Згадуючи його, Іда так урочисто казала "месьє", ніби це відбувалося при французькому дворі за часів, коли так називали брата французького короля. Хлопчик називав його просто "любий дядечко". Служники, доповідаючи про його прихід, шанобливо оголошували: "Його ясновельможність", – а в розмовах між собою називали значно фамільярніше: "Її старий".
"Її старий" напевне був дуже багатий, бо пані де Барансі нічим не клопоталася, і гроші просто танули у цьому домі, де правила .мадемуазель Констан, покоївка і "права рука" господині, єдина особа, з якою тут по-справжньому рахувалися. Саме вона давала Іді адреси постачальників і наставляла її, як належить поводитися у Парижі та у добірному товаристві, бо відтоді, як цій утриманці усміхнулося щастя, їй найбільше хотілося здаватись порядною жінкою – елегантною, шляхетною і бездоганною.
Отож не важко уявити собі її стан після прийому в ректора, отця О., й ту лють, яка кипіла в її серці, коли вона виходила від нього.
Елегантна двомісна карета чекала її біля воріт навчального закладу. Іда, тримаючи за руку сина, не піднялась, а кинулась у карету, але їй іще стало сили звеліти візникові: "У мій особняк!" Звеліти досить гучно, щоб почуло кілька священиків, що, розмовляючи біля під'їзду, швидко розступилися перед цим вихором хутер і кучериків.
Ледве карета рушила, безталанна жінка відкинулась на спинку в кутку карети, але не в гордій і манірній позі, як бувало на прогулянках, а обм'якла, в сльозах, ледве тамуючи свої ридання й зойки в шовковій оббивці карети.
Яка ганьба!.. Вони відмовились прийняти її сина! Священик зразу розкусив її! А вона ж гадала, що за розкішною й оманливою зовнішністю світської жінки й зразкової матері ніхто не розгадає її становища! Отже, усі бачать, хто вона така!
Вражене себелюбство раз у раз відроджувало в її пам'яті проникливий ректорів погляд, завдаючи їй невимовного страждання. На саму згадку про той погляд її мов обдавало приском і від сорому спалахувало обличчя. Знову згадувались її базікання, даремні вигадки та ще ректорова посмішка – іронічна, недовірлива, хоч навіть і вона не зупинила Іду. А він же зразу її розкусив!..
Нерухомий і мовчазний, Джек журливо поглядав з другого кутка карети на свою матір, неспроможний збагнути її розпачу, і лише здогадувався, що вона страждає через нього. Бідолашний хлопчик невиразно відчував: він у чомусь завинив, але до його суму домішувалась велика радість, що його не прийняли до пансіону.
Подумайте лишень! Уже два тижні тільки й розмов було про Вожірар. Мати домоглась від нього обіцянки не плакати й бути слухняним... "Любий дядечко" повчав його. Констан купила все необхідне для пансіону. Все було готове, вирішене. А хлопчика жахала сама думка про в'язницю, куди всі намагались запроторити його. І ось в останню мить над ним зглянулись.
Якби мама не тужила, він так дякував би їй! Яке то було б щастя знову сидіти, загорнувшись у хутра, біля мами, в цій кареточці! У ній вони здійснили стільки незабутніх прогулянок! А скільки ще могли б у ній кататися! І Джеку пригадались пообідні виїзди в Булонський ліс, довгі чарівні поїздки по промоклому заціпенілому від холоду Парижу, такому незрівнянному й новому для них обох!
Він однаково приваблював і сина й матір. Пам'ятник, що траплявся дорогою, найменша вулична пригода, – усе їх тішило.
– Глянь, Джеку!..
– Глянь, мамочко!..
Ніби двоє дітлахів. У каретному віконці одночасно з'являлися біляві хлопчикові кучері й материне обличчя під густою вуаллю...
***
Розпачливий зойк пані де Барансі раптом відірвав дитину від цих світлих спогадів.
