Вони роздивлялися гравюри і читали статті про невідомі екзотичні країни. Герман – після таких експедицій у власній уяві – зазвичай тікав до маленької комори у підвалі, де його батько зберігав свої інструменти. Там він сидів при світлі масляної лампи і писав вигадані корабельні щоденники, в яких розповідав про фантастичні пригоди підлітків-моряків, які він власноруч придумав. Вони носили імена його найближчих однокласників — Ганса, Фрідріха і Георга. Звичайно ж, лідером цієї групи був хлопець на ім'я Герман.
Він так і зробив того теплого квітневого дня. Тож він увійшов до комори, сів на дошку, поставлену на відро з вугіллям, дістав із секретного відділення блокнот, лизнув олівець і почав описувати жахливі моменти, коли Ганс і Фрідріх були прив'язані канібалами до величезних стовпів, поставлених над вогнем. Він вже збирався зобразити сцену, коли Георг і Герман прийшли їм на допомогу, коли почув важкі, повільні кроки свого батька на сходах, що ведуть до підвалу. Він швидко поклав блокнот у шафку. Герман боявся батька, який не терпів неробства і мрійливості, і свою огиду до неробства виявляв бурхливо — особливо коли був п'яний. До дверей комори наблизилися кроки, і ручка ворухнулася з неприємним хрускотом.
— Батько? — вигукнув Герман. — Це ти, батьку?
Йому відповіло тихе бурчання. Антон Шиллінг, двірник, п'яним ніколи не був дуже красномовним.
Герман відчинив двері. Страх паралізував його. Це був не його батько.
Вроцлав
Субота, 5 квітня 1913 року,
опів на сьому вечора
Поліційний асесор Пауль Вихладіл уже пів року очолював відділ по боротьбі зі злочинами у сфері публічної моралі президії поліції Бреслау. Він не був ні надто розумним, ні надто сумлінним, а також не вмів дотримуватися міри у вживанні міцних напоїв. Проте він умів роздувати навіть найменші успіхи, завдяки чому користувався дуже хорошою репутацією у нового президента поліції Генріха фон Оппена. Відділ III б був зіницею ока цього суворого мораліста й пихатого аристократа. Він цінував "великого Пауля" — так він ніжно називав свого підлеглого — і розповідав усім про свій великий успіх у 1900 році. Тоді Вихладіл виявив, що один із найвидатніших венерологів Європи, професор Університету Бреслау Альберт Нейссер у пошуках сироватки проти сифілісу заражав цією хворобою повій, у тому числі неповнолітніх дівчат, не повідомивши їм ні слова про свій експеримент. Вибухнув скандал, гримів прусський парламент, діяльність Нейссера порівнювали з жорстокими вівісекціями, а антисеміти потирали руки, показкючи кожному свідоцтво про народження лікаря з його єврейським походженням. Той упокорився, заплатив величезний штраф і компенсацію своїм пацієнткам, а потім назавжди зненавидів Вихладіла. Останньому ж було байдуже, особливо тому, що колишній президент поліції Пауль Бієнко підвищив його в 1911 році та нагородив грошовою винагородою за видатні досягнення в розслідуванні. Новоспечений поліцейський асесор мріяв про посаду начальника відділу III б, тобто відділу по боротьбі зі злочинами в сфері публічної моралі. Тому він не зупинявся на досягнутому, продовжував ефективно працювати, хоча – як стверджували зловмисники – наробив більше галасу про власну роботу, ніж щось зробив насправді. Була у нього ще одна хороша риса – він лояльно ставився до своїх колег і до підлеглих, як лев захищав їх перед начальством і прикривав їхні зловживання. Це не коштувало йому особливих зусиль, бо він був їхнім начальником лише півроку, самі вони не завдавали великого клопоту, до того ж їх було небагато — усього четверо: секретар поліції Вернер Хойсс, помічники поліції Вільгельм Клекер, Людвіг фон Раннеман і найменший стажем поліцейський вахмістр Ебергард Мок.
Усі вони, окрім фон Раннемана, сиділи зараз перед своїм начальником у його кабінеті на Шубрюкке, 49 і не вірили своїм вухам. Вихладіл сказав їм ні більше, ні менше, як те, що він вирішив краще зміцнити свою команду, а методом, який зв'яже їх у тісну групу, будуть спільні еротичні розваги.
– Як довго я маю вас умовляти? Ви педики чи що? — сказав він, насолоджуючись подивом, який викликала його пропозиція. — Ви всі молоді, і ви теж, Клеккере, хоча вам уже близько сорока. І ніхто з вас не одружений, включно з нашим "гером Фон", який сьогодні вже закінчив роботу і точно сидить на черговому абонементному концерті. Ви заслуговуєте на щось від життя, чи не так? Сьогодні теплий суботній вечір, усі з президії вже розійшлися. – Він перевів подих. – Повторюю, в нашій камері є чотири бажаючі красиві дівчинки. Старий Матушевський щойно дав їм таз і два відра гарячої води. Вони помились і чекають. Матушевський не промовить ні слова, відчинить нам камеру і піде на подвір'я викурити сигару. Старий тут такого не бачив. Ну, хлопці, хто з вас перший хоче? А може, все відразу, га? Місця в камері достатньо. О, одне застереження: я буду останнім, а Дора моя. Інші дівчата ваші. Так чого ви стоїте? Списи в руки і до роботи! Як хто боїться, надіньте шапочку!
Він розреготався і поклав на стіл три презервативи. Його кругле червоне обличчя мало не вибухнуло від утіхи. Високо закручені й почорнені від шуваксу вуса, що були єдиним наявним волоссям на голові, шельмовськи щетинилися.
Поліцейські мовчали і недовірливо дивилися один на одного.
