Інакше кажучи, фабрику ходових патентованих ліків. Він був кандидатом до міської управи від однієї партії, а Пінкертон – від другої. Боротьба точилася завзята, запекла і день за днем усе більш розпалювалася. Обидва були дуже ласі до грошей; кожен з них купив по великій ділянці землі з певною метою: повз місто мала пройти нова залізниця, і кожному з них кортіло пройти в управу, щоб скерувати ту залізницю в бажаному для себе напрямку – адже один якийсь голос міг вплинути на наслідки голосування і на долю майна! Ставка була чимала, але Гаркнес був сміливий спекулянт. Він сидів поруч із незнайомцем. Нахилившись до нього в той момент, коли решта "символів" звеселяла зібрання своїми закликами та протестами, Гаркнес пошепки спитав:
– Яка ваша ціна за торбину?
– Сорок тисяч доларів.
– Я дам вам двадцять!
– Ні.
– Двадцять п’ять?
– Ні.
– А як скажу тридцять?
– Ціна – сорок тисяч доларів, жодного цента менше.
– Гаразд. Даю. Я буду у вас у готелі о десятій годині ранку. Мені б не хотілося, щоб про це довідались. Я хочу поговорити з вами сам на сам.
– Дуже добре.
Незнайомець підвівся і звернувся до присутніх:
– Вже нерано. Промови цих добродіїв не позбавлені певного інтересу і навіть блиску. Однак, з вашого дозволу, я хочу залишити зібрання. Дякую вам за ту велику ласку, яку ви виявили, задовольнивши моє прохання. Я попрошу голову залишити торбину до завтра у себе і передати оці три п’ятсотдоларові асигнації містерові Річардсу.
Гроші було передано голові.
– О дев’ятій годині я зайду по торбину, а об одинадцятій занесу решту до десяти тисяч доларів містерові Річардсу додому. На добраніч!
І він вийшов, залишивши присутніх галасувати, веселитися, співати під скавучання собаки уривки з "Мікадо" та пісні: "Ви не та-а-ка пога-ана люди-на,– амінь!"
IV
Удома Річардси мусили до самої півночі приймати поздоровлення. Нарешті вони лишилися самі. Вигляд у них був трохи сумний, вони сиділи мовчки й усе думали. Аж ось Мері зітхнула й промовила:
– Як ти гадаєш, нам є за що докоряти собі, Едварде, чи не дуже? – і її неспокійний погляд зупинився на столі, де лежали три прикрославні асигнації, що їх недавні відвідувачі розглядали й мацали з такою святобливістю.
Едвард відповів не зразу. Зітхнувши, він нерішуче сказав:
– А що ми могли зробити, Мері? Так нам, мабуть, судилося... як і всьому на світі.
Мері звела погляд на нього й пильно дивилася деякий час йому в лице, але він не зустрівся поглядом з нею. Помовчавши, вона промовила:
– Я думала, що вислухувати поздоровлення завжди приємно. Але... мені тепер здається... Едварде...
– Що таке?
– Ти залишишся в банку?
– Н-ні...
– Відмовишся від посади?
– Вранці... подам заяву...
– Так, напевно, буде краще.
Річардс схилив голову на руки й пробурмотів:
– Раніш я не боявся пропускати гроші тисяч людей через свої руки, але тепер, Мері, я так стомився, так стомився...
– Лягаймо хіба спати.
О дев’ятій годині ранку незнайомець зайшов по торбину й одвіз її до готелю. О десятій Гаркнес мав із ним приватну розмову. Незнайомець зажадав і одержав п’ять чеків на столичний банк – "на пред’явника" – чотири по півтори тисячі доларів кожен, і один на тридцять чотири тисячі доларів. Один з дрібних чеків він поклав у гаманець, а решту, на суму в тридцять вісім тисяч п’ятсот доларів, запечатав у конверт і додав до чеків записку, написану вже після того, як Гаркнес пішов. Об одинадцятій годині він постукав у двері будинку Річардсів. Місіс Річардс поглянула у шпарину між віконницями, тоді вийшла й узяла конверт від незнайомця, що зник, не сказавши й слова. Вона повернулася розчервоніла й непевна в ногах. Важко дихаючи, вона промовила:
– Я певна, що впізнала його! А вчора ввечері мені все здавалося, неначебто я його десь уже бачила.
