З польської переклав Ігор Пізнюк
У готелі
"Capital" зупиняються лише люди заможні. Для них існують швейцари, зодягнуті в Лівреї, стрункі вифрачені кельнери з іспанським акцентом; для них – безшумні ліфти, усі в дзеркалах; для них – клямки кольору міді без права затримувати відбитки пальців два рази в день витерті дрібною югославкою; для них – килимами стелені сходи, якими ходять вони лише тоді, коли поймає їх клаустрофобія ліфта; для них – великі дивани, тяжкі стьобані покривала, сніданки в ліжку, кондиціонери, біліші за сніг рушники, мила, пахучі шампуні, сидіння унітазів, свіжі часописи; для них Бог створив Анжело від Брудної Білизни і Запату від Спеціальних Замовлень; для них шмигають коридорами покоївки в біло-рожевих уніформах, а серед них я.
Але, можливо, що "я", то забагато сказано. Небагато залишається мене, коли в комірчині, в кінці коридору, переодягаюсь у смугастий фартушок. Він-бо знімає мої власні кольори, мої безпечні запахи та улюблені сережки, мій сміливий макіяж і черевики на високих підборах. Забирає також мою екзотичну мову, моє дивне ймення, розуміння жартів, мімічні зморшки, уподобання до небувалих тут страв, пам'ять дрібних випадків – і стаю гола в тому біло-рожевому фартушку, ніби постала раптом з морської піни. І від того моменту
Моїм стає весь третій поверх
у кожен weekend. Приходжу на восьму і не мушу поспішати, бо о восьмій усі багаті люди ще сплять. Готель голубить їх у собі, колише безпечно, ніби є він великою мушлею посеред міста, а вони – коштовними перлами. Десь далеко будяться авта, а підземне метро змушує ніжно тремтіти верхівку трави. Готельним подвір'ям залягає ще холодна тінь.
Я входжу через двері, що ведуть з подвір'я, і відразу відчуваю той дивний запах змішаних між собою засобів для чищення, випраної білизни і кам'яних стін, які пітніють від надміру постійно змінюючих один одного людей. Ліфт зупиняється переді мною, готовий до послуг. Тисну кнопку п'ятого поверху і їду до свого начальника, Міз8 І апе, за розпорядженнями.
Завжди між третім і четвертим поверхами ледь торкається мого обличчя щось подібне до страху, що ліфт зупиниться і зостанеться назавжди, як бактерія, ув'язнений у тілі готелю "Саріїаї". А коли Готель прокинеться, то почне мене неквапом перетравлювати, добереться до моїх думок і поглине все те, що ще від мене залишилось, поживиться мною, поки безголосно зникну. Та ліфт милосердно випускає мене назовні.
Miss Lang сидить за своїм письмовим столом в окулярах, що тримаються їй на кінчику носа. Таку зовнішність повинна мати королева всіх покоївок, президентша дев'яти поверхів, шефиня сотень простирадел і наволочок, камердинер килимів та ліфтів, конюх щіток і пилососів. Вона дивиться на мене поверх скелець і відшуковує картку, призначену спеціально для мене, а на ній, в колонках і віконечках, діагноз цілого третього поверху, стан кожного покою. Miss Lang не помічає гостей Готелю. Може, є вони поважними особами для ще вищого персоналу, хоч важко собі уявити, що може бути хтось поважнішим, гречнішим, аніж Miss Lang.
Для неї Готель є, ймовірно, довершеною структурою, швидше живим, аніж нерухомим буттям, про яке усі ми мусимо дбати. Зрозуміло, що пролітають, пропливають через нього люди, зігрівають місця в його ліжках, п'ють воду з його мідних сосків. Але вони минаються, відходять. Ми і Готель зостаємось. Тому Miss Lang описує мені кімнати, ніби вони – це місця, заселені духами, завжди в порядку пасивному: зайняті, брудні, покинуті, вільні кілька днів. Дивиться при цьому неохоче на мої цивільні лахи, на сліди поквапного макіяжу. Та я вже з карточкою, заповненою красивим, трохи вікторіанським почерком Miss L., іду коридором, обдумуючи стратегію, зважуючи сили.
Тоді-то непомітно я переходжу з частини господарчої у Частину для Гостей. Пізнаю це за запахом – мушу підвести голову, щоби його розпізнати. Часом мені це вдається: пахне чоловічим арманімом, або лягерфельдом, або розкішним, витонченим боухероном. Знаю ці запахи з дешевих проб в "Vogue", знаю, як виглядають флакони. Пахне також пудрою, кремом проти зморщок, шовком, крокодилячою шкірою, кампарі, розлитим у ліжку, цигарками марки "Caprice" для вишуканих частунків. Це, власне, і є той своєрідний запах третього поверху. А радше не весь запах; радше перший пласт специфічного запаху третього поверху, який я впізнаю, немов давнього знайомого, тоді, коли поспішаю до своєї комірчини, де відбувається
Перевтілення
Я в рожево-білій уніформі вже по-іншому дивлюсь на коридор. Не шукаю запахів, не притягують мене власні віддзеркалення в мідних клямках, не прислухаюсь до своїх кроків. Тепер у перспективі коридору мене цікавлять понумеровані прямокутники дверей. За кожним з восьми цих прямокутників знаходиться кімната – чотирикутна спроституйована площа, котра щокілька днів віддається комусь іншому. Вікна чотирьох з них виходять на вулицю, де завше стоїть бородатий чолов'яга в шотландському строю і грає на волинці. Підозрюю, що це несправжній шотландець. Забагато в ньому ентузіазму. Біля нього – капелюх та монета, яка має притягати собі подібних.
Подальші чотири покої з вікнами на подвір'я вже не такі сонячні і завжди купаються в мороку. Усі вісім кімнат присутні в моєму мозку, хоч я їх ще не бачу. Мої очі помічають тільки клямки. На деяких з них висять таблички "Don't disturb!"[1]. Тішусь, бо не в моїх інтересах заважати ані людям, ані їхнім кімнатам, і я волію, щоб вони не перешкоджали мені в спогляданні того, як у моє володіння переходить третій поверх. Інколи табличка сповіщає: "The room is ready to be serviced"[2]. Цей напис ставить мене в стан готовності. І є ще третій різновид інформації: брак інформації. Це енергетизує мене, трохи непокоїть і вмикає мою приспану до цієї пори інтелігентність покоївки. Часом, коли тиша по той бік дверей дуже виразна, мушу прикласти до них вухо і напружено слухати, а то Й навіть заглядати через дірку від ключа. Віддаю перевагу цьому, аніж опинитись зі стосом рушників всередині та несподівано натрапити на переляканого гостя, який ховає своє голе тіло, чи, що гірше, побачити гостя, зануреного в безпорадний сон так глибоко, що аж здається, ніби його нема.
Тому довіряю табличкам на дверях. Вони – віза, котра дає вхід в мініатюрний світ,
Світ номерів
Кімната 200 – порожня, ліжко зім'яте, трохи сміття і гіркий запах чийогось поспіху, перевертання у ліжку, гарячкового пакування. Той, хтось повинен був виїхати рано-вранці, певно, поспішав на летовище, може, на вокзал. Моє завдання – усунути сліди його присутності з ліжка, килима, шаф, шафочок, ванної, шпалер, попільничок, повітря. Це загалом не просто. Не вистачить звичайного прибирання. Рештки залишеної тут особовості попереднього гостя треба перемогти своєю безособовістю. Для того і існує Перевтілення. Рештки відображень того обличчя в дзеркалі не лише мушу зітерти ганчіркою, але й заповнити дзеркало своєю біло-рожевою безособовістю. Той запах, залишений через неуважність і поспіх, мушу заглушити своїм беззапахом. Для того я тут як особа офіційна, а через те, взагалі, мало конкретна. І, власне, це роблю. Найгірше з жінками. Жінки залишають після себе більше слідів, і йдеться не лише про те, що забувають дрібниці. Вони інстинктивно намагаються переробити готельні покої на замінники домівки. Вкорінюються, де тільки можуть, як насіння, що його несе вітер. У готельних шафах вони вішають якусь пекучу тужливість; у ваннах, в спосіб безсоромний, полишають своє жадання і покинутість. На склянках і цигаркових мундштуках легковажно залишають сліди своїх уст; у ванні – волосся. На підлозі розсипають тальк, що, як зрадник, відкриває таємниці їхніх стоп. Деякі з них, вкладаючись спати, не змивають макіяж, і тоді подушка, ця готельна хустина Вероніки, показує мені їхні обличчя. Не залишають, однак, чайових. Для цього потрібна чоловіча певність у собі. Позаяк для чоловіків світ завжди більше базар, аніж театр. Вони воліють за все заплатити, навіть про запас. Тільки тоді вільні, коли платять.
Наступним є
Номер 224, в якому мешкають пара японців
Вони тут досить довго, і в їхній кімнаті я почуваюсь знайомо. Встають рано-вранці, ймовірно, щоб нескінченно відвідувати музеї, галереї, крамниці, множити місто в фотографіях, тихо і гречно проходити вулицями та поступатись місцем у метро.
Кімната, яку вони займають, – вишукана двійка. Однак вона має вигляд, ніби не була заселена в якому-небудь сенсі. Немає тут речей, випадково залишених на комоді під дзеркалом. Вони не користуються ані телевізором, ані радіо, немає слідів пальців на мідній плитці з перемикачами. Нема також води в ванні, крапель на дзеркалі, крихт на килимі. Подушки не голублять форм їхніх голів. До моєї уніформи не липне їхнє погублене чорне волосся. І, що вже непокоїть, немає їхніх запахів. Пахне тільки готель "Capital".
Біля ліжка бачу дві пари сандалів, чистих і охайних, акуратно розставлених, на мить звільнених від служби стопам. Одні більші, другі менші. На шафці лежить путівник, біблія кожного туриста, а у ванній поскладані туалетні причандали – функціональні, дискретні. Отож я перестеляю лише ліжко і роблю при цьому стільки безладу, скільки вони за місяць.
Хвилююсь, коли тут порядкую, бо дивує мене, що можна існувати в такий спосіб, ніби взагалі не існуєш. Присідаю на краю ліжка і поглинаю ту їхню відсутність. Зворушує мене ще й те, що японці завжди залишають невеликі чайові – акуратно складені монети на подушці, які я повинна забрати. То різновид листа, інформації. То така наша кореспонденція: вони, лишаючи мені ті чайові, ніби перепрошують, що так мало забирають мого часу, плата за брак шуму, за те, що не пристосувались до хаосу навколо. Вони смутяться, що може це мене розчарувати, розгнівати. Ці малі чайові – це вираз їхньої вдячності за те, що дозволяю їм бути так, як уміють, так, як хочуть. Намагаюсь поцінувати той їхній спосіб побачення зі мною – стелю їм те ліжко з любов'ю.