Сваха — це ніби кладка. Тож ступайте по ній відважніше. Ваш батько залюбки користувався моїми послугами.
Кікудзі скривився.
Коли Тікако починала суперечку, в неї піднімалися плечі. Так було й цього разу.
— Щоб ви знали, я не така, як Оота-сан. Зі мною легко мати справу. Я й про взаємини з батьком могла б вам розповісти, не втаюючи нічого. На жаль, я не займала в його душі стільки місця, як інші. Все швидко скінчилося, як і почалося… — Тікако похнюпила очі. —А проте я не нарікаю на долю. Потім не раз і не два ваш батько радо вдавався до моїх послуг, бо знав, що я не підведу. Взагалі, чоловіки воліють доручати свої справи жінкам, з якими в них щось було… Ось так завдяки йому я набралася здорового глузду.
— Умгу…
— Тож послухайте цього здорового глузду.
Кікудзі мало не піймався на гачок простодушності.
Тікако вийняла з-під обі віяло.
— Мушу вам сказати, що людина не навчиться розважності, якщо в неї різко виражена чоловіча або жіноча вдача.
— Справді?.. Виходить, мудрість доступна тільки людям без статі?
— Ви глузуєте? А я вам скажу, що тільки люди без статі, як ви їх називаєте, бачать наскрізь і жінок, і чоловіків. Ви думаєте, Оота-сан вибрала смерть з доброго дива? На кого ж тоді вона лишила свою єдину доньку? Я гадаю, вона наперед вирішила: от, мовляв, я помру, а доньку догляне Кікудзі-сан…
— Таке скажете…
— Я довго думала, й от у мене виникла підозра… Вона ж своєю смертю хотіла перешкодити вашому одруженню. Вона не просто так померла. Для цього була своя причина.
— Що за химери? — сказав Кікудзі й нараз відчув, що ці химери вразили його в саме серце. Як блискавка.
— Кікудзі-сан, ви говорили Оота-сан про доньку Інамурів?
Кікудзі все пригадав, але вдав, що нічого не знає.
— А хіба це не ви сказали Оота-сан по телефону, що справу з моїм одруженням уже вирішено?
— Я. А що? Навіть попередила: "Не смій заважати!" Того ж вечора Оота-сан і померла.
Запала мовчанка.
— А звідки ви, Кікудзі-сан, дізналися про ту розмову? Вона вам скаржилася?
Кікудзі був захоплений зненацька.
— Значить, приходила. Я знала, що так буде. Ще тоді, коли вона йойкнула в трубку.
— Отже, це ви звели її зі світу.
— Думайте, що завгодно. Я завжди виходила лиходійкою. Як було треба, то й ваш батько використовував мене в цій жорстокій ролі. Я і сьогодні ладна ввійти в цю роль. Тільки не думайте, що на знак колишньої батькової прихильності…
Кікудзі зрозумів: Тікако дала волю своїм глибоко вкоріненим ревнощам і ненависті.
— Хай вас не цікавить, що за лаштунками. — Погляд Тікако наче ковзав уздовж її носа. — Хочете, кривіться — от, мовляв, настирлива баба, пхає носа в чуже просо!.. А я тим часом прожену відьомське кодло й допоможу вам узяти вигідний шлюб.
— Годі про цей вигідний шлюб!
— Ну хай так. Я згодна, що не треба мішати сюди Оота-сан. — Голос Тікако полагіднішав. — Зрештою, Оота-сан була вже не така й погана… Вона, певно, молилась, умираючи, щоб ви взяли її доньку собі за дружину.
— Знову ви своєї?
— Це ж щира правда! Невже ви, Кікудзі-сан, не здогадуєтесь, що вона в думці вже видала доньку за вас? Якщо ні, то ви витаєте у хмарах… І вві сні й наяву вона, як зачарована, думала тільки про вашого батька. Можете назвати це чистим почуттям, якщо хочете. Заплуталась сама у своїх химерах, заплутала й доньку, і от поплатилася життям… Глянути збоку, то ніби над нею висіло якесь страшне закляття. Нечиста сила розставила свої сільця…
Кікудзі зустрівся поглядом з Тікако.
Її маленькі очиці аж закотилися.