– Це той, що приніс сюди торбину?
– Я майже певна цього.
– Отже, це той Стівенсон, що йому так пощастило обвести круг пальця найвизначніших громадян нашого міста за допомогою фіктивної таємниці. Тепер, якщо він прислав чеки замість грошей, виходить, що він і нас обкрутив, хоч ми вже думали, що уникли цього. Я вже почав був заспокоюватися після вчорашнього вечора, а зараз від одного погляду на цей конверт відчуваю нудоту. Він не дуже товстий; вісім тисяч п’ятсот доларів навіть у найбільших банкнотах мали б бути грубші, ніж цей конверт.
– Едварде, а чому тобі не до вподоби чеки?
– Чеки, що їх підписав Стівенсон! Я б не відмовився взяти вісім тисяч п’ятсот доларів, якби вони були в банкнотах... бо це, очевидно, так нам судилося, Мері... але в мене ніколи не вистачило б духу... Заплатити комусь чеками, підписаними цим згубним іменням, я і спробувати б не наважився. То була б пастка. Цей чоловік хотів спіймати мене, однак, ми якось того уникнули; а тепер він намагається зробити те в інший спосіб. Якщо це – чеки...
– Ох, Едварде, який жах! – вона показала чеки й заплакала.
– Кинь їх у вогонь! Швидше! Не піддаваймося спокусі! Це – пастка, щоб люди з нас сміялися, як сміялися з тих... дай мені, коли ти сама не наважуєшся!
Він схопив їх, намагаючись затиснути в руці, доки дійде до грубки. Але він був людина, він був касир і він зупинився на хвилинку, щоб глянути на підпис. І мало не зпепритомнів.
– Дмухни на мене, Мері, дмухни на мене! Це те саме, що й справжнє золото!
– О, як чудово, Едварде! Але чому?
– Їх підписав Гаркнес! Що тут за нова таємниця, Мері?
– Едварде, ти гадаєш...
– Поглянь сюди... Глянь на них! Півтори тисячі... півтори... півтори... тридцять чотири тисячі... тридцять вісім тисяч п’ятсот доларів! Мері, торбина не варта була й дванадцяти доларів, а Гаркнес, очевидячки, заплатив за неї, як за золото...
– І ти гадаєш, усе це має бути наше... замість десяти тисяч?
– Та нібито так. Чеки виписано "на пред’явника".
– А це добре, Едварде? Навіщо це так?
– Гадаю, для того, щоб ми одержували гроші десь в іншому банку. Можливо, Гаркнес не хоче, щоб про це знали. А це що? Записка?
– Так, вона була тут разом з чеками.
Записка була написана рукою Стівенсона, але без підпису. Там було сказано:
"Я помилився. Вашій чесності не страшна ніяка спокуса. Я був іншої думки про вас, але я помилявся й щиро прошу вибачити мені. Я поважаю вас – від щирого серця. Це місто не гідне цілувати краї вашої поли. Шановний добродію, я заклався був сам із собою, що у вашому самовдоволеному місті є дев’ятнадцятеро чоловік, яких можна спокусити, я програв. Візьміть виграш – у вас на це повне право".
Річардс глибоко зітхнув і промовив:
– Здається, що записку писано вогнем, так вона пече. Мері, я знову нещасний...
– Я теж... Ох, боже мій, я...
– Ти тільки подумай, Мері: він вірить у мою чесність!
– Замовкни, Едварде! Я не можу більше!
