— На пошті вже, звичайно, лежить переказ, і ми перетворимо його на чудову гречану муку, галон кленового сиропу й нові калоші для тебе.
— І на чудове молоко чудової корови місіс Джонсон, — додала Медж. — Адже завтра, як ти знаєш, перше.
Уолтове обличчя мимоволі спохмурніло, але за мить просяяло, і він поляскав рукою по нагрудній кишені.
— Не турбуйся. Тут у мене лежить прегарна новенька корова, найдійніша на цілу Каліфорнію.
— Коли це ти встиг? — здивувалася вона, а тоді дорікнула: — І ніколи ти мені не показуєш.
— Я приберіг їх, щоб прочитати тобі дорогою на пошту, в такій гарній місцині, як ось ця, — відповів він і кивнув їй на суху колоду, де можна було посидіти.
З-під заростей папороті вибивався струмочок і, обмиваючи замшілий валун, біля самих їхніх ніг перетинав стежку. З долини чувся веселий спів лугових жайворонків, а навколо, то на осонні, то в затінку пурхали великі жовті метелики.
Уолт саме упівголоса читав свій рукопис, коли це долинув якийсь шум ізнизу. То була чиясь важка хода, що її час від часу супроводив глухий стукіт зрушеного з місця каміння. Щойно Уолт скінчив читати і запитливо глянув на Медж, чекаючи її схвалення, як з-за повороту вийшов якийсь чоловік. Він був без шапки й зарошений потом. Носовичком в одній руці він витирав обличчя, а в другій тримав нового капелюха і зім'ятий крохмальний комірець, знятий з шиї. Це був гарної статури чоловік, і могутні м'язи його так і випиналися з-під новісінького, тільки-но з магазину, чорного костюма.
— Припікає,— привітав його Уолт. Він вірив у людську товариськість і ніколи не минав нагоди скористатися з неї.
Чоловік зупинився й кивнув.
— Довго я тут не витримав би, — напіввибачливо мовив він, — Я більше призвик до морозу.
— Ну, тут ви його не знайдете, — засміявся Уолт.
— Та певно, — відповів той. — Але я його зовсім і не шукаю. Мені треба знайти свою сестру, може, ви знаєте. Її звуть Джонсон, місіс Вільям Джонсон.
— То чи не ви часом її клондайкський брат, — озвалася Медж, і очі її загорілись цікавістю, — про якого ми стільки чули?
— Так, це я, — скромно відповів незнайомець. — Мене знати Міллер, Скіф Міллер. Я, бачите, хотів зробити їй сюрприз.
— Тоді все правильно. Тільки ви йшли навпростець, стежкою. — Медж підвелась і заходилася пояснювати, вказуючи на ущелину за чверть милі від них. — Бачите он ті секвойї? То йдіть стежиною, що звертає праворуч. Це найкоротший шлях до місіс Джонсон. Я думаю, ви не заблудитесь.
— Добре, дякую, мем.
Прибулець зробив видиме зусилля піти, але ноги його, здавалося, прикипіли до землі. Він дивився на Медж, дивився з неприхованим захватом, сам того зовсім не свідомий, аж поволі його заливала хвиля збентеження, і він безпорадно заборсався в ній.
— Нам би хотілося почути про Клондайк, — заговорила Медж. — Може, ми якось зайдемо до вас, поки ви гостюватимете в сестри? О, або ще краще було б, якби ви завітали до нас на обід.
— Добре, дякую, мем, — машинально відказав він. Тоді раптом схаменувся і додав: — Але ж я не затримаюся тут довго. Мені конче треба назад на північ. Я їду сьогодні-таки, вечірнім поїздом. Бачте, в мене угода з урядом на перевезення пошти.
Коли Медж сказала, що це дуже кепсько, він знову зробив зусилля, щоб піти. Але не зміг відірвати погляду від обличчя Медж. І в своєму непідробному захваті він навіть забув про збентеження, а сама Медж зашарілася і зніяковіла.
Тут Уолт вирішив, що саме пора йому порушити незручну мовчанку, коли це Вовк, що шумотів десь у чагарях, своїм вовчим скоком вибіг на стежину.
