Вона завжди прокидалась рано-вранці рівно о пів на п'яту. Холодний душ: рівно сім хвилин. Яєчня з двох яєць і трьох помідорів. Не двох, не чотирьох – завжди трьох. Це мали бути особливі помідори, сорту кампарі. Жодні інші не пасували. Ані кумато, ані черрі. Виключно кампарі.
Рівно о 4:45 вона вмикала плитку, мастила невеличку пательню оливковою олією і розбивала туди два яйця. Поки смажились яйця, нарізала помідори. Рівнесенько, кожна скибочка – півсантиметра. Яєчню просто з пательні викладала на тарілку. Знизу – хрустка скоринка, зверху – злегка рідке. Нарізані помідорні скибочки накладала ліворуч. Завжди ліворуч. Далі – молитва. Обов'язково. Так навчили батьки, а батьки поганому не навчать, еге ж? І кава. Міцна, як паливо для ядерного реактора, як сицилійська лайка і татові обійми.
Так тривало вже дев'ять років: відтоді як вона з власної волі покинула батьківський дім, вирішивши, що час вирушити в самостійне плавання. Дев'ять років, день у день. Одне й те саме меню. В один і той самий час. Навіть у вихідні.
Залізні правила було порушено хіба один раз – коли вона потрапила до лікарні, зіштовхнувшись на повному ходу з електроопорою. Цей прикрий випадок і рішення про самостійне життя стали для неї ледь не найбільшими потрясіннями, бо порушили звичний графік, а отже, вона втратила спокій і відчуття безпеки. А цього вона не любила.
* *
Життя дівчини нагадувало запрограмовану лінію, і кожне відхилення від маршруту все одно мало свої межі. Навіть її теперішня робота полягала в тому, щоб слідкувати, як сателіти і космічні кораблі літають строго по заданій траєкторії, з похибками в максимально допустимих межах. Якщо якийсь супутник трохи загуляв і відхиляється на неприпустимий диферент – вона повертає його на потрібну траєкторію.
Її напарник, колишній гуманітарій, котрого невідомо як занесло в математику, навіть вигадав для неї прізвисько – "Повелителька траєкторій", хоча дівчину це смішило. Він, не в змозі забути своє журналістське минуле, писав якусь книжку, і вона, за його словами, була там головною героїнею. Кумедно, звісно, чого вже там.
– Ніяка я не "повелителька", чому ти взагалі вигадав, що я керую траєкторіями?! – вона робила обурений вигляд, хоча їй було приємно від самої думки, що вона керує багатотонними машинами в космосі. А тут ще ця дивна ідея написати книжку…
– Ну, бо це твоя щоденна робота, хіба ні? – вперто наполягав напарник, смішний монгол в окулярах.
А вона не здавалась:
– Ні! Ми тільки коригуємо траєкторії та орієнтації! Деколи пересуваємо кораблі на орбітах. І що?!
– Це літературна метафора!
– Я математик!
Їй подобалось жартома сваритися з напарником, вона вважала його злегка дивним. Як, зрештою, і всіх членів своєї команди.
Її начальник, командор, мав розкішні, як у моржа, вуса, здавався, на перший погляд, байдужим, але насправді переживав за кожен її крок. Її наставник, університетський професор, котрий і готував її на цю посаду, не переставав дивуватись здібності дівчини множити, ділити, складати і віднімати п'ятизначні числа, а також розв'язувати в голові складні тригонометричні рівняння. А що її найбільше дивувало – наставник їй довіряв. Зазвичай люди з недовірою ставилися до її здібності і завжди перевіряли результат, а професор завжди вірив і перевіряв тільки тоді, коли вона робила обчислення надто швидко. Деколи вона спеціально тримала паузу, аби не викликати сумнівів щодо правильності результату. А результати в неї завжди були правильними.
