Ночував він над берегом Даї за п'ять миль вгору по течії,—на місці, далі від якого каное вже не йшли. Тут річка ставала стрімким гірським потоком, що виривався з темної ущелини перед льодовиками високо в горах.
І ось тут другого дня рано-врапці він побачив, як один чоловічок, що сам важив не більше від ста фунтів, заточуючись під вагою стофунтового лантуха з борошном, обережно ступив на кладку. Побачив і те, як той чоловічок послизнувся на кладці, впав долілиць у тихий затон, футів зо два завглибшки, і спокійнісінько почав тонути. Йому зовсім не хотілося так легко віддавати богові душу — просто йому не давав підвестися лантух, що важив стільки ж, скільки він сам.
— Дякую вам, діду,— озвався він до Тарвотера, коли той допоміг йому підвестися й вибратись на берег.
Розшнуровуючи черевики й виливаючи з них воду, незнайомець розбалакався, потім вийняв золоту монету в десять доларів і простяг своєму рятівникові.
Старий Тарвотер похитав головою: він весь колотився, до колін змокнувши у крижаній воді.
— А ось по-дружньому перекусити з вами не відмовлюся.
— Ви що, досі не снідали? — щиро зацікавившись, запитав чоловічок, який мав понад сорок років і називався Енсоном.
— Рісочки в роті не було,—признався Джон Тарвотер.
— А де ж ваше спорядження? Попереду?
— Нема в мене ніякого спорядження.
— Сподіваєтесь купити харчі на місці?
— Ні за що купувати, друже, грошей ані долара. Та це не так важливо, мені б зараз чого-небудь гаряченького попоїсти.
В таборі Епсона, за чверть милі далі, Тарвотер побачив тендітного рудобородого чолов'ягу років тридцяти, що, лаючись, силкувався розвести багаття з сирого верболозу. Відрекомендований як Чарлз, він переніс усю свою лють і обурення на Тарвотера і спідлоба сердито глянув на нього, а той, удаючи, ніби нічого не помітив, заходився коло багаття, що тільки диміло, бо рудобородий прихитрився загородити його камінням од вітру. Відкинувши каміння, Тарвотер використав свіжий вранішній вітерець для протягу, і незабаром замість диму весело затріщало полум'я. Тим часом надійшов і третій компаньйон Біл Вілсон, або Здоровань Біл, як вони його називали, з клунком на сто сорок фунтів, і Чарлз подав препоганий, як на Тарвотера, сніданок. Каша була недоварена, а знизу підгоріла, шинка обвуглилася, а кава не кава, а чисте пійло.
Похапцем перекусивши, троє компаньйонів узяли лямки й подалися стежкою назад, де за милю, на останньому переході, залишилась решта їхнього спорядження. А старий Тарвотер узявся до роботи. Він помив посуд, назбирав хмизу, полагодив порвану лямку, нагострив кухонного ножа та сокиру і наново перев'язав кайла й лопати, щоб зручніше було нести.
Під час короткого сніданку його вразило, що Енсон і Здоровань Біл з якоюсь особливою шанобою ставляться до Чарлза. Тож коли Енсон, принісши ще одного стофунтового клунка, сів перепочити, Тарвотер здалеку завів про це розмову.
— У нас, бачте, ось як,— пояснив Енсон.— Ми розподілили свої обов'язки. У кожного з нас своя спеціальність. Ось я, скажімо, тесля. Коли доберемося до Ліндермену, зрубаємо дерева й розпиляємо на дошки, то будуванням човна керуватиму я. Здоровань Біл — лісоруб і рудокоп. Тому він відповідатиме за розпилювання лісу й усі рудокопні роботи. Більшість нашого спорядження попереду. Ми геть усі гроші заплатили індіянам, що приставили його на Чілкут. Наш четвертий компаньйон зараз там, він саме перетягає спорядження вниз на той бік. Його прізвище Ліверпул, він моряк. Отож, коли збудуємо човна, то переправою через озера й пороги до Клондайку командуватиме він.
