Коли він про це думає, його серце тремтить від люті, і таки варто почути, як він ділиться з Джеком планами помсти:
– Коли Маду повертатися в Дагомея, він писати гарний маленький лист Дядьку з кийком, запросити його в Дагомея, відрубати йому голова і кинути її в мідний чан; потім веліти його шкурою обтягти барабан війни і піти на Ашанті. Дзинь! Бум! Бум!.. Дзинь! Бум! Бум!
***
Джек бачив, як у темряві, пом'якшеній полиском снігу, хижо, як у тигра, зблискували очі Маду, коли він глухо стукав рукою по краю ліжка, відбиваючи мелодію воєнного барабана. Малого де Барансі опанував жах, і розмова на кілька хвилин урвалася. Під враженням щойно почутого новенькому ввижалися зблиски шаблі, і він, закутавшись у ковдру, затамував подих.
Маду, збуджений власною розповіддю, залюбки говорив би й далі, але йому здалося, що його товариш заснув. Нарешті Джек важко зітхнув: так зітхають після кошмарного сну, коли за одну мить в уяві пролітають незчисленні страшні видива.
– Ти не спати, мусьї? – тихо запитав Маду. – Ти ще розмовляти разом?
– Так, охоче, – відповів Джек, – тільки не треба говорити про жахливий ваш барабан і мідний чан... Мені страшно.
Негр посміхнувся і добродушно сказав:
– Ні, ні, мусьї... Більше не говорити Маду, тепер ти говорити. Як тебе звати?
– Джек. Саме Джек, а не Жак. Мама надає цьому великого значення.
– Вона багатий, твій мама?
– Чи багата вона?.. Гадаю, так, – відповів Джек, якому також хотілося похвалитися перед королевичем. – У нас власна карета, гарний будинок на бульварі, коні, служники і все інше... А ще, коли мама приїде до мене, ви побачите, яка вона гарна. На вулиці всі задивляються на неї. У мами красиві сукні, коштовні прикраси. Любий дядечко каже, що він їй ні в чому не відмовляє. Коли мама захотіла перебратися до Парижа, він не відмовився, привіз пас сюди... Раніше ми жили в Турі... Як там гарно! Ми мешкали поблизу міського саду і часто ходили гуляти на Королівську вулицю – там чудове печиво і багато офіцерів у красивих мундирах... О, як весело мені там було!.. Всі чоловіки зі мною бавилися, цілували мене. У мене був тато Шарль і тато Леон; я, звичайно, називав їх так жартома, бо мій справжній тато давно помер, і я ніколи його не бачив... Спочатку, коли ми перебралися до Парижа, я трохи скучав за деревами і полями, але мама мене так любить, так пестить, що незабаром я втішився. Мене одягли як англійця – це тепер дуже модно – і щодня завивали моє волосся перед прогулянкою до Булонського лісу: ми гуляли там навколо великого озера...
А згодом любий дядечко сказав, що так я нічого не навчуся, що мене треба віддати до пансіону, і мама повезла мене до Вожірара, до отців-єзуїтів.
Тут Джек замовк.
Зізнання, яке мало не зірвалося з його уст, що отці-єзуїти відмовилися взяти його, боляче вражало Джекове самолюбство. Незважаючи на свою простодушність і на те, що він, як і всі діти, багато чого не розумів, хлопчик відчував, що в тій відмові було щось принизливе і для його матері, і для нього самого. До того ж розповідь, яку він почав так нерозважливо, нагадала Джекові про єдину серйозну турботу, яка вперше з'явилась у його житті... Чому його не схотіли прийняти? Чому розплакалася мама, а ректор з таким співчуттям і жалем сказав "бідна дитина"?
– Скажи, мусьї, – несподівано запитав негр, – що таке кокотка?
– Кокотка? – перепитав трохи здивований Джек. – Не знаю... Може, це курочка?.. Це така свійська пташка.
– Так Дядько з кийком перед пані Моронваль назвав твоя мама.
– Що за вигадка!.. Мама – курочка!
Уявивши матір куркою з пір'ям, крильми і лапами, Джек розреготався, і Маду, не знаючи сам чому, розреготався також.
Цей сміх відразу розвіяв гнітюче враження від нещодавніх розповідей, і нещасні покинуті хлопчики, поділившись кожен своєю бідою, поринули у безхмарний сон; вони спали з розтуленими від сміху губами, з яких уві сні зринали невиразні, але веселі звуки.
IV. Літературний вечір у гімназії Моронваля
Для дітей, як і для дорослих, з чужого досвіду мало пожитку.
Джека нажахала розповідь Маду-Гезо, але від неї залишилась тільки невиразна бліда згадка, як від страшної бурі або кривавої битви, побаченої в діорамі.
Перші місяці він не міг нарікати на своє життя у гімназії: всі ставилися до нього запобігливо, уважно, і він забув, що прикрощам Маду-Гезо передувало таке саме шанобливе ставлення.
За столом він сидів поруч з Моронвалем, пив вино, мав доступ до десерту, тоді як інші вихованці, ледве на столі з'явились фрукти й тістечка, схоплювались із своїх місць, ніби це їх обурювало, і мусили задовольнятися якимсь непевним напоєм, котрий їм готував сам доктор Гірш, і називався той напій "шипшиною".
Цей славетний учений, чиї фінанси, судячи з його вигляду, були у плачевному стані, харчувався при пансіоні Моронваля. Він пожвавлював трапези всілякими науковими сенсаціями, розповідями про хірургічні операції, описами особливо гнійних виразок і хвороб, які він подибував у численних медичних виданнях і про які розповідав страшенно образно й красномовно. Крім того, він повідомляв співтрапезникам про рівень смертності та найпоширеніші хвороби, і якщо десь край світу було виявлено бодай один випадок прокази або слонової хвороби, він, довідавшись про це раніше від газет, з похмурим задоволенням повідомляв про них і хитав головою, ніби казав: "Коли до нас докотиться, начувайтеся!"
А втім, чоловік він був досить чемний і як сусід по столу мав лише дві вади: невправність, що пояснювалась його короткозорістю, і манія з найменшої нагоди підсипати вам у страву якогось порошку чи хлюпнути в склянку якоїсь рідини; і те, й друге він носив із собою в малесенькій коробочці та в синій підозрілій пляшечці. їхній вміст часто мінявся, бо не минало й тижня, щоб "доктор" не зробив чергового "наукового відкриття", однак, як правило, двоокис соди, луг і миш'як (на щастя, в мізерних дозах) обов'язково складали основу "ліків", які він підсипав чи підливав у їжу.
Джек терпів це превентивне лікування, не відважуючись сказати, що, як на нього, луг має вкрай неприємний смак. Час від часу запрошували й інших учителів. Усі вони пили за здоров'я маленького де Барансі, і треба було бачити захоплення, яке викликали його грація і чарівність, треба було бачити, як співак Лабассендр від найменшого жарту новенького відкидався на спинку стільця, трусився зо сміху, витирав очі кінчиком серветки і молотив кулачиськами по столу.
Навіть у д'Аржантона, красеня д'Аржантона, прояснювалось обличчя. Блякла посмішка розводила його пишні вуса, а голубі холодні з перламутровим блиском очі поглядали на дитину із зверхнім схваленням.
Джек був у захваті.
Він не розумів, не хотів розуміти знизування плечима і підморгування Маду, що снував за спинами гостей Моронваля, виконуючи свої принизливі лакейські обов'язки: через руку в нього була серветка, а в руках – натерта до блиску тарілка.
Хто-хто, а Маду знав справжню ціну цим лицемірним похвалам, збагнув суєтність людських почестей!
Свого часу він також сидів на почесному місці, так само смакував хазяїнове вино, скроплене настоєм зілля з докторової пляшечки. Шитий сріблом мундир, яким так пишався Джек, був для нього завеликий, бо скроєно його на Маду.
Приклад такого падіння мав би застерегти малого де Барансі від гордощів, бо до нього ставилися достоту так само, як спочатку ставилися й до маленького короля.
Безперервні розваги, в яких охоче брала участь уся гімназія, нестримне славослів'я і лише час від часу – уроки пані Моронваль, на яких застосовувалась її славетна система. До того ж уроки ті були неважкі, а карлиця – чудова жінка, єдиною вадою якої була надто старанна вимова найпростіших слів. Вона казала "шлуннок", "уагони", "я їхала в уагоні", "ми зустрілися в уагоні". Часом важко було зрозуміти, про що вона говорить.
Тим часом Моронваль охоче освідчувався в палкій приязні до нового учня. Пройда навів для себе довідки. Тепер він знав, що являє собою приватний дім на бульварі Османа і яку суму можна виправити з "любого дядечка".
Отож коли пані де Барансі навідувалась до Джека, а це бувало досить часто, вона мала найсердечніший прийом і найуважнішу аудиторію, що із розкритими ротами слухала всі її недоладні й хвалькуваті вигадки. Спочатку пані Моронваль, вроджена Декостер, спробувала виявити деяку зверхність щодо такої легковажної особи, але мулат негайно осмикнув дружину, і, вгамувавшись, вона з безліччю відтінків стала поєднувати перебірливість порядної жінки з корисливістю гендлярки, до того ж так, щоб це не дуже впадало в очі.
– Джек!.. Джек!.. До тебе мама! – кричали йому, щойно відчинялися двері і в залу, де відбувалися побачення, заходила пишно вбрана Іда з кульками тістечок та пакетиками цукерок у руках і муфтах.
Для вихованців Моронваля її прихід був справжнім святом. Ласували всі гуртом. Джек частував "дітей півдня", і навіть пані де Барансі, скинувши рукавичку з руки, на якій було найбільше перснів, брала свою частку ласощів.
Ця трясогузочка була така щедра, що гроші так і текли у неї поміж пальців, вона завжди приносила разом із тістечками безліч подарунків та іграшок, які охоче роздаровувала всім, хто їй траплявся під руку. Можна уявити, якими завченими похвалами, якими вигуками вдячності зустрічали її непомірну щедрість. Лише Моронваль із силуваною посмішкою, в якій проглядали жаль і заздрість, дивився, як по сантимах на дрібнички, на ніщо розтікається багатство, що могло б стати у пригоді людині талановитій, з ясною головою, але порожніми кишенями, хоча б, скажімо, і йому.
Ця думка й на хвилину не йшла креольцю з голови, і хоча він лестив їді, слухаючи її байки, вигляд у нього був неуважний, очі блукали, і він нервово кусав нігті, згораючи від лихоманки позичальника, в якого от-от зірветься з язика прохання дати йому грошей і який аж гнівається на вас за вашу нездогадливість.
Моронваль давно вже мріяв заснувати журнал, присвячений колоніальним інтересам, і задовольнити свої політичні домагання, раз у раз нагадуючи про себе співвітчизникам, а як пощастить, то й стати депутатом. Для початку йому здавався конче потрібним саме такий журнал, а пізніше, на думку Моронваля, можна буде і позбутися його.
Він часто розмовляв про це із своїми невдахами-приятелями, і ті одностайно підтримували його намір.