Нерішучості Скіфа Міллера враз не стало. Гарненька жінка поперед нього де й поділася. Тепер погляд його зупинився на псові і неймовірний подив застиг у нього на обличчі.
— Бий мене сила божа! — повільно й повагом промовив він і тяжко опустився на колоду, не помічаючи, що Медж і далі стоїть.
На звук його голосу вуха Вовкові прищулились, а паща радісно ощирилася. Трюхцем підбігши до незнайомця, він спершу понюшив його руки, тоді лизнув їх язиком.
Скіф Міллер погладив його по голові, раз у раз повільно й повагом приказуючи:
— Бий мене сила божа!
— Пробачте, мем, — промовив він за хвильку, — але я ніяк не можу отямитися з подиву.
— Ми теж здивовані,— невимушено відповіла Медж, — бо ще ніколи не бачили, щоб Вовк до кого-небудь підходив.
— То ви кличете його Вовком? — поцікавився чоловік.
Медж кивнула.
— Але я не збагну його прихильності до вас. Може, це тому, що ви з Клондайку. Адже він клондайкський собака.
— Авжеж, мем, — якось неуважно мовив Міллер. Він узяв передню лапу Вовка, обмацав підошву. — Зм'якли, — зауважив він. — Давнувато не бував у запрягу.
— Диво дивне, скажу я вам, — втрутився Уолт, — як це він дозволяє валі гладити себе.
Скіф Міллер підвівся, зовсім уже не сприйнятливий на вроду Медж, і сухим діловим тоном запитав:
— Давно він у вас?
І тут пес, що все крутився і лащився до прибульця, відкрив пащу і загавкав. Це був якийсь проривний гавкіт, короткий і радісний, але гавкіт.
— Це вже щось нове, — зауважив Скіф Міллер.
Уолт і Медж здивовано поглянули одне на одного. Диво сталося! Вовк загавкав.
— Вперше чуємо, щоб він гавкав, — промовила Медж.
— І я теж уперше, — додав Міллер.
Медж усміхнулася до нього, — видно, людина ця неабиякий жартун.
— Ще б пак! — не втрималася вона.
— Ви ж п'ять хвилин тому не знали, що він і на світі існує.
Скіф Міллер гостро зиркнув на неї — чи не криється якесь ошуканство за її словами?
— То ви ще не здогадалися? — повільно мовив він.
— А я думав, ви зрозуміли все з його поведінки. Це мій пес. І кликати його не Вовк. Він — Рудий.
— Ой Уолте! — несамохіть вихопилось у Медж. Уолт відразу став до оборони.
— Звідки ви взяли, що він ваш?
— Бо він таки мій.
— Пусті балачки! — відмахнувся Уолт.
Своїм звичаєм повільно й розважливо, Скіф Міллер глянув на нього і, кивнувши у бік Медж, спитав:
— А звідки ви взяли, що це ваша дружина? Скажете, бо вона моя. А я теж відповім: "Пусті балачки". Пес мій. Я виростив і вигодував його, то чи ж мені не знати. Дивіться, я вам зараз доведу.
Скіф Міллер повернувся до пса.
— Рудий! — Окрик пролунав різко, і вуха Вовка відразу прищулилися, наче від пестощів. — "Гей!" — Пес стрибками став точитись праворуч. — "Гайда!" — Вовк ураз випростався і побіг уперед, так само слухняно зупинившись на команду.
— Можу робити це і свистом, — гордовито додав Скіф Міллер. — Він у мене був за передовика в запрягу.
— Але ж ви не збираєтесь забирати його з собою? — тремтячим голосом запитала Медж.
Міллер кивнув головою.
— У той жахливий Клондайк, на такі муки?
Він знову кивнув і додав:
— О, там зовсім не так і зле, як здається. Гляньте на мене. Хіба ж не здоровань?
— Але ж це собака! Жахливі знегоди, виснажлива праця, голод, мороз. Я начиталась про це і знаю.