Дівчина працювала тут уже півтора року. І за цей час з нею відбулися метаморфози, що здавалися їй неймовірними. Вона не могла повірити, що займатиметься найулюбленішою справою у світі – математикою. На попередній роботі їй хоч і доводилось проводити обчислювання, але надто вже примітивні – ну що можна обчислювати на касі в кав'ярні "Starbucks"?! Скільки дати решти з двадцяти доларів і траєкторію польоту чергового нахаби, котрий до неї чіплявся?
Вона не могла повірити, що можна запросто прийти на роботу і приготувати собі міцнющої кави, такої, яку вона звикла пити вдома. Сісти зі своєю (!) кавою за свій (!) робочий стіл, відкрити свій (!) комп'ютер і розпочати роботу. І все навколо таке своє, звичне і спокійне. І не доводиться щосекунди завмирати від жаху, очікуючи нового клієнта.
Вона не любила, коли було забагато сторонніх. Не любила надмірну увагу і коли її розглядали сотні пар допитливих, байдужих, привітних, ворожих, дружніх чи хтивих очей.
Вона не могла повірити, що стане невід'ємною частиною команди. Що полюбить своїх колег. Не могла повірити, що нарешті навчиться дивитись їм в очі. Усміхатись і жартувати з ними. Що знайде місце, де почуватиметься як вдома.
* *
Вийти з квартири потрібно рівно о 5:30. Їхати до авіабази, де розташований Командний центр, звідки вона керує сателітами, – рівно десять хвилин, але це влітку. Взимку цей шлях забирав хвилин з двадцять. Прогрівання салону, відкидання снігу, обережне водіння. Плюс п'ять хвилин security check на блок посту. Але виїжджати вона любила в один і той самий час. Тому байдуже – червень чи грудень – з дому виходила рівно о пів на шосту. Якщо влітку приїжджала раніше, то сиділа в автівці й читала книжку. Або просто сиділа – наодинці із собою.
Тоді був грудень, і в переддень Різдва вдарив лютий мороз. Чотири хвилини – салон прогрітий і можна їхати. Вона сіла в машину, поправила неіснуючий локон. Колись, у тринадцять, у неї було довге волосся, і неслухняне чорне, як нафта, пасмо завжди падало на око. Тепер у неї короткі жорсткі кучері, набридливого пасма вже давно не було, а звичка відкидати його залишилась.
Вона увімкнула передачу і рушила з місця.
* *
Звикла завжди зустрічати Різдво вдома. Завжди. За п'ять днів до свят брала відпустку й усі дні проводила в батьківській хаті, допомагаючи матері прибирати й готувати безліч сицилійських страв на їхню велику родину – у неї було троє старших братів, усі мали свої сім'ї і дітей. Це була непорушна традиція, що склалась ще дев'ять років тому.
Але цього року все було інакше. За чотири дні до Різдва вона здавала найважливіший у своєму житті тест: готувалась стати офіцером Центру управління польотами. Підготовка до тесту тривала майже рік. Якби не наставник і не напарник, вона б ніколи не наважилась.
– Та здай ти ці кляті тести нарешті! – сміявся напарник. – Ти ж сама мене переконувала, що там нічого здавати! Ти ж математик! Ми з професором тебе вже півроку вмовляємо!
– Я боюсь… – сказала вона і раптом заплакала.
– А ну послухай-но, – напарник взяв її за руку, – у тесті сто запитань. У кожному з них по чотири варіанти відповіді. Десять задачок. Пам'ятаєш, як ми їх розбирали? Хіба складно було?
– Ні, – вона схлипнула.
– П'ять графіків. Три траєкторії. Три орієнтації. На все дається до п'яти годин. Ми це все робимо щодня. Щодня! Згадай, як ти мене підбадьорила тоді, коли я здавав ці тести! Переконала, що я все зможу! І тепер ти боїшся? Професор щодня тобі говорить: "Здавай тести, здавай тести", – то напиши вже ти ці кляті тести, ти ж їх із заплющеними очима можеш здати! У чому справа?!