– Якби ці чудові слова були заслужені, Мері,– а бог відає, як я вірив, що достойний їх,– здається, я віддав би за ці слова всі сорок тисяч. А цей папірець, дорожчий за золото і самоцвіти, зберігав би довіку. Але тепер він буде нам вічним докором, Мері!
І він кинув записку у вогонь.
Невдовзі прийшов посильний і приніс конверт.
Річардс вийняв звідти записку й прочитав. Записка була від Берджеса.
"Колись у скрутну хвилину ви врятували мене. Я врятував вас учора ввечері. Для цього я мусив збрехати, але жертву цю я приніс охоче, з наказу вдячного серця. Ніхто в цьому місті не знає так добре, як я, що ви чудова, добра й шляхетна людина. В глибині серця ви не можете поважати мене, добре знаючи, в чому мене звинувачують, але я прошу вас принаймні повірити, що я – людина вдячна. Це полегшить мені мій тягар,
Берджес"
– Ми врятовані ще раз! Але якою ціною! – Він кинув і цю записку у вогонь.– Я волів би... я волів би краще вмерти, Мері... я волів би покинути це все...
– Ох, гіркі дні, гіркі дні настали, Едварде. Ці удари – хоча й від благородної руки – такі жорстокі, такі часті!
За три дні до виборів кожен з двох тисяч виборців одержав на пам’ять подарунок – знамениту фальшиву монету. На одному боці монети вибито було слова: "Я сказав бідолашному чужинцеві…" На другому боці було: "Йдіть і спробуйте виправитись. Пінкертон".
Таким чином усе сміття, зібране під час небаченої гри, було висипано на голову одної-єдиної людини й це мало жахливий ефект: вибухла нова хвиля сміху, скерована проти Пінкертона, а Гаркнесові дісталася легка перемога.
Протягом доби після того, як Річардси одержали чеки, їхнє сумління трохи заспокоїлося. Старе подружжя визнало за краще примиритися, забути вчинений ними гріх. Але їм ще судилося відчути, яка то жахлива річ – гріх, який ось-ось мають викрити. Оновлений гріх ще відчутніший та тяжчий.
Ранішня проповідь у церкві була на старий копил – давно відомі слова про давно відомі речі; парафіяни чули їх уже тисячі разів, і, втративши давно будь-яку гостроту й будь-який сенс, ці проповіді радше наганяли на них сон.
Але тепер було інакше: кожне слово проповіді звучало як обвинувачення, скероване проти людей, винних у смертних гріхах.
Після церкви вони насилу втекли від юрби поздоровників і подалися додому, спонукувані неясним, непевним і невиразним передчуттям біди. Ненароком вони побачили містера Берджеса, що завертав за ріг. Він не відповів на їхній уклін. Він просто їх не помітив, хоч вони того не знали. Про що свідчила така поведінка? Вона свідчила... вона свідчила... про чимало всяких страшних речей. Може, він дізнався, що Річардс міг обілити його від підозри в давно минулих гріхах,– і спокійно вичікує нагоди, щоб звести з ним рахунки. Пойняті розпачем, удома вони уявили собі, що їхня служниця могла підслухати, як Річардс розповідав дружині, що знав про причетність Берджеса; далі Річардс почав пригадувати, ніби він ту мить чув там шелест жіночої сукні; трохи згодом він уже був певний, що чув той шелест. Вони вирішили покликати під якимсь приводом Сару, щоб поглянути їй у вічі: якщо вона справді виказала їх містерові Берджесу, з її поведінки це було б знати. Вони поставили їй кілька запитань – запитань настільки випадкових, пустих і безцільних, що дівчина подумала, чи не збожеволіли старі з радощів, діставши несподіване багатство; гострі й підозріливі погляди в її бік остаточно збентежили служницю, і це вирішило справу. Сара зашарілася й так зніяковіла, що старі побачили в цьому виразні ознаки її провини: вона шпигує за ними, вона виказала їх.