Він не витримав і одвернувся.
Кікудзі дав їй виговоритись, не обірвав на півслові. Бо від самого початку відчував непевність свого становища й до того ж був приголомшений страхітливим здогадом Тікако.
Невже пані Оота прагнула одружити його з донькою?.. Кікудзі і на гадці такого не мав. Та й зараз не вірив.
То була вигадка, породжена отрутою ревнощів, огидна, як і чорна пляма на її грудях.
І все ж ця вигадка вразила Кікудзі, як удар блискавки.
Кікудзі стало лячно.
Невже він сам у глибині душі мріяв про це?..
Адже буває, що захоплення матір’ю переходить на її доньку… Але ж Кікудзі в думці ще насолоджувався п’янкими обіймами пані Оота. Тож, напевно, його обплутано якимись чарами, якщо його непомітно тягло до доньки.
Тепер йому здавалося, що він цілком перемінився після зустрічі з пані Оота. Кікудзі наче заціпенів.
— Заходила панночка Оота. Сказала, що прийде іншим разом, якщо у вас гості… — повідомила служниця.
— Що?.. Вона пішла?
Він кинувся в передпокій.
II
— Як добре, що ви подзвонили… — витягши свою тонку білу шию, Фуміко підвела на Кікудзі очі.
В ямці, де кінчалась шия і починалися груди, залягла жовтава тінь.
Що це? Гра світла чи ознака виснаження?.. Кікудзі, однак, відчув, що йому раптом полегшало на серці.
— А в мене Курімото.
Він сказав це спокійно, без напруження. Як тільки побачив Фуміко, недавньої розгубленості наче й не було.
Вона кивнула.
— Я здогадалась, он її парасолька…
— A-а, он ця… Справді…
Під стіною у передпокої стояла сіра парасолька з довгою ручкою.
— Може б, ви побули в чайному павільйоні? А я тим часом випроваджу стару Курімото.
Кікудзі не міг собі простити, що заздалегідь не спекався Тікако. Адже знав, що прийде Фуміко.
— Мені однаково…
— Тоді заходьте, будь ласка.
Фуміко пройшла у вітальню й приязно привіталася з Тікако, мов і не здогадувалась про її вороже ставлення до себе. Подякувала Тікако за співчуття.
Тікако сиділа, задерши голову й трохи піднявши ліве плече, як на уроці, коли слідкувала за рухами учениці.
— У вашої матері була вразлива душа… А в цьому світі таким людям важко… От і померла, зів’яла остання ніжна квітка.
— Я б не сказала, що вона була аж така ніжна.
— Мабуть, їй жаль, що покинула вас напризволяще…
Фуміко похнюпилась.
Її пухкі губи міцно стулилися.
— Вам, певно, сумно. Саме час відновити уроки чайної церемонії.
— Та знаєте, я вже…
— Розвієте тугу.
— Я тепер не можу собі цього дозволити.
— Та що ви кажете! — Тікако зняла руки з колін. — Правду кажучи, я зайшла провітрити чайний павільйон. Пора вже, сезон дощів ніби минув. — Тікако зиркнула на Кікудзі. — Фуміко-сан, може б, і ви зі мною пішли?
— Навіть не знаю…
— З дозволу Кікудзі-сана візьмемо мамине "сіно".
Аж тепер Фуміко глянула на Тікако.
— Згадаємо маму…
— Я ще розплачусь там.
— Нічого, поплачете, легше стане. Незабаром у Кікудзі-сана з’явиться молода господиня, і я вже не зможу ходити в павільйон. А в мене з ним пов’язано стільки спогадів… — Тікако всміхнулася, але відразу споважніла. — Звісно, якщо відбудуться заручини з Юкіко-сан.
Фуміко кивнула. Її овальне, як у матері, обличчя було незворушне. На ньому лише проступала безмежна втома.
— Навіщо говорити про те, чого ще не вирішено? Ви ставите Інамуру в незручне становище, — зауважив Кікудзі.
— А я сказала — якщо відбудуться заручини… — заперечила Тікако. — Як то мовиться, нема добра без лиха. Фуміко-сан, вважайте, що ви нічого не чули, поки справу не вирішено.
