Чи стане йому сили витримати таку болісну розлуку?..
– Ви помиляєтесь, добродію, – наївно відповіла вона. – Джек дуже міцний хлопчик. Він ніколи не хворів. Можливо, трохи блідий, але це через брак повітря у Парижі, до якого він іще не звик.
Роздратований, що жінка не вгадала його думку з півслова, священик повів далі вже з більшим притиском:
– До того ж зараз наші спальні переповнені, навчальний рік уже давно почався... Ми навіть мусили запропонувати деяким новим учням почекати до наступного року... Я був би дуже вам зобов'язаний, якби й ви почекали. Може, тоді ми спробуємо... Проте я не ручаюся.
Нарешті вона зрозуміла.
– Отже, – сказала вона збліднувши, – ви відмовляєтесь прийняти мого сина? І ви не скажете мені, звісно, чому?
– Пані, – відповів священик, – я віддав би все на світі, аби лише уникнути такого пояснення, але оскільки ви мене до цього змушуєте, я повинен все ж таки пояснити вам, що заклад, яким я керую, вимагає від родин, котрі довіряють нам виховання своїх дітей, бездоганних чеснот. У Парижі цілком достатньо світських навчальних закладів, де ваш маленький Джек матиме і належний догляд, і освіту – все необхідне, але у нас це неможливо. Заклинаю вас, – додав він, помітивши обурення й протест на лиці жінки, – не змушуйте мене пояснювати далі... Я не маю права ставити вам найменше запитання, не маю права зронити найменший докір... Мені шкода завдавати вам у цю хвилину біль, і повірте, що безповоротність моєї відмови для мене не менш гірка, ніж для вас.
Поки священик говорив, на обличчі пані де Барансі вимальовувалися то страждання, то зверхність, то розгубленість. Спочатку вона силкувалася володіти собою, високо підвела голову і надягла непроникну світську личину, але доброзичливі слова ректора, падаючи на цю незрілу душу, розчулили її і раптом вилилися в стогін, сльози, зізнання, в бурхливу і прикру відвертість.
О, так! Що й казати, вона така нещаслива! Ніхто не знає, скільки вона вистраждала через цю дитину..
Так! її коханий син не має ні прізвища, ні батька, та чи можна ставитись до його горя, як до важкого злочину, і карати малюка за помилку його батьків? "О пане абат, пане абат, благаю вас!.."
Умовляючи священика, в пориві самозабуття, який за менш складних обставин викликав би посмішку, вона схопила його за руку, білу єпископську руку, пухку й доглянуту, а той трохи розгублено намагався м'яко її вивільнити.
– Заспокойтеся, люба пані, – умовляв він жінку, наляканий вибухом її відвертості й сльозами – бо вона, плачучи, наче дитина, якою, правду кажучи, й була, аж заходилась від ридань і схлипувала голосно, не стримуючись, – так плачуть простакуваті й трохи вульгарні люди.
"О господи, що я робитиму, якщо ця жінка раптом знепритомніє?" – думав бідолаха.
Проте, що більше він умовляв її, то дужче вона впадала в розпач.
Пані де Барансі хотіла виправдатися, все пояснити, розповісти йому про своє життя, і ректор рад-не-рад мусив слухати її похмуру, плутану, уривчасту, надривну й нескінченну розповідь, у яку вона поринула, щокроку спотикаючись і не задумуючись над тим, як вона звідти виборсається на білий світ.
Прізвище де Барансі не справжнє її прізвище... О, якби вона могла назвати своє справжнє прізвище, всі були б приголомшені. Та з ним пов'язана честь однієї з найдавніших родин Франції – не сумнівайтесь, однієї з найдавніших – її скоріше вб'ють, аніж вирвуть із неї це прізвище!
Ректор намагався запевнити, що не хоче нічого в неї виривати, але вона його навіть не слухала. Іда вже розігналася, і легше було зупинити крила запущеного вітряка у вітряну погоду, аніж той вихор її слів, що фуркотів у порожнечі. Хлопчикова мати намагалася довести, ніби належить до найвищої знаті, ніби її ниций спокусник теж із хтозна-якої знаті, і до того ж вона стала жертвою нечуваного збігу обставин.
Що тут було правдою? Напевне, жодне слово, бо у бурхливому словесному потоці, який вивергала ця жінка, надто багато було недомовок і суперечностей. Із усієї мішанини не викликала сумніву лише взаємна любов матері й дитини, любов щира, хвилююча, навіть зворушлива. Вони ніколи ще не розлучалися. Вона навчала сина вдома, наймаючи вчителів, і хоче з ним розлучитися тільки тому, що хлопчик надто рано починає все розуміти, все бачить, і хоч би як вона остерігалася, приховати щось від нього немає змоги.
– Було б найкраще, – строго сказав священик, – владнати як належить ваше життя, зробити ваш дім гідним дитини, яка в ньому мешкає.
– Саме про це я й думаю весь час, пане абат...– відповіла жінка. – Що більше росте Джек, то серйознішою стаю я сама. До того ж у найближчому майбутньому моє життя влаштується... Одна людина давно хоче одружитися зі мною... Та поки що мені хотілося б, щоб син був на відстані й не бачив моєї невлаштованості, щоб він дістав належне аристократичне й християнське виховання, гідне гордого імені, яке мав би носити... І я подумала, що з цього погляду йому ніде не було б так добре, як у вас; але ви його відштовхуєте, руйнуючи всі мої найкращі материнські наміри...
І тут, здавалось, ректор завагався. Якусь хвилину він помовчав, а потім, дивлячись їй просто в вічі, сказав:
– Добре, пані, якщо ви наполягаєте, я поступлюся. Маленький Джек дуже сподобався мені. Я згоден мати його серед наших вихованців...
– О ваша велебність!..
– Але за двох умов.
– Я погоджуся на будь-які умови.
– Перша: до того дня, коли упорядкується ваше життя, хлопчик проводитиме всі свята й навіть канікули у нашому закладі й не з'являтиметься у вашому домі.
– Але він помре, мій Джек, якщо не бачитиметься з мамою!
– О, ви зможете приходити до нього, коли захочете, лише – і це друга наша умова – ви ніколи не зустрічатиметесь у вітальні, а тільки тут, у моєму кабінеті, а я подбаю, щоб нас ніхто не бачив.
Дама підвелася і аж затремтіла від обурення. Думка, що її ніколи не пускатимуть до вітальні, що вона не зможе приєднатися до чарівної метушні, коли всі пишаються вродою своїх дітей, дорогим вбранням, каретами, які чекають біля воріт; що вона не зможе сказати своїм приятелькам: "Учора я зустрілася в отців-єзуїтів з панною де С. чи з панною де В.,– світськими дамами"; що вона муситиме зустрічатись із Джеком потай, пригортати його десь у кутку, – все це обурювало її до глибини душі.
Лукавий єзуїт знав, куди цілити.
– Ви жорстокі до мене, пане абат, ви змушуєте мене відмовитися від того, за що я щойно дякувала вам, як за милість, але я повинна дбати про свою материнську й жіночу гідність. Ваші умови неприйнятні. Та й що подумала б моя дитина?..
Вона спинилася, побачивши за заскленими дверима личко свого білявого сина, порожевіле від морозцю і гарячкового хвилювання. На її знак хлопчик забіг до кабінету.
– Ох, мамо, ти така хороша!.. Хоч мене і заспокоювали... Я думав, ти уже поїхала.
Вона схопила його за руку.
– Ти поїдеш зі мною, – кинула вона. – Нас не хочуть тут приймати.
І швидко вийшла – випростана, горда, тягнучи за собою хлопчика, приголомшеного таким несподіваним, схожим на втечу, завершенням візиту. Дама ледь кивнула у відповідь на шанобливий уклін священика, який також підвівся. Та хоч як вона квапилася, Джек почув м'який голос, що прошепотів їм услід: "Бідна дитина!.. Бідна дитина!.." Співчуття, що чулося в тих словах, кольнуло хлопчика у саме серце.
Його жаліли... Але чому?
Відтоді він часто думав про це.
***
Ректор не помилився.
Графиня Іда де Барансі не була ніякою графинею. її прізвище не було де Барансі; цілком можливо, що й ім'я її було не Іда. Звідки вона взялася? Хто вона така? Чи була хоч крихта правди в її розповідях про високородність, на якій вона схибнулася? Ніхто не міг би відповісти напевне на це запитання. В осіб її ґатунку таке складне життя, такі несхожі і темні долі, таке заплутане й сповнене неймовірних пригод минуле, що видно лише їхнє теперішнє обличчя. Вони нагадують обертові маяки, у яких спалахи світла чергуються з тривалими періодами темряви.
Певно лише одне: вона не парижанка, а приїжджа містечкова провінціалка – це видавала її вимова; Париж вона зовсім не знала і, як вважала її покоївка мадемуазель Констан, була "не тим хутром підбита".
"Провінційна шльондра..." – зневажливо казала вона про свою хазяйку.
І справді, одного вечора в театрі Жімназ два ліонських купці нібито впізнали в ній якусь Мелані Фавро, що колись тримала рундучок "Рукавички і парфуми" на площі Терро, але, помилившись, довго вибачалися. Іншого разу якомусь офіцеру з третього гусарського полку видалося, що він зустрів свою Нана, з якою знався років вісім тому в Орлеанвілі. Довелося вибачатись і йому, бо знову сталася помилка. Буває ж така схожість!
Проте пані де Барансі багато мандрувала й не приховувала цього, однак тільки чарівник спромігся б з'ясувати, де правда, а де вигадка у лавині слів, якими вона ошелешувала співрозмовника, з будь-якого приводу розповідаючи про своє походження й життя. Сьогодні Іда вам казала, що народилася десь у колоніях, хвалилася своєю матір'ю, вродливою креолкою, плантаціями й негритянками; завтра була родом із Турені, і її дитинство минуло у розкішному палаці на березі Луари. А скільки подробиць, скільки веселих і смішних історій, скільки чарівливої зневаги до того, що уривчасті й непослідовні епізоди з її життя не клеїлися докупи!
Як міг усяк помітити, в її фантастичних розповідях переважало марнославство, пустопорожній гонор балакучого зеленого папуги. Знатне походження, багатство, гроші, титули – все це не сходило їй з язика.
І вона таки була багата, принаймні жила на багатому і щедрому утриманні. Віднедавна мешкала у затишному особнячку на бульварі Османа, мала коней, карети, гарні, хоч і сумнівного смаку, меблі, кілька служників; провадила бездумне, беззмістовне й бездіяльне життя таких, як і сама, жінок, від яких різнилася, можливо, лише тим, що зберегла ще деяку сором'язливість, не набула ще самовпевненості, в чому, безумовно, позначався вплив провінції, де суворіше, ніж у Парижі, судять жінок такого ґатунку. Саме через цю обставину та непідробну свіжість – мабуть, як спогад про дитинство, проведене на просторі, на свіжому повітрі – вона вирізнялася із згаданого середовища в Парижі, де ще не встигла зайняти свого місця, бо до столиці прибула недавно.
Щотижня її відвідував чоловік середнього віку, сивуватий і елегантний.