– Боже мій! Боже мій! Чим я завинила? – побивалася вона, заламуючи руки. – Чим я завинила, чому я така нещаслива?..
Питання це, природно, залишилося без відповіді, бо хлопчик знав іще менше, ніж вона, у чому її провина. Не знаходячи, що сказати матері, як її втішити, він несміливо взяв її руку і притиснув до своїх дитячих уст, притиснув палко, мов закоханий.
Жінка здригнулася і глянула на сина незрячими очима.
– Ох, жорстоке, жорстоке ти дитя! Скільки болю ти завдав мені відтоді, як з'явився на світ!
Джек зблід.
– Я? Я завдав тобі болю?
Він любив лише одну істоту на землі – свою маму. Вважав її вродливою, доброю, незрівнянною. І от ненароком, сам того не відаючи, завдав їй болю.
На саму цю думку бідного хлопчика також опанував розпач, але розпач німий, безмовний, ніби після бурхливого вибуху горя, свідком якого він щойно став, йому було соромно виявляти свій власний біль. Він увесь тремтів, груди здригалися від затамованого ридання, подих перехопили нервові спазми.
Мати злякалася і пригорнула його до грудей.
– Ні, ні, я пожартувала... Ох, яке ж ти ще маля!.. То ми оце такі вразливі? Ви тільки гляньте на цього цибатого пестунчика, якого треба колисати, ніби немовля!.. Ні, мій синочку, ти ніколи не завдавав мені горя. Це я, дурна, вплутую тебе у хтозна-що... Годі, не плач... Поглянь, я ж не плачу...
І ця химерна жінка, забувши про свою біду, щиро сміялася, щоб розвеселити сина. То була щаслива риса цієї поверхової й мінливої натури – нічого не тримати довго на душі. І дивна річ, щойно пролиті сльози надали ще більшої свіжості, дівочої чистоти її обличчю – так злива, падаючи на горлицю, тільки освіжає і надає ще більшого блиску її оперенню, не промочуючи його.
– Та де ж це ми? – вигукнула раптом мати, опускаючи запітніле скло. – Уже Мадлен... Як швидко ми приїхали.. Стривай, а що як ми заглянемо до... як його?.. Ти знаєш, до того чудового кондитера... Усміхнись, утри очі, дурнику... Я почастую тебе меренгою.
Вони вийшли біля іспанської кондитерської, наймоднішої в Парижі на той час.
Там була ціла юрма людей. Тканини, хутра торкалися, тіснили одні одних, ніби і їм кортіло поласувати здобою; в дзеркалах із золоченими й кремового кольору різьбленими рамами серед веселих відблисків молочно-білих блюдець, кришталевих келихів, різноманітних тістечок і солодощів мерехтіли жіночі обличчя з піднятими до очей вуалями.
Всі поглядали на пані де Барансі та її сина. Вона була в захваті. Цей маленький успіх після недавнього приниження й сліз додав їй апетиту, і вона жадібно накинулась на меренги та нугу, які запивала наперстками іспанського вина. Джек також їв, але далеко стриманіше, – на його сердечко ще тиснув важкий тягар дитячого страждання, потамованих зітхань, невиплаканих сліз.
Коли вони знов опинилися надворі, стояла хоч і холодна, але така гарна погода, а з базару біля площі Мадлен долинали такі ніжні пахощі фіалок, що Іда вирішила йти додому пішки і відіслала свою карету. Тримаючи за руку Джека, вона йшла легкою, але неквапливою ходою жінки, яка звикла, щоб нею милувалися. Прогулянка на свіжому повітрі, вітрини магазинів, у яких уже загоралося світло, остаточно повернули їй добрий гумор.
Несподівано перед однією з найяскравіших вітрин вона згадала, що запрошена на бал-маскарад після вечері у кабаре.
– О господи!.. Зовсім забула!.. От бачиш, синочку, у мене все вилетіло з голови... Швидше, швидше!
