасні переплутані рими її завжди карали. Бідолашна, вона сама не здогадувалася про свою ваду і впадала в розпач: адже вона так любила своїх батьків, а вони їй без кінця дорікали. Донечка шукала найніжніших слів, які б умістили всю її любов до них.. Одного разу Катеріна склала два рядки, що, як їй здавалося, дуже точно передавали її почуття до батьків. І, ставши перед батьком та матір'ю, вона прочитала:
— Щоб знали, яка моя воля:
Завдати найбільше вам болю!
Вона хотіла сказати "щастя і долі". Але ж уявіть собі стан батьків, коли вони почули таке побажання. Цілий місяць дівчинка просиділа вдома, бо їй заборонили виходити на розваги та прогулянки.
Але такі прикрощі підстерігали її не лише вдома. У школі теж непорозуміння на кожному кроці: Катеріна завжди відповідала неправильно, бо, римуючи, переплутувала слова.
На іспитах у неї спитали ім'я великого поета стародавньої Греції, вона швиденько відповіла: "Гулівер". На питання, яка протока носить ім'я видатного португальського мореплавця, сказала: "Могіканова". До того ж, вона розповіла, що Італія має форму хобота, а не чобота, а Лондон стоїть на річці Пемзі, а не Темзі.
Звичайно, її залишили на другий рік. Вдома батьки, дізнавшись про це, вилили на неї лавину гнівних віршів, де римувалися "негідниця", "тупиця", "ледащо" і "зовсім пропаща".
Катеріна нарешті здогадалася, від чого її нещастя, і спробувала пояснити, що готувалася до іспитів ретельно, що винна в усьому тільки вроджена вада, яка щоразу заважає їй знаходити, потрібні рими.
Як завжди, вона робила помилки, тож і цього разу закінчила своє пояснення так:
— Бере мене великий гнів,
Що не знайду я точних брів.
Батьки нічого не зрозуміли, натомість розгнівалися ще дужче. Вона кепкує з них? До чого тут брови? І вони знову сипнули на неї віршованими докорами, де цього разу римувалося: "бридко", "видко", "гидко", "стидко".
З подругами і приятелями теж поспіль неприємності. Подруги, приміром, люб'язно запрошують її:
— Катеріно, годі сумувати,
Вийди з нами танцювати.
А вона вдячно відповідає:
— Зараз буду у саду,
Зараз, зараз підведу!
Подруги, певна річ, знизували плечима, відверталися й не хотіли більше знатися з нею, бо не розуміли, що вона замість "підведу" хотіла сказати "підійду".
Зустрівши подругу в новій сукні, Катеріна поспішала зробити їй приємність, сказати, що в своєму чепурному вбранні вона просто чарівна; але натомість у неї виходило:
— О-о, вбрання яке цікаве!
Ти у ньому — наче ґава.
Поступово всі стали уникати її, сердешна дівчина дуже страждала від цього. Нарешті батькам увірвався терпець. Одного дня мати, почувши, як розмовляє Катеріна, не витримала:
— Що ти мелеш? Я вжахнулась.
Чи ти, доню, не схибнулась?
Катеріна зайшлася плачем і приголомшена вибігла на вулицю. Це слово "схибнулась" болісно різонуло її. Адже вона нормальна, розумна, добра, серце її сповнене любові до батьків, друзів, до кожного з людей. Чому ж ніхто її не розуміє?
Якась жінка, побачивши, що дівчинка гірко плаче, зупинила її й запитала:
— Скажи, яка лиха година
Гнітить тебе, моя дитино?
Катеріна, схлипуючи, відповіла:
— Ой, рима печалить єдина.
Всі кажуть, що я перчина.
Але ж це не так, присягаюсь, —
Чи ж винна, що я нахиляюсь.
Вона збиралася сказати замість "перчина" "причинна", а замість "нахиляюсь" "помиляюсь".
Але жінка, звісно, цього не знала й, подумавши, що в дівчини не всі вдома, відвела и до лікаря.
Лікар оглянув хвору й попросив, щоб вона сказала: "тридцять три". Катеріна відповіла одразу, правда, на свій лад: "Носа втри!"
Звичайно, лікар подумав, що вона кепкує з нього, але ж їй таке й на думку не спало.