— А Чарлз — цей містер Крейтон — яка ж у нього спеціальність? — спитав Тарвотер.
— Він комерсант. Коли дійдеться організовувати, тоді він орудуватиме.
— Гм,— задумався Тарвотер.— Пощастило ж вам! Такий набір спеціальностей в одному гурті!
— Та ще й як пощастило! — погодився Енсон.— І вийшло це зовсім випадково. Ми всі вирушали кожен сам по собі. А зустрілися на пароплаві, що від Сан-Франціско, і там організували компанію. Ну, мені вже час іти, а то Чарлз почне допікати, що я не переніс своєї частки. Бо й справді, не може ж недоросток носити такі самі клунки, як і здоровань.
— Залишайтеся і зготуйте нам чого-небудь на обід,— звернувся Чарлз до Тарвотера, коли, прийшовши до табору з вантажем, побачив, як добре той з усім упорався.
І Тарвотер зварив обід, таки справжній обід, перемив посуд, а на вечерю зготував чудової свинини з бобами і спік на сковорідці такі смачні перепічки, що троє компаньйонів мало трупом не лягли, переївшися. Помивши посуд після вечері, він настругав скалок, щоб уранці швидше розкласти багаття, показав Енсонові особливий спосіб узуватися, щоб не натирало ноги, "проспівав "Як аргонавти в давнину" і розповів про великий перехід через прерії в сорок дев'ятому році.
— Їй-богу, це перший приємний привал, відколи ми на березі,— зауважив Здоровань Біл, вибивши люльку й скидаючи черевики на ніч.
— То я ніби став трохи в пригоді вам, хлоп'ята? — лагідно спитав Тарвотер.
Всі ствердно кивнули.
— Тоді, хлопці, я маю щось вам запропонувати. Пристанете ви чи ні, але спершу вислухайте. Вам треба швидше добутися на місце до льодоставу. А один з вас половину часу витрачає на куховарство, замість того щоб переносити вантаж. Якщо я куховаритиму, справи у вас підуть жвавіше. Та й їжа буде ліпша, тож і працюватиметься ліпше. А між ділом і я сам дещицю міг би переносити, дещицю, правда.
Здоровань Біл і Енсон почали були кивати головою на знак згоди, коли це Чарлз зупинив їх.
— А що ви за це хочете? — запитав він у старого.
— Та вже як хлопці вирішать...
— Так діла не роблять,— гостро вичитав йому Чарлз.— Ваша пропозиція, то й доказуйте її до кінця"
— Бачите, річ у тому...
— Ви, мабуть, хочете, щоб ми вас годували цілу зиму, га? — перебив його Чарлз.
— Та ні, навіщо ж. Мені б тільки дістатися до Клондайку у вашому човні, та й добре.
— У вас же ані крихти харчів, діду. Ви помрете там з голоду.
— Я вже давненько навчився здобувати собі харч,— відповів старий Тарвотер, і в очах його спалахнув задирливий вогник.— Мені сім десятків років, але я ще ні разу не помирав з голоду.
— А дасте розписку, що самі піклуватиметесь про себе, як тільки доберемося до Доусона? — правив своєї комерсант.
— Чом би й не дати,— була відповідь.
І знову Чарлз не дав товаришам висловити задоволення з приводу такої угоди.
— Ще одна річ, діду. Нас четверо компаньйонів, і в таких питаннях всі ми маємо голос. Ліверпул зараз попереду з основним нашим спорядженням. Він теж має дати згоду, але його немає тут.
— А що він за один? — спитав Тарвотер.
— Урвиголова, та ще й запальний, лихої вдачі.
— Таки гарячкуватий,— притакнув Енсон.
— А що вже лається — просто страх! — засвідчив Здоровань Біл.— Проте хлопець він справедливий,— відразу ж додав він.
Енсон щиро кивнув, приєднуючись до цієї думки.
— Ну що ж, хлопці,— сказав Тарвотер.— Вибрався я до Каліфорнії і дістався туди, тож і до Клондайку дістанусь. І ніщо не зупинить мене, аніщо. А свої триста тисяч із землі я добуду, хоч би там що, бо ці гроші мені конче потрібні. Лиха вдача мене не лякає, аби хлопець був справедливий. Спробую своє щастя, піду з вами, поки наздоженемо його. Коли він скаже "ні", вважаймо, що я програв. Але навряд, не може він відмовити, бо до льодоставу обмаль часу, та й мені запізно вже шукати іншої нагоди. А що я цілком певен, що доберусь до Клондайку, то просто неможливо, щоб він сказав "ні".
Отак старий Джон Тарвотер став однією з незвичайних постатей на цій дорозі, що й без того рясніла незвичайними постатями. Тисячі людей, котрим доводилось разів по двадцять міряти кожну милю дороги, щоб перенести на своїй спині півтонни вантажу, вже знали його і кликали по-дружньому Дідом Морозом. І, працюючи, він завжди заводив старечим фальцетом свій гімн. Жоден з трьох супутників Тарвотерових не міг нарікати на його роботу. Таки правда, суглоби його погано гнулись — він гадав, що в нього є трохи ревматизму,— і рухався він повільно, з хрускотом і тріском, а проте безупинно ворушився. Спати ввечері лягав останній, а вранці вставав перший, щоб напоїти товаришів гарячою кавою, поки вони до сніданку перенесуть по одному клунку. А між сніданком та обідом і обідом та вечерею завжди вправлявся і сам перенести кілька клунків. Але вагою не більше, як шістдесят фунтів. Він міг узяти й сімдесят п'ять, тільки тоді швидко стомлювався. Одного разу він спробував нести дев'яносто фунтів, але впав на стежці, і потім кілька днів у нього підламувалися ноги.
Праця! На цій дорозі, де навіть призвичаєні до тяжкої роботи люди вперше спізнавали, що таке праця, ніхто відповідно до своїх сил не працював більше, ніж старий Тарвотер. Гнані розпачем перед швидким наступом зими, ваблені шаленою жадобою золота, вони працювали до крайнього виснаження і падали на дорозі. Одні, коли невдача ставала ясна, стрілялися. Другі божеволіли, а треті, не витримавши нелюдського напруження, поривали з компаньйонами і сварилися на все життя з давніми друзями, що були не гірші за них, а тільки так само змучені й роздратовані, як і вони.
Праця! Старий Тарвотер міг присоромити їх усіх, незважаючи на тріск та хрускіт у суглобах і сухий дошкульний кашель. Зрання і допізна, на дорозі чи в таборі, він завжди був на видноті, завжди щось робив і завжди озивався на прізвисько Дід Мороз. Стомлені мандрівники, притуливши до колоди чи скелі поруч з його клунком і свої, просили бувало:
— Заспівай-но, дідусю, оту свою пісню про сорок дев'ятий рік.
І коли він, важко дихаючи, виконував їхнє прохання, знову завдавали на плечі свою ношу і, зауваживши, що це справді підбадьорює, рушали далі.
— Коли хто чесно заробив свій проїзд,— сказав Здоровань Біл компаньйонам,— то це наш старий співака.
— Еге ж,— підтвердив Енсон.— Йому ж ціни не скласти. І як на мене, то я не проти того, щоб прийняти його до спілки на повних правах.
— Отакої! — втрутився Чарлз Крейтон.— Доберемось до Доусона і попрощаємося з ним, як і домовлялись. А то ще доведеться й поховати його, як зостанеться з нами. Та ще, кажуть, тут буде голод, і кожна крихта хліба важитиме, як чисте золото. Не забувайте, ми ж годуємо його з власних припасів усю дорогу. І якщо на той рік нам буде скрута, нарікайте на себе.