Оскільки зв'язок самця і самиці грунтується на великому природному законі, що має на меті розмноження та продовження виду, то ліліпути міркують, що чоловіки й жінки поєднуються, як і інші тварини, спонукані хтивістю, і їхня любов до своїх дітей випливає з такого ж природного закону. Виходячи з цього, вони не визнають ніяких обов'язків дитини61 ні щодо батька за те, що той зачав її, ні щодо матері за те, що та породила її на світ; мовляв, коли зважити на земні злигодні, батьки, давши дитині життя, не зробили їй ніякого добра, та й, зрештою, не мали наміру дати їй життя, бо, кохаючись, думали зовсім про інші речі. Спираючись на ці і схожі міркування, ліліпути вважають, що батькам менше, ніж будь-кому іншому, можна довіряти виховання їхніх дітей, і через те в кожному місті є громадські виховні заклади,62 куди всі батьки, крім селян і робітників, повинні віддавати своїх дітей обох статей і де ті діти вирощуються та виховуються, відколи їм мине двадцять місяців, тобто у віці, коли, на думку ліліпутів, зароджуються певні здібності. Ці школи бувають кількох видів — залежно від статі дітей та стану їхніх батьків. Учителі там дуже досвідчені й готують дітей до життя відповідно до суспільного становища батьків та їхніх власних здібностей і нахилів. Спершу я скажу трохи про виховні заклади для хлопчиків, а тоді про виховні заклади для дівчаток.
В будинках, де виховуються сини вельмож і знатних дворян, працюють поважні, високоосвічені педагоги та їхні численні помічники. Дітей там одягають і годують дуже просто. Прищеплюють їм правила честі, справедливості, відваги; в них розвивають скромність, милосердя, релігійні почуття та любов до батьківщини. За винятком короткого часу на їжу та сон і двох годин на розваги та фізичні вправи, діти завжди чимось зайняті. До чотирьох років їх одягає прислуга, а старші вихованці, хоч би якого знатного роду вони були, мусять одягатися самі; приставлені до них жінки-доглядачки, що їм, як на наш вік, має бути не менше п'ятдесяти років, виконують тільки чорну роботу. Розмовляти з прислугою вихованцям заборонено, а в години дозвілля вони граються гуртом і завжди в присутності вихователя або його помічника; через це вони захищені від ранніх шкідливих вражень, дурощів і розпусти, яким віддані на поталу наші діти. Батьки можуть бачитися зі своїми дітьми тільки двічі на рік, кожного разу не більше години. Цілувати дітей дозволяють тільки при побаченні та прощанні, а вихователь, який завжди буває поруч, пильно стежить за тим, щоб дітям нічого не нашіптували, не говорили пестливих слів і не приносили іграшок, ласощів тощо. Коли батьки не платять вчасно за утримання та виховання своїх дітей, то гроші стягають з них імператорські урядовці.
Так само влаштовано й виховні заклади для дітей звичайних дворян, купців та ремісників; проте діти, призначені бути ремісниками, від семи років починають вивчати своє ремесло, тоді як діти знатних осіб продовжують загальну освіту до п'ятнадцяти років, що відповідає у нас двадцять одному; однак суворості шкільного життя поступово послаблюються в останні три роки.
В жіночих виховних закладах дівчатка знатного роду виховуються майже так само, як і хлопчики, тільки їх одягають статечні доглядачки, але завжди в присутності виховательки або її помічниці. Досягши п'ятирічного віку, дівчатка одягаються самі. Коли помітять, що нянька розповідає дітям страшні чи безглузді казки або розважає їх дурними витівками (що нерідко роблять наші покоївки), її прилюдно тричі б'ють батогами, кидають на рік до в'язниці, а потім засилають доживати віку в найглухішу частину країни. Через це молоді дами в Ліліпутії не менше за хлопців соромляться боягузтва та дурості і зневажають усі прикраси, за винятком цнотливості та охайності. Я не помітив ніякої різниці в їхньому вихованні, зумовленої відмінністю статі; хіба що фізичні вправи для дівчаток не такі важкі та обсяг знань трохи вужчий, зате їх навчають правил ведення хатнього господарства. Ліліпути додержуються погляду, що дружина високого роду повинна завжди бути розумною і приємною подругою чоловіка, бо молодість її швидко минає. На дванадцятому році, коли для дівчини, як вони вважають, настає час шлюбу, батьки або опікуни, склавши глибоку подяку вихователям, забирають її додому, і нерідко, розлучаючись із подругами, молода панна гірко плаче разом з ними.
У виховних закладах для дівчаток простого походження їх навчають усілякої роботи, відповідно до їхньої статі та становища в суспільстві; дівчаток, призначених для ремесла, випускають із закладу на дев'ятому році, а решту держать до одинадцяти років.
Родини з нижчих класів, крім дуже незначної річної плати за пансіон, щомісяця вносять скарбникові школи якусь частку свого заробітку на посаг дочці. Отже, витрати батьків обмежено законом, бо, на думку ліліпутів, було б великою несправедливістю дозволити людині на догоду своїм інстинктам наплодити дітей, а потім покласти на суспільство тягар утримання їх. Що ж до знатних осіб, то вони зобов'язуються внести на кожну дитину певну суму, відповідно до свого суспільного становища; капітали ці завжди сумлінно зберігають і використовують точно за призначенням.