– Думаєш, здам? – дівчина круглими очима подивилась на свого впертого друга.
– Слухай, не говори дурниць, – тоном втомленого викладача сказав напарник. – Ти маєш такий багаж знань, що ці тести для тебе – лише формальність. Я навіть не розумію, чого ми все це обговорюємо. Я сьогодні дам тобі документи, які треба заповнити перед тестом. Ти вже рік працюєш, треба вже нарешті змінити статус консультанта!
– Гаразд… – прошепотіла бідолашна дівчина і заплющила очі, – я заповню…
І ось за чотири дні до Різдва вона складала іспит. І саме в той день у напарника були уродини.
– Cara mia, – він обережно взяв її за лікоть, – зроби мені подарунок – напиши цей клятий тест до обіду! Жерти вже хочеться.
Вона усміхнулась, труснула своїми жорсткими чорними кучерями й весело сказала:
– Ти не встигнеш зголодніти! Я напишу і підемо всі на каву!
Насправді їй було так страшно, як ніколи. Хотілось все кинути і сховатись у зручну, звичну і затишну квартиру, і щоб знову все було так, як було. Щоб вставати о пів на п'яту ранку, приймати прохолодний душ рівно сім хвилин і готувати яєчню з двох яєць і з трьома помідорами на сніданок. Але замість цього – складний тест і хвилювання. Тест і майбутнє звання офіцера були потрібні для змін у житті. А вона ненавиділа зміни. Ненавиділа зміни і все нове. Бо нове – це непевне, незвідане, некомфортне і, можливо, небезпечне. Бо звикла до старого. До перевіреного часом і цілком передбачуваного. Але ледь не вперше в житті вона не чинила опір змінам, а навпаки – сама їх прагнула. Прагнула, переступаючи через власний страх.
* *
То був переддень Різдва, страх все ще не відпускав дівчину. А чи добре вона склала іспит? А чи не марні були всі хвилювання, сподівання й очікування? Ці думки настирливо вгризались у мізки.
– Доброго ранку, bambina! – привітав її напарник. – Радий тебе бачити! У нас сьогодні різдвяна вечірка, будемо частуватись!
– І я дещо принесла.
– Що?
– Різдвяні солодощі!
– О, "солодощі", ну клас. Добре вам!
– Ти не радий?
– Я не їм солодкого, – усміхнувся він.
– Мої солодощі ти їстимеш! – сказала вона і весело усміхнулась.
– Щоб це сталося, має відбутись різдвяна магія! – усміхнувся у відповідь напарник.
"Різдвяна магія… – подумала дівчина, – мені б вона зараз стала в пригоді… Як би так повернути, щоб все було, як раніше, щоб не було цього клятого іспиту, щоби я не переживала через нього так сильно, щоб…"
– Не переживай, – раптом почула вона в себе над вухом. Професор, котрий готував її до тесту на звання офіцера, уважно дивився на неї, ніби читав думки. – Не переживай. За моїми підрахунками, ти набрала необхідні бали. Тепер потрібно чекати на результати і присвоєння статусу.
– Справді? – вона знову спробувала заплакати, але раптом підійшов напарник і тицьнув їй пальцями під ребра. Вона ненавиділа, коли він так робив. Тому плакати одразу розхотілось.
– Джорджіо, я присягаюся Матінкою Божою, що ти їстимеш мої цукерки!
– Цукор! – зробив незадоволене обличчя напарник. – Я не їм цукор!
– Це тобі! – вона підсунула до нього жменю цукерок у золотих блискучих фантиках.
– Grazie, bambina! – прозорим голосом подякував він і трішки тепліше додав: – Buon Natale!
– Buon appetito! – у відповідь усміхнулась вона.
Ненависник усього солодкого взяв цукерку і без ентузіазму почав розгортати.