— Колись, у верхів'ї річки Малої Риби, я таки ледве не спожив його, — похмуро визнав Міллер. — І якби тоді не добув оленя, було б уже по собаці.
— Я б радше сама вмерла! — скрикнула Медж.
— Авжеж, у вас тут інакше, — погодився Міллер. — Вам нема чого їх їсти. У вас не такі умови. Ви в бувальцях не бували, то й не уявляєте, що це таке.
— Отож-бо й є,— лагідно зауважила Медж. — У Каліфорнії собак не їдять. То чому б вам не залишити його тут? Йому в нас добре, не треба думати про їжу — ви ж самі бачите. Не терпітиме він з холоду, не знатиме знегод. Тут він у теплі й у ласці. І ніякої дикості ні в природі, ні в людях. Тут він ніколи не чутиме хльоскоту батога. А вже щодо погоди, — то тут навіть снігу не буває.
— Зате влітку тут, даруйте на слові; справжнісіньке пекло, — усміхнувся Скіф Міллер.
— Але ви не відповіли, — ревно вела далі Медж. — Що ви можете дати йому в тому вашому північному житті?
— Їжу, коли матиму її, а це здебільшого так, — була відповідь.
— А коли її не буде?
— То й у нього не буде.
— І роботу?
— Так, і роботу, — нетерпляче кинув Міллер. — Гибель роботи, й нестатки, й мороз, і всі інші лиха — все це він матиме, якщо піде зі мною. Але йому це подобається, він звик до цього. Таке життя по ньому. Він народився для нього і вихований для нього. А ви й крихти не уявляєте, що це таке! Ви не знаєте, про що кажете. Там усе його життя, і тільки там він почуватиметься найщасливішим.
— Пес лишиться тут, — рішучим тоном заявив Уолт. — І перестаньмо марно сперечатись.
— Що-о? — вражено скинувся Скіф Міллер. Брови його стяглися, а чоло наллялося кров'ю.
— А те, що пес нікуди не піде, й усе. Я не вірю, що він ваш. Може, ви десь бачили його раніше. Може, власник його навіть довіряв вам їздити на ньому. А те, що він слухав ваші команди, ще не доказ, ніби він ваш. Кожен пес з Аляски робив би на його місці те саме. Безперечно, цей собака цінний, як і взагалі собаки на Алясці, отож ваше бажання присвоїти його цілком зрозуміле. Але як там не є, вам ще треба довести своє право на нього.
Скіф Міллер вислухав Уолта спокійно й незворушно, тільки чоло йому ще дужче побагріло та могутні м'язи заходили під чорним сукном піджака, а потім з ніг до голови зміряв поета поглядом, ніби прикидаючи, скільки сили під його тендітною зовнішністю.
Презирливий вираз проступив на лиці в півничанина, коли він, нарешті, промовив:
— А я вам кажу, що ніхто тут не заборонить мені забрати пса хоч зараз.
Уолт спалахнув, м'язи на його руках помітно набрякли й так застигли. Медж поспішила втрутитись.
— Мабуть, містер Міллер таки має рацію, — вдалася вона до чоловіка. — Вовк, з усього видно, знає його і озивається на ім'я Рудий. І він заприязнився з ним відразу, а ти ж знаєш, що так він ні до кого не ставився. А ти бачив, як він гавкав? Він аж підстрибував з радості.
А чому? Та певно ж тому, що він віднайшов містера Міллера.
М'язи Уолтові послабли, і плечі безнадійно опустилися.
— Здається, таки так, — мовив він. — Вовк зовсім не Вовк, а Рудий, і він мусить належати містерові Міллеру.
— А може, містер Міллер продасть його? — зауважила Медж. — Ми б купили.
Містер Міллер похитав головою, вже зовсім невойовничо, а скорше співчутливо, зразу ж відповідаючи великодушністю на великодушність.
— П'ятеро було їх у мене, — сказав він, ніби вибачаючись за свою відмову, — а він — передовик. То був запряг на цілу Аляску, іншого такого не було. В 98 році мені давали за нього п'ять тисяч доларів — і я відмовився.