"Червоний Вартовий" на рифі

Переклав з англійської Майк Йогансен

Розділ І

Портова Управа Ендеверу^[1], столиці й головної гавани Куксленда, довго не зважала на заяви шкіперів, тамтешніх та чужих, що коло рифу "Кіт з Кошенятами" треба влашту­вати чи буй із дзвоном, а чи стаціонарний корабель. Порто­ва Управа висувала ту думку, що маяк на Мангровій Стрілці, крім своїх прямих обов'язків, давав також зелений промінь поміж S 3/4 W та S.S.E. на чотири кабельтови у східньому напрямку від рифу. Портова Управа вважала це за цілком достатню пересторогу для кораблів, що минали повз небез­печного "Кота" з його сім'єю.

Двоє бригів і один береговий шонер* уже нарізались на скелю. Шкіпери й матроси погубили свої посвідки, а дехто — й своє життя; ті ж, що врятувалися, присяглись, що "зеле­ного променя" не було видно. Та що Управа знала, що промінь мусив бути видний, ці заяви не помогли нічого.

Одної ночі, проте, сам начальник Управи, вертаючись із півдня, в туманну годину на борту "Пальметто", раптом прокинувся від настирних штовханів та стусанів, що замалим не викинули його з ліжка.

Вийшовши на чардак у халаті, він налетів на шкіпера — старого Джека Гейнса.

— В чому діло? Куди к бісу ви затаскали цю посудину?

— Акурат саме на "Кота з Кошенятами", — спокійно одказав старий Джек. — Так от, де ж ваш отой знаменитий зелений промінь, га?

Справді, таки нічого не було видно, окрім струмочка білої пари, що веселими стрибками виривалася з передньої части­ни корабля, та маяка на Мангровій Стрілці, саме на тім місці, з якого він мусив був указати "Пальметто" на риф.

— Але ж я сам на свої очі бачив зелений промінь, і то не один раз! — хвилювався начальник, перевісившись за борт і виглядаючи в бік вітру. Тим часом машини стукотіли й то­рохтіли на найвищій скорості, даремно силкуючись вихопи­тись з пазурів "Кота".

— Бачив і я, — одказав спокійно Гейнс, — саме ясної го­дини. Тільки не в такому південному тумані, як оце зараз. Саме отакої ночі мій брат Джим нарізавсь на риф на "Іудей­ській Зорі". А ви взяли його в роботу за це й казали йому, що він не моряк, бо не бачив вашого знаменитого зеленого про­меня. Тепер, коли ви потрапите на той світ і спіткаєте там отих бідолашних хлопців, ви муситимете згодитись, що саме Портова Управа нічого не тямить у цій справі.

Старий капітан коротко засміявсь і одійшов.

Але, на щастя, надійшов рятувальний човен, і всі на цей раз вискочили цілі, покидаючи "Пальметто" на поталу зу­бам і кігтям "Кота".

А начальник Управи, чоловік справедливий все ж таки (коли він чогось переконався, як-от тієї ночі), не тільки нака­зав повернути капітанові посвідку, а й дав йому другий ко­рабель. Але він готовий був присягтись собі повік свого жит­тя, що старий Джек Гейнс посадив судно на риф саме тому, що на ньому був пасажиром начальник Портової Управи.

Як би то не було, а цей незначний інцидент спричинився до того, що в місті об'явлено торги на збудування буя з дзво­ном. А що маленькі країни полюбляють великі речі, буй мав бути здоровенний, справді рекордний буй, із дзвоном зав­більшки з барабан.

Сем Джонсон, власник гамарні* "Вулкан", був той, хто склав контракта, не тому, що він був найдешевший із конку­рентів, а тому, що він був єдиний.

Інші майстрі уникнули цієї справи. Без сумніву, вони змог­ли б збудувати буй, але їх затрудняв дзвін. По контракту ж треба було робити всі частини тут-таки — в колонії. Проте Сем зі своїми хлопцями та із своїм єдиним учнем без страху взялися до роботи, і за кілька тижнів здоровенний конус із клепаного листового заліза лежав у його дворі. З обох кінців конус був зрізаний. До дна була на прогоничах прироблена дужка для якірного ланцюга; вгорі висіло з хреста, піддер­жуваного двома штабами, щось довгасте з мюнц-металу*, в середині чого був язик завбільшки з здорову бутелю для води. Це був дзвін. Він хилитався, коли торкнеш хоч трошки, і да­вав глухий звук. Джонсон присягався, що його було чути на острівному маякові за двадцять миль від берегу.

Візьміть отакий австралійський коров'ячий дзвоник, що в такій пошані у скотарів і що нагадує своєю формою найбіль­ше овальний глек, довгий та вузький, якого глухе торохтіння можна чути на колосальній відстані; тоді збільшіть його в скілька сот разів — і в вас буде приблизна уява про той вели­кий дзвін. Що ж до самого буя, то він був більший за будь-якого свого родича в Портсмутському докові. А серед них є неабиякі буї.

Отож, коли він лежав на боці, поштрихований свіжою блискучою червоною фарбою, в три шари, з широченною дірою, що ждала, поки її заткнуть герметично, Портова Уп­рава, начальник гавани і всі моряки з порту прийшли його оглядати, знайшли, що це "добряча штучка", поздоровляли його творця й висловлювали певність, що відтепер "Кіт з Кошенятами" більше нікого не спіймають.

Ясна річ, була й "партія світляного корабля", і ця партія ремствувала. Але вона була в меншості й малопопулярна, бо магічне слово "скорочення видатків" на той час саме носи­лося в атмосфері. А пловучий маяк став би недешево. До речі, буй був свого, місцевого роблива, а не виписаний з Велико­британії чи з Німеччини, зроблений тут, у Куксленді, і, ма­буть, чи не перший, — а ві всякім разі найбільший з-посеред зроблених у Колоніях.