— Як воно було? — Начальник підняв своє масивне тіло з-за столу, засукав рукави й потер руки, наче перед роботою. – Unus pro omnibus, omnes pro uni[9]! Гаразд, Мок? Висловлюйся, чоловіче, майбутній доктор філософії!
— Повинно бути "pro uno", — відповів той на запитання.
Комісар схвально кивнув, потягнувся до коробки сірників і дістав три з них. Одному він відламав голову і наказав тягнути жереб. Клекер першим витяг сірник без голови, а Хойсс – другим. Мок був у кінці, перед самим начальником. Вихладіл сказав їм, що тепер хоче ще попрацювати, і зробив кілька непристойних жестів, щоб підбадьорити підлеглих. Троє поліцейських вийшли з кабінету начальника. Вони знали, що тепер його обов'язок полягатиме в тому, щоб зробити кілька добрих ковтків кизиловки, яку він особливо любив.
Клекер пробув у камері чверть години. У цей час Мок і Хойсс балакали у своїй кімнаті, курили сигарети. Коли настала черга Хойсса, Мок відчув незручність. Він спробував уявити оголені тіла жінок, що звиваються навколо нього. Їхні груди, стегна та сідниці, які незабаром він отримає у володіння. На жаль, він не відчув навіть сліду припливу чоловічої сили.
Йому було рівно тридцять років, і жодна з еротичних конфігурацій, які він нещодавно бачив на стінах парної лазні, не була йому чужою, але в забавах брала участь лише одна жінка. І їх тут буде декілька. Вони будуть свідками. Вони будуть дивитися, коментувати, глузливо посміхатися, напевно, порівнювати його з колегами. Дора, учасниця еротичної олімпіади, розсміється до сліз, якщо він, закінчить через хвилину, як школяр, або — ще гірше — не закінчить зовсім. Але це було не тим, що найбільш знеохочувало. Його чоловічу силу стримувала моральна перешкода. Мок вважав зґвалтування найогиднішим порушенням жіночої гідності, а через мить йому доведеться вчинити зґвалтування. Звичайно, він матиме на це явну згоду дівчини, але ця нібито згода була свідченням примусу. Бо як інакше можна назвати вчинок, до якого жінок у камері примушував Вихладіл? Зрештою, саме Бегемот, як його тихо називали у публічних будинках Бреслау, напевно, зробив цим дівчатам пропозицію, від якої ті не змогли відмовитися: "Або ви сьогодні служите моїм хлопцям, або я вас знищу!". Тож він шантажем і погрозами змусив їх віддатися. Чи не є примус різновидом зґвалтування? Досі жінки віддавались йому добровільно, що траплялося рідко, тому що вони прагнули насолоди, або — що вже було дуже поширеним явищем — тому, що він платив їм за це. Ніколи з примусу!
З цими меланхолійними думками, далекими від еротичних спокус, Мок увійшов до камери, з якої щойно вийшов Хойсс.
Старий Вихладіл подбав про все. На підлозі між нарами лежала купа з чотирьох матраців, які охоронець Ріхард Матушевський, мабуть, приніс сюди з лікарняної камери на прохання комісара. На двох нарах сиділи жінки, одягнені тільки в нижню білизну і шляпки. Дві, які сиділи ближче до дверей камери, мабуть, нудьгуючи, курили сигарети і не звертали уваги на Мока. Ще дві не зводили з нього очей. Йому здавалося, що спокусливий погляд Дори — це щось більше, ніж просто професійна рутина.
– Яку ви обираєте? – запитала вона.
– Хто з вас був із моїми колегами? — хриплий голос Мока заповнив камеру.
— Ми з Терезією ще не були, — Дора вказала на повну блондинку з дуже яскравими очима.
Мок збентежено дивився на них. Терезія повільно підтягнула спідницю. Її чорні панчохи трималися гумовими підв'язками трохи вище колін. Зверху розміщувалися мереживні трусики, спеціально розрізані в промежині й відкриваючі antrum amoris[10]. Він уже бачив таку шикарну білизну, яку доньці Корінфа навіть не довелося знімати під час акту. Таке видовище завжди будило в ньому буйні тваринні сили. Не цього разу.
Він подивився на Дору. Та хвацько насунула капелюха на лоба. Вона занурила тонкі руки в бюстгальтер і винесла груди на світло. В інший час Мок вже збожеволів би від хтивості. Але не цього разу.
— Ти для начальника, — сердито гаркнув він. — А ти, — він показав підборіддям на Терезію, — ти мені не подобаєшся.
— Ти мені теж не подобаєшся! — зухвало відповіла блондинка. — Але ж це моя робота, якщо ти не знав!
Мок штовхнув ногою матрац і рушив до Терезії. Він був розлючений. Він стояв перед нею, розставивши ноги. В інший час одна ця сцена – його стегна біля обличчя дівчини – пробуджувала в ньому пріапічні здібності. Але не зараз.
— Ти виконуєш свою роботу, коли — прошипів він — коли ти робиш те, що окупається. А тут вам ніхто не платив. Ви робите це з примусу.
— Бегемот заплатив нам, — сказала Дора. — Немає потреби.
Мок стояв здивований і переводив погляд з однієї дівчини на іншу. Він ніколи б не запідозрив старого в такому щедрому жесті. Нарешті він усміхнувся. Вони правильно зрозуміли його посмішку, і обидва одразу почали розстібати йому штани.
І тоді вступило в дію те, що раніше так злісно відмовлялося йому коритися.
Все повернулося до норми.
Бреслау
Субота, 5 квітня 1913 року,
чверть на восьму вечора
Четвертий поліцейський відділу III б, поліцейський асистент Людвіг фон Раннеманн, насолоджувався того вечора – на відміну від своїх колег – лише духовними насолодами.