— Гаразд! — Фуміко знову кивнула.
Тікако гукнула служницю і пішла прибирати чайний павільйон.
— Обережно, листя під деревами ще мокре, — долинув із саду її голос.
III
— Мабуть, ви по телефону чули, як тут уранці хлюпав дощ? — запитав Кікудзі.
— А хіба по телефону його почуєш? Я не звернула уваги. Дивно, невже можна чути, як періщить дощ у вашому саду?
Фуміко подивилася на сад.
З-за кущів долітав шурхіт віника в чайному павільйоні.
Кікудзі теж глянув у сад.
— І я не чув, як шумить дощ у вас. Щоправда, мені здалося, ніби у трубці щось шамотить. Ото дощ! Давно такого не було.
— І гриміло страшенно…
— Пригадую ще, ви сказали, що загриміло.
— Знаєте, я навіть у дрібницях схожа на маму. Тільки загуркотить грім, мама, бувало, вкриває мою голову рукавом кімоно. А коли виходить з дому, поглядає на небо — чи не збирається на грозу? Так і я… Як загримить, мені хочеться затулитися рукавом.
Фуміко мимоволі зніяковіла.
— Я принесла друге "сіно", — сказала вона й вийшла у передпокій.
Повернувшись, вона поставила чашку перед Кікудзі, але не розгортала.
Та, побачивши, що Кікудзі не зважується торкнутися чашки, вона розгорнула папір і вийняла подарунок з коробки.
— Вашій мамі, здається, найбільше подобалися дві парні чашки роботи Рйоню, — сказав Кікудзі.
— Так, але вона віддавала перевагу цьому "сіно". Мовляв, червона й чорна чашки не пасують до зеленого чаю.
— Справді… На чорному тлі зелений чай втрачає всю свою принаду.
Кікудзі не наважувався брати в руки циліндричне "сіно", й Фуміко сказала:
— Може, воно нічого не варте?
— Та що ви!
І все одно він не міг простягти руку до чашки.
Чашка була такою, як і описала її Фуміко вранці по телефону, — в білій поливі, крізь яку проступав червонястий відтінок. Досить було до неї трохи придивитися, як багрянець наче спливав на поверхню.
Вінця були коричнюватими. В одному місці блідо-коричневий колір немов густішав.
Певно, цього місця торкалися губи.
Здавалось, це чайний осад. А може, наслідок частого вжитку?
Невже це слід губної помади, як казала Фуміко?
Колір злинялої помади… Колір зів’ялої червоної троянди… І колір крові, що колись давно капнула на білу поверхню… В Кікудзі тривожно тьохнуло серце.
І водночас душу сколихнула непереборна відраза й спокуса.
На чашці були намальовані синювато-чорні широкі листки якоїсь трави. Подекуди на цьому листі видніли бурі цяточки.
Простий, невигадливий малюнок заглушив у Кікудзі хворобливий інстинкт.
Чашка була довершеної форми.
— Чудова! — захоплено вимовив Кікудзі й узяв її в руки.
— Я на цьому не розуміюсь… Але мамі вона дуже подобалась.
— А вона й справді наче навмисне зроблена для жінки.
Для жінки… Власні слова нагадали Кікудзі про живу пані Оота.
А все-таки, чому Фуміко принесла "сіно" зі слідами материної помади?
Кікудзі не міг збагнути, що спонукало її до цього: дитяча наївність чи жорстока бездушність?
Проте відчував, яка вона безборонна.
Він крутив чашку на всі боки, але торкнутися пальцем її вінець не насмілювався.
— Фуміко-сан, сховайте її, будь ласка! А то Курімото знову почне свої обридливі балачки.
— Гаразд.
Фуміко вклала чашку в коробку, загорнула в фуросікі й винесла в передпокій.
Вона, певно, хотіла подарувати йому цю чашку, але пропустила нагоду й нічого не сказала. Чи подумала, що чашка йому не сподобалась.
Із саду повернулася зсутулена Тікако.
— Кікудзі-сан, ви не дасте нам глечик Оота-сан?
— Може, обійдетеся нашим? Та ще тепер, коли завітала Фуміко-сан…
— Не розумію… Саме тому й прошу.