Отже, перед тим, як поставити його на місце, треба було, ясна річ, учинити бенкет, щоб відзначити таку подію й пока­зати отим заздрим Південним Штатам, що Куксленд може, коли то треба, щось зробити.

І до гарненької дочки начальника великої страшної кам'я­ної тюрми, що стояла ген на горі, звернулися тепер з прохан­ням охристити буй і розбити пляшку вина об його круті боки, оперезані навхрест круглими заклепками, нагадуючи ґудзи­ки на парадному сурдутові крамаря.

Мабуть, неясна згадка про її повсякчасне специфічне ото­чення наштовхнула дочку начальника тюрми на думку, як вона, зачервонівшись, обірвала шворку й сказала ясним го­лосом, коли пляшка розбилась на гамуз: "Я даю тобі ім'я "Червоний Вартовий". Ти будеш стерегти й вартувати і крізь бурю й туман остерігатимеш кораблі від смертних скель. Ми ставимо тебе, щоб ти виконував цю повинність!"

Для експромтної промови це було дуже елегантно сказано, і, привітаючи коротенький спіч, голосне "ура" вихопилось із сотень здорових моряцьких горлянок, лунаючи вдаль і вшир.

Розділ II

Тим часом над ними в тюрмі, над якою суверенно царю­вав її батько, у камері засуджених сидів чоловік, чекаючи смерти. Його привела з глибу суходолу чорна поліція після довгої гонитви по дикій країні, де Велике Торфяне Болото підступає аж до підніжжя Базальтових Скель.

"Комбо"^[2] Картер, узиваний так за свій звичай това­ришувати з чорними і навіть перебувати довший час членом якогось племени, був ще зовсім молодий чо­ловік: йому не було й двадцяти трьох літ. Він народився в одному з пограничних районів суходолу і ще хлопцем почав свою кар'єру з того, що вславився, як досвідчений коно­крад.

Потім він з ватагою пройдисвітів "жили з охоти", як вони це взивали, тобто крали скот і гнали продавати на Південь. Але що ця робота здавалася такому питомому злочинцеві, як Картер, занадто млявою, він одного дня з'явився в своїй рідній окрузі, щоб зайнятись поважнішою справою. Сам-один, на доброму коні і з парою револьверів за поясом, на голові бриль із пальмового лика, блакитна сорочка, кава­лерійські штани, заправлені в чоботи, — у такому вбранні він промчавсь по закурених шляхах маленької округи, спече­ної лютим західним сонцем. Спинившись коло відділу Кукслендського банку, він вдерся в кімнату і, наставивши на уп­равителя револьвер, накази в йому "вивертати касу".

Але той натомість схопивсь за шухлядку, де був револь­вер. Коли він поворухнувся, Комбо забив його одним пострілом. Саме в цей момент його старший син, п'ятна­дцятилітній хлопець, увійшов у кімнату й сміливо кинувся на вбивцю, але впав на тіло свого батька, пронизаний ку­ле ю в плече.

Та стрілянина сполошила містечко, і люди збіглись до банку. Комбо, схопивши пачку асигнацій з відчиненого сей­фу й націляючись у людей своїми револьверами, сів на коня й подався геть.

Другого ж дня він ограбував і забив мандрівного крамаря, вкинув тіло у вкритий брезентом крамарів повіз, де були його товари, й підпалив його. Тоді, женучи перед со­бою коні забитого, він повернувся впоміж дикі неприступні Базальтові Скелі і жив там сам поза всяким законом, коли після довгих місяців настирного висліджування й гонитви нарешті салдати, білі й чорні, оточили й спіймали його.

Отакий був той чоловік, що сидів у камері засуджених Ендеверської тюрми: чоловік-тигр. Його обличчя з довгими, вузькими, тонкими губами, випнутими вилицями, чорними, вузькими, як щілини, неспокійними очима, що ніби намага­лися глянути одне на одне почерез плескатий м'ясистий ніс; все його обличчя було неначе описом лютого дикого харак­теру свого власника. Щирий тип "комбо", тих присадку­ватих, чорних дикунів, що не бояться ні Бога, ні чорта, ні людей — нічого на світі.

Камера для засуджених у порті Ендевер — це просто кам'я­на клітка; її одна сторона — та, що виходить у широкий ко­ридор, — це грубі залізні штаби з фірткою посередині, зав­більшки щоб якраз увійти людині. Ось тут уночі після охрещення "Червоного Вартового" сидів Комбо Картер у яскра­вому сяйві електричного світла; його вовчі очі стежили тю­ремного вартового, що з рушницею на плечі ходив взад і впе­ред по коридору, спиняючись кожного разу коло ґрат поди­витись на мовчазну фігуру всередині камери.

На чоловікові, що мусив умерти за три дні, не було руч­них кайданів. Але пара міцних, хоч легких, заліз, з двохфуто­вим ланцюгом поміж ними, сковувала його ноги. З того часу, як його забрано в тюрму, він був такий самий похмуро бай­дужий, як і був взагалі. Зневажливо відмовившись від послуг священика, він або дрімав на ліжку, або сидів, як тепер, на маленькій дерев'яній лаві, приробленій до стіни, і, сперши злісне, безволосе, бліде обличчя на долоні, згорбившись, сте­жив напівзаплющеними очима за невпинною ходою варто­вого.

Вартовий — молодий англієць, недавно взятий до війська, хотів би при нагоді зробити якусь невеличку послугу в'яз­неві.