Вони для нього втілювали повернення до рідного сонячного краю: один з тих птахів, думав він, приніс його сюди, а другий віднесе назад, додому.
В полоні цих думок, коли замість "Ба, Бе, Бі, Бо, Бу" Маду бачив тільки блакить – морську блакить і блакить ясного неба, – він якось утік з ліцею, пробрався на один із кораблів "Мусьї Бонфіса", сховався на дні трюму, вчасно був знайдений, утік знову і цього разу так заховався, що його помітили тільки тоді, коли корабель був у Ліонській затоці. Будь-яку іншу дитину лишили б на борту, але коли дізналися, що він – Маду, капітан, розраховуючи на винагороду, відвіз його королівську високість назад у Марсель.
Відтоді Маду був ще нещасливішим і жив під наглядом, як в'язень, але це не зломило його.
Незважаючи на перешкоди, він знов і знов тікав і ховався на кораблях, що готувалися до виходу в море; хлопчика знаходили у глибині кочегарок, у вугільних ямах, під купами рибальських сіток. Коли Маду приводили назад, він не бунтував, – на його обличчі лише з'являлася сумна посмішка, і, бачачи її, ніхто не мав бажання ще й карати його.
Врешті директор ліцею не захотів нести далі відповідальність за такого ненадійного вихованця. Відправити малого королевича у Дагомею! Проте "мусьї Бонфіс" не зважився на це, побоюючись утратити прихильність Ракк-Маду-Гезо, чию королівську впертість він добре знав. Саме тоді, коли опікун чорношкірого королевича сушив собі голову, куди подіти Маду, в "Семафорі" з'явилося оголошення про гімназію Моронваля. І, не гаючи часу, негреня відправили на проспект Монтеня, 25, у найкрасивіший квартал Парижа, де його зустріли – прошу мені вірити – з розкритими обіймами.
Маленький чорношкірий спадкоємець трону далекого королівства був для гімназії справжнім скарбом і живою рекламою. І тому з ним скрізь прогулювалися, виставляли його напоказ. Моронваль бував з ним у театрі, на перегонах, гуляв на бульварах, наче торговець, що возить по всьому місту в найманому фіакрі вивіску з рекламою своєї крамнички.
Возив його Моронваль і в салони та літературні гуртки, куди сам мав доступ, і коли про них доповідали: "Його королівська високість спадкоємний принц Дагомеї та його наставник пан Моронваль"– мулат ступав поважно, як Фепелон, що супроводив герцога Бургундського.
Місяцями бульварні газети були переповнені анекдотами й висловлюваннями, які приписували Маду; один відповідальний співробітник газети "Стандард" навіть приїхав з Англії, щоб побачитися з королевичем, і між ними відбулася поважна розмова про фінансові й державні справи, а також про те, як принц має намір керувати в майбутньому своєю державою, про його ставлення до парламентської системи, про обов'язкову освіту і таке інше. Англійська газетка опублікувала цей потішний діалог, навівши питання й відповіді. Розпливчасті й неясні відповіді загалом лишали бажати кращого. Проте привертала увагу його цікава думка щодо свободи друку: "Усяка їжа добре їсти, не всяке слово добре казати..."
Усі витрати гімназії Моронваля були одразу сплачені цим одним учнем: "мусьї Бонфіс" рахунки сплачував не кажучи й слова. Зате освітою Маду дещо нехтували. Він так і не пішов далі абетки і вперто опирався чарам розрекламованої методи Моронваль-Декостер, але це нікого не турбувало, – адже що гірші будуть успіхи королевича, то довше він лишатиметься у гімназії.
Отож Маду і далі перекручував слова та звуки і розмовляв, наче малюк, позбавляючи дієслова часових відтінків, що надавало фразам безликості і нагадувало примітивну мову первісних людей, які лише недавно вийшли з стану тваринної німоти. А втім, Маду в усьому потурали, пестили, оточували увагою. Інших "дітей півдня" примушували розважати його, в усьому поступатися йому; спочатку це давалося нелегко, бо шкіра в нього була темна, як ніч, а чорна шкіра майже в усіх екзотичних країнах є найпершою ознакою раба.
А які поблажливі до Маду були всі викладачі, як люб'язно посміхалися вони, поглядаючи на цю чорну кульку, що, незважаючи на свій природний розум, відмовлялася від усіх благ освіти і під густими кучерями зберігала не лише палкі спогади про рідний край, а й цілковиту зневагу до дурниць, які хотіли їй прищепити. У гімназії всі тішили себе надіями, пов'язаними з майбутньою державою Маду, могутньою й великою, так, ніби Маду уже ступав по вулицях Парижа під розкішним балдахіном з оторочками у супроводі батькової свити служників із віялами з пір'я та воїнів з пучками дротиків у руках.
Коли Маду стане королем!..
Цими словами починалися й кінчалися усі їхні розмови. Відразу після коронації Маду вони поїдуть усі разом у його країну. Лабассендр мріяв облагородити грубу музику Дагомеї і вже бачив себе директором місцевої консерваторії і капельмейстером королівської капели. Пані Моронваль-Декостер сподівалася широко запровадити свою методу, – вона вже уявляла просторі класи, численні темні мати, на яких сидітимуть маленькі учні. А Гірш у своїх мріях укладав у незліченні ліжка, поставлені рядами, усю ту дітлашню і провадив на ній свої небезпечні досліди ескулапа-самоука, будучи упевненим, що у поліції не виникне найменшого бажання втручатися в його експерименти.
Через таке обожнювання перші місяці життя в Парижі здалися королевичу приємними, до того ж Париж – столиця світу, де вигнанці найменше нудьгують, певно, тому, що в його атмосфері кожен знаходить щось подібне до атмосфери рідного краю.
Якби ще й небо посміхалося частіше, якби не сіялась так часто мжичка та не лив як з відра дощ, якби не заметілі білого пуху, того снігу, який так скидається на стигле насіння, що вилітає з розкритих коробочок бавовнику, якби сонце не куталося в легке запинало, а гріло по-справжньому та якби ще й Керіка час від часу з'являлася в проїзді Дванадцяти будинків із сагайдаком за плечима, з бронзовою рушницею і браслетами на голих руках – Маду був би цілком щасливим.
Та раптом його доля різко змінилася.
Якось "мусьї Бонфіс", з'явившись у гімназії Моронваля, привіз зловісні новини із Дагомеї. Короля Ракк-Маду-Гезо скинуто з трону і ув'язнено людьми з племені Ашанті, які захопили його країну і заснували нову династію. Всі королівські війська і полки амазонок були переможені, розігнані, винищені, а Керіка, дивом врятувавшись і переховуючись у Бонфісовій факторії, передавала Маду прохання лишатися у Франції і берегти "грі-грі". Так було й написано: якщо Маду не загубить свого амулета, він буде правити Дагомеєю.
Лише це переконаний й додавало мужності маленькому королю. Моронваль, який не вірив у амулети, пред'явив рахунок – і який рахунок! – "мусьї Бонфісу"; той заплатив і цього разу, але поставив до відома власника пансіону, що надалі, якщо Моронваль згоден лишити в себе Маду, то він повинен розраховувати не на негайну винагороду, а на вдячність і благодіяння короля після того, як тому усміхнеться воєнна фортуна і допоможе йому знову сісти на трон. Треба було вибирати між цією хисткою надією і відмовою.
Моронваль із напускним благородством промовив:
– Я беру виховання дитини на себе.
Відтепер хлопчик перестав бути його королівською високістю.
Де й ділася колишня пошана, запопадливість і увага, якими оточували негреня. Всі лютували на нього через невиправдані особисті надії і з будь-якої нагоди зривали на ньому злість. Спочатку Маду став звичайнісіньким вихованцем, схожим на інших у всьому аж до ґудзиків на мундирі, його лаяли, карали, лупцювали, він спав у тому самому сараї, що й інші діти, підлягав загальним для учнів правилам.
Хлопчик нічого не розумів: марно він вдавався до своїх милих витівок, робив смішні гримаси – все, що колись так усіх тішило, тепер наштовхувалось на незбагненний холод.
Ще гірше стало, коли через кілька триместрів Моронваль, не одержуючи більше за нього грошей, дійшов висновку, що Маду – дармоїд. Тоді його позбавили навіть прав звичайного вихованця, – хлопчик перетворився на попихача... Задля економії якраз було звільнено служника, і хоч Маду й обурювався, а все ж мусив стати на його місце.
Коли йому вперше дали в руки мітлу і показали, що треба робити, він уперто протестував. Але Моронваль мав незаперечні доводи, і після доброї прочуханки хлопчик змирився.
А втім, він волів підмітати підлогу, ніж учитися читати.
Отож маленький королевич старанно підмітав та натирав підлогу, скрізь прибирав з дивовижною сумлінністю, про що свідчила хоча б і Моронвалева вітальня, де все блищало. Та це не пом'якшувало лютого норову мулата, котрий не міг простити хлопчикові своїх розчарувань, мимовільною причиною яких став знедолений королевич.
Марно Маду щосили гарував, аби все аж сяяло, і надавав занедбаному житлу лоск чистоти, марно він лагідно заглядав у хазяїнові очі, принижуючись і тремтячи, як слухняний собачка, – найчастіше замість подяки по його спині ходила палиця.
– Ніколи задоволений! Ніколи задоволений!.. – у розпачі скаржилося негреня.
І паризьке небо здавалося йому ще похмурішим, дощ іще надокучливішим, сніг – ще густішим і холоднішим.
О Керіка, улюблена горда тітонько Керіка! Де ви? Якби ви бачили, до чого довели королевича! Якби ви бачили, як жорстоко збиткуються з нього, як погано годують, у яке лахміття вдягають, не жаліючи його змерзлого тіла! Тепер у Маду лишилося тільки одне вбрання – ліврея, червона курточка, смугастий жилет і кашкет з галуном. Тепер, супроводжуючи хазяїна, він не йде поруч з ним, як рівний, а плентається кроків на десять позаду. Але й це ще не найгірше.
Прибравши в передпокої, він мусить працювати на кухні, після кухні йти з великим кошиком на базар Шайо по продукти, бо помітили, що він чесний і простодушний.
Ось до чого довели останнього нащадка могутнього Токодону, засновника дагомейської династії. Його примушують торгуватися, закуповуючи харчі для гімназії Моронваля!.. Двічі на тиждень можна бачити, як попід стінами високих будинків, тремтячи від холоду, човгає він угору довгою вулицею Шайо, схудлий, виснажений; йому тепер весь час холодно, так холодно!.. І ніщо його не зігріває – ні непосильна праця, на яку його прирекли, ні побої та штурхани, ні сором за своє становище, ні навіть ненависть до Дядька з кийком, як він прозвав Моронваля.
Хоча ненависть аж кипить у його маленькій душі.
От тільки б Маду знову стати колись королем!..