Селяни та робітники тримають дітей удома,63 бо їм доведеться тільки орати та обробляти землю і їхнє виховання не має великої ваги для суспільства. Проте для старих та недужих улаштовано притулки, і через це жебрання — ремесло, незнане в імперії.
Можливо, допитливому читачеві буде цікаво довідатись про деякі подробиці мого життя й побуту в цій країні, де я пробув дев'ять місяців і тринадцять днів. Маючи природний хист до всякого ремесла й спонукуваний потребою, я з найбільших дерев королівського парку змайстрував собі досить пристойний стіл та стілець. Двом сотням швачок доручили шити для мене сорочки, постільну та столову білизну з найцупкішого та найтовщого полотна яке тільки можна було дістати; проте і його вони мусили складати в кілька разів, бо й найтовще було тонше за наш батист. Сувої цього полотна мають звичайно три дюйми завширшки і три фути завдовжки. Я ліг на підлогу, і швачки зняли з мене мірку мотузкою, яку тримали за кінці, стоячи одна в мене на шиї, а друга на коліні, тим часом як третя лінійкою в один дюйм завдовжки виміряла довжину мотузки. Далі вони зміряли великий палець моєї правої руки і на тому задовольнилися, бо в них математично точно вирахувано, що обвід великого пальця вдвічі менший від обводу зап'ястка, обвід зап'ястка вдвічі менший від обводу шиї, а обвід шиї вдвічі менший від обводу стану. Отож, користуючись цими розрахунками та взявши за взірець мою стару сорочку, яку я розстелив перед ними на землі, швачки пошили сорочки якраз на мій зріст.
Одяг шили мені триста кравців, які брали з мене мірку вже іншим способом: я став навколішки, а вони приставили до моєї шиї драбину і, вилізши на верхній її щабель спустили від мого коміра до підлоги важок на мотузочку, довжина якого мала відповідати довжині мого камзола. Пояс і руки я виміряв сам. Працювали кравці в моєму будинку, бо жоден інший будинок у всій країні не вмістив би мого костюма. Коли він був готовий, то скидався на ковдри, які шиють англійські дами з клаптиків матерії, з тією тільки різницею, що був весь одного кольору.
Триста кухарів варили мені їжу в невеличких зручних хатках, побудованих коло мого дому, де вони жили разом із своїми родинами, готуючи по дві страви на сніданок обід та вечерю. Я брав у жменю двадцять лакеїв і ставив їх на стіл, ще сотня лакеїв прислуговувала внизу, на підлозі: одні вносили тарелі зі стравами, інші підкочували бочки з вином та всякими напоями. Ті, що були на столі, на мою вимогу піднімали їх дуже дотепним способом — за допомогою корби та мотузки, як ми в Європі витягаємо відро з колодязя. Однієї тарілки вистачало мені на однин ковток, як і однієї бочки з вином. Їхня баранина поступається перед нашою, зате яловичина — просто чудова. Якось мене почастували таким величезним окостом, що його стало вкусити аж на три рази, але це рідкісний випадок. Слуги страшенно здивувалися, побачивши, що я їм його разом з кістками, як їдять у нас ніжку жайворонка. Гуску чи індика я звичайно ковтав за одним разом, і, мушу признатись, вони були куди смачніші за наших. Дрібнішу птицю я брав штук по двадцять, а то й по тридцять на кінчик ножа.
Одного дня його величність, наслухавшись про моє життя, заявив, що вважатиме за щастя (саме так він зволив висловитись) пообідати зі мною в супроводі найяснішої імператриці, молодих принців та принцес. Коли вони з'явилися, я розмістив їх якраз навпроти себе на столі у парадних кріслах, з особистою охороною по обидва боки. Був з ними і Флімнеп, лорд-канцлер скарбниці, з білим жезлом у руці. Я спостеріг, що він раз у раз скоса поглядає на мене, але вдавав, ніби нічого не помічаю, і їв більше, ніж звичайно, бажаючи підтримати честь моєї любої батьківщини, а також для того, щоб вразити двір. Я маю деякі підстави гадати, що цей обід дав Флімнепові привід обмовити мене перед його величністю. Хоч цей міністр зовні поводився зі мною куди люб'язніше, ніж можна було сподіватися від його похмурої вдачі, він завжди був моїм таємним ворогом. Флімнеп змалював перед імператором скрутне становище скарбниці, згадав про те, що він змушений був удатися до позики під великі проценти, та про падіння курсу кредитних білетів на дев'ять процентів нижче номіналу; потім відзначив, що моє утримання вже коштувало його величності понад півтора мільйона спрагів (найбільша в Ліліпутії золота монета, розміром із блискітку), і, нарешті, порадив імператорові позбутися мене при першій нагоді.
На мені лежить обов'язок захистити честь однієї високоповажної леді, яка безневинно постраждала через мене. Канцлерові скарбниці спало на думку приревнувати до мене свою дружину, