До Джека долинали уривки фраз, він помічав якесь дивне підморгування. Маленька довгоголова жінка співчутливо поглядала на нього, і Джек двічі почув, що й вона прошепотіла, як отой священик:
– Бідна дитина!..
Як, і вона також?
Але чому вони всі жаліють його?
Це співчуття лякало, гнітило Джека. Він мало не плакав від сорому, по-дитячому приписуючи це співчуття з домішкою зневаги незвичайності свого одягу, голих литок і надто довгого чуба.
Але ще більше лякав його материн відчай у разі нової відмови.
Та раптом він побачив, що Констан дістає зі своєї сумочки і розкладає на старому, заляпаному чорнилом зеленому сукні асигнації й золоті луїдори.
Отже, його залишали.
Бідний малюк щиро зрадів, не здогадуючись, що там, а отим столом, йому щойно підписано вирок, що відтепер все життя, все його скорботне життя приречене на нещастя.
У цю хвилину з безлюдного саду долинув низький гучний бас:
Черниці, що лежать під мерзлою землею...
Ще не перестали тремтіти шибки в приймальні, як невисокий, але опасистий, присадкуватий і широкоплечий чолов'яга, коротко стрижений, з роздвоєною бородою і чорним м'яким повстяним капелюхом рвучко відчинив двері.
– У вітальні горить камін! – гукнув він із комічним здивуванням. – Оце–то розкіш! Беу! Беу! Не інакше, як нам дісталося нове "дитя півдня"... Беу! Беу!
Наслідуючи манію деяких співаків раз у раз видобувати з глибин грудної клітки найнижче "до" – ноту, якою новоприбулий дуже пишався і за яку весь час уболівав, він усі свої фрази завершував отим "Беу!", "Беу!", яке скидалося на печерне глухе рикання, що виривалося немов із-під землі в тому місці, де він стояв. Побачивши незнайому даму, дитину й купу грошей, він зупинився як укопаний, йому буквально відібрало мову. Здивування, радість, приголомшення – усе це воднораз відбилося на його обличчі, м'язи якого були явно привчені відтворювати різні почуття. Моронваль поважно повернувся до покоївки:
– Пан Лабассендр, з Імператорської музичної Академії, наш учитель співів!..
Лабассендр уклонився раз, двічі, тричі, потім задля порядку копнув ногою негреня, яке відразу мовчки зникло разом зі своїм відром з-під вугілля.
Двері знову відчинилися, пропускаючи ще двох дійових осіб.
Першим зайшов бридкий сивий тип із пом'ятою безбородою парсуною, в окулярах з випуклими скельцями і в старому застебнутому на всі ґудзики сюртуці, відлоги якого були в численних плямах – свідченнях неохайності, властивої короткозорим людям.
То був доктор Гірш, учитель математики і природничих наук.
Від нього тхнуло гострим лужним духом, а через різні маніпуляції з хімікатами всі його пальці були в різнобарвних плямах – жовтих, зелених, синіх, червоних...
Його супутник, що зайшов слідом, був цілковитою протилежністю цій поторочі.
Він був досить вродливий, ще молодий, у вишукано строгому сюртуці, який відтіняли рукавички із світлої шкіри, з довгим волоссям, ніби свідомо відкинутим назад, аби підкреслити й без того надто високий лоб, з неуважним і зверхнім поглядом, а густі, дуже нафарбовані вуса та широке бліде обличчя надавали йому вигляду хворого мушкетера.
Моронваль відрекомендував і його:
– Наш великий поет Аморі д'Аржантон, викладач літератури.
Побачивши золоті монети, поет, так само, як доктор Гірш та співак Лабассендр, мало не підскочив від здивування. В його холодних очах майнула блискавка, але він одразу приплющив повіки, встигнувши кинути зверхній погляд на дитину й покоївку.
Потім підійшов до інших учителів, що стояли біля каміна, і, привітавшись, усі троє мовчки, трохи розгублено й радо поглядали один на одного.
Мадемуазель Констан відзначила, що цей д'Аржантон дуже спесивий з виду, а в Джека він викликав невимовну відразу і жах.
Згодом хлопчику доведеться немало натерпітися від усіх, хто там був, та найбільше саме від цієї людини. І Джек ніби передчував це. Як тільки д'Аржантон зайшов до вітальні, хлопчик інстинктивно відчув у ньому ворога, а коли безжальні д'Аржантонові очі зустрілися з очима Джека, у хлопчика від страху похололо в грудях.
О, скільки разів у лихі години свого життя Джеку доведеться зустрічати той погляд голубуватих очей під важкими повіками, очей, що, пробуджуючись, зблискували загадковим стальним блиском. Кажуть, очі – вікна душі, але ці "вікна" були так щільно зачинені, що мимоволі виникав сумнів, чи є за ними хоч яка-небудь душа.
Коли розмова між Констан і подружжям Моронваль закінчилася, мулат підійшов до нового учня і приязно плеснув його по щоці:
– Нумо, нумо, голубчику, не опускаймо носа!
А коли покоївка наважилася вже йти, Джек і справді відчув, як на очі йому набігають сльози. І не тому, що дуже любив цю неотесану жінку, а тому, що вона жила в їхньому домі, щодня була поруч із його матір'ю. Він відчував: варто піти звідси цій дурепі, і навіки обірвуться всі ниточки, що зв'язували його з матір'ю.
– Констан, Констан, – тихо повторював він, підійшовши аж до її спідниці, – скажіть мамі, щоб вона приїхала до мене.
– Атож, атож, вона приїде, пане Джек... Але не треба плакати...
Хлопчик і справді ледве стримував гіркі сльози, тільки йому здавалося, що всі присутні пильно дивляться на нього, що викладач літератури втупився у нього глузливим крижаним поглядом, і через це Джек все ж таки подолав відчай.
Надворі сипав густий лапатий сніг.
Моронваль запропонував послати по візника, але, всіх приголомшивши, камеристка заявила, то фурман Огюстен чекає її у кінці завулка в двомісній кареті.
Хай йому чорт, власна карета!
– До речі, про Огюстена, – додала Констан, – я маю від нього доручення. Чи є у вас учень, якого звати Саїд?
– Ще б пак!.. Ще б пак!.. Звичайно, є... Чудовий хлопець!.. – відповів Моронваль.
– А яка мідна горлянка!.. Зараз самі почуєте, – додав Лабассендр і, висунувшись у вікно, громовим голосом покликав Саїда.
У відповідь почулося страшне ревіння, і незабаром з'явився "чудовий хлопець".
То був високий смаглявий учень, чий шкільний мундир, як і всі шкільні мундири, що їх довго носять діти, які швидко ростуть, був короткий, тісний і обтягував його, як каптан. У ньому учень був ще більше схожий на єгиптянина у європейському вбранні.
До того ж на його круглому обличчі з досить правильними рисами жовта шкіра була така натягнута, що мало не тріскалась, – здавалося, що йому вділено її аж надто скупо, і тому коли в нього відкривався рот – приплющувались очі, і навпаки.
Бачачи цього бідного, немов обділеного шкірою хлопчину, так і кортіло зробити йому надріз, прокол чи щось подібне, аби полегшити його страждання.
Як з'ясувалося, Саїд чудово пам'ятав візника Огюстена, який служив у його батьків і давав хлопцеві свої недопалки.
– Що йому від вас передати? – якнайлюб'язніше спитала його мадемуазель Констан.
– Нічого...– просто відповів Саїд.
– А як ваші батьки, чи здорові? Вони вам пишуть?
– Ні.
– Може, повернулися в Єгипет, як мали намір?..
– Не знаю... Жодного листа...
Правду кажучи, небагатослівні відповіді зразкового вихованця пансіону Моронваль-Декостер аж ніяк не свідчили про те, що він щасливий, і Джек, слухаючи їх, робив для себе дивні висновки.
Цілковита байдужість, із якою підліток говорив про батьків після хвалькуватих слів Моронваля, ніби тому вдається створити атмосферу сімейного затишку для дітей, змалку позбавлених родинного тепла, справила на Джека гнітюче враження.
Йому здалося, що він житиме із сиротами, покинутими дітьми, і буде й сам таким покинутим та самотнім, ніби приїхав з Тімбукту або з Таїті.
Хлопчик інстинктивно хапався за одяг лихої служниці, що привела його сюди.
– О, скажіть їй, щоб вона приїхала... Скажіть їй, щоб вона приїхала до мене!
І коли рясна спідниця покоївки зникла за дверима, хлопчик зрозумів, що все скінчилося, що цілий відтинок його життя, життя пещеної дитини, канув у минуле. І що ніколи не повторяться його щасливі дні. Він тихо плакав, стоячи біля дверей у сад, і тут до нього простяглася чиясь; рука, в якій було щось чорне.
То був Саїд, який, аби утішити його, пропонував йому недопалки.
– Бери, бери!... Не соромся... У мене їх ціла коробка.. – казав дивакуватий хлопець, примружуючись, щоб відкрити рота.
Джек, посміхаючись крізь сльози, захитав головою, мовляв, він не хоче цих чудових недопалків, і Саїд, який не відзначався красномовністю, стояв як бовдур перед ним, не знаючи, що сказати, коли у вітальні знов з'явився Моронваль.
Він провів мадемуазель Констан до карети і повертався сповнений шанобливої поблажливості до туги свого нового вихованця.
У візника Огюстена була така чудова шуба, а кінь, запряжений у двомісну карету, був такий баский, що й на сина де Барансі впав відблиск їхнього розкішного екіпажа. І Джеку дуже пощастило: звичайно Моронваль, аби розвіяти тугу "дітей півдня", вдавався не до декостерівських, а до зовсім інших методів, хльостких, різких, дошкульних.
– Так-так, – кинув він єгиптянину, – спробуй його розважити... Пограйтеся в що-небудь... А головне – ідіть у залу, там тепліше, ніж тут... З нагоди прибуття новенького я до завтра всіх звільняю від уроків.
Бідний наш новенький!
У просторій заскленій ротонді, де з криком гасали з десяток метисів, він зразу опинився в центрі уваги, і його засипали питаннями на незрозумілій тараторщині. Соромливий хлопчик у пледі, з білявим хвилястим волоссям і голими литками, що нерухомо стояв у колі худих і жвавих "дітей півдня", які шалено розмахували руками, здавався маленьким елегантним парижанином, котрий несподівано опинився в зоопарку у великому вольєрі з мавпами.
Це порівняння, що спало на думку Моронвалю, дуже його розвеселило, але ті мовчазні веселощі порушив гамір бурхливої суперечки, де звичне "Беу! Беу!" Лабассендра сплелося в жахливому герці з тоненьким урочистим голоском пані Моронваль. Директор миттю збагнув, про що йдеться, і кинувся на допомогу дружині, котра героїчно захищала одержані гроші від настирливих викладачів, яким давно не видавали платню.
Еваріст Моронваль, адвокат і літератор, прибув у Париж із Пуант-а-Пітра в 1848 році, супроводжуючи одного з депутатів від Гваделупи, при якому виконував обов'язки секретаря.
Тоді це був честолюбний, жадібний до життя двадцятип'ятирічний парубок, якому не бракувало ні освіти, ні розуму.