Їй потрібні були квіти, цілий букет, і кілька дрібничок, які вона забула купити. І хлопчик, чиє життя було завжди заповнене подібною метушнею, який майже так само, як мати, відчував чари таких розваг, підстрибом біг за нею, схвильований уявою про той бал, на якому сам не міг побувати. Він завжди радів, споглядаючи материн туалет, материну красу, захоплену увагу, яку вона привертала до себе.
– Чудово... Чудово!.. Надішліть усе це до мене на бульвар Османа.
Пані де Барансі кидала продавцеві візитну картку й виходила, жваво розмовляючи з Джеком про покупки. Потім вона напускала на себе поважний вигляд:
– Головне, не забудь, що я тобі казала: не проговорися "любому дядечку", що я їздила на бал... Це таємниця... Хай йому біс! Уже п'ята година... Ох, дістанеться ж мені під Констан!..
Вона не помилилася.
Її покоївка і "права рука", висока дебела особа років сорока, мужоподібна і некрасива, кинулась до Іди, ледве ті зайшла в дім.
– Костюм уже принесли... Та чи ж можна так запізнюватись... Пані не встигне... Як одягти її за такий коротким час?
– Не сварися, моя дорога Констан... Якби ти знала, що зі мною було... Ось, подивися!
І вона вказала на Джека.
Покоївка, здавалось, обурилася.
– Як, панич тут? Ви повернулися?.. Це дуже погано, паничу. Після всього, що ви обіцяли... Доведеться відправиш вас у ту школу під конвоєм жандармів. Ось тобі й на! Ваша мама занадто добра.
– Та ні, він не винен. Це їхні священики не захотіли... Уявляєш? Завдати мені такої образи, мені... Мені!..
Тут у неї знов полилися сльози, і вона, звертаючись до Бога, знову заголосила, за що він її так карає. Додайте до нього з'їдені меренги, іспанське вино й задуху у кімнаті, їй стало млосно.
Довелося покласти сердешну в ліжко і відкоркувати флакони з нюхальною сіллю, щоб привести її до тями. Констан, клопочучись коло неї з виглядом жінки, яка знає, чого варта така млість, спокійно ходила туди-сюди по кімнаті, відчиняла й зачиняла шафи і всім своїм виглядом ніби промовляла: "Минеться!"
А тим часом бубоніла:
– І придумали отаке – везти хлопця до отців-єзуїтів... Ніби він для нього, отой пансіон, у його становищі... Порадилися б зі мною, то такого, звісно, не сталося б... Я б уже постаралася, знайшла б для нього пансіон, який йому треба!
Наляканий Джек, побачивши матір у такому стані, підійшов до ліжка і, стривожено дивлячись на неї, подумки благав її простити його за те, що завдав їй болю.
– Ану геть звідси, паниченьку! Вашій матері уже краще... Час уже її одягати.
– Як! Ти, Констан, хочеш, щоб я їхала на бал? Мені не до розваг...
– Пхе! Годі, пані, знаю я вас... За п'ять хвилин і згадки не зостанеться... Гляньте-но краще на оцей костюм, на рожеві шовкові панчохи, на оцей ваш ковпачок із дзвіночками...
Іда взяла Витівку – маскарадний костюм – і розгорнула його. Задзвеніли дзвіночки, заяскріли блискітки – і вона не витримала.
Поки Констан одягала та чепурила матір, Джек пішов до темного будуара.
У кокетливо вбраній, обставленій меблями з м'якою оббивкою кімнаті стояв морок, і лише від сусіднього ліхтаря, що горів на бульварі, падало тьмяне світло. Засмучено притулившись лобиком до віконного скла, хлопчик думав про минулий неспокійний день і потроху, сам не усвідомлюючи чому, відчув себе тією "бідною дитиною", про яку з таким співчуттям говорив священик.
Як дивно чути на свою адресу співчутливі слова, коли почуваєш себе щасливим! Отже, бувають нещастя такі приховані, що про них і не здогадуються ні їхні винуватці, ні їхні жертви?
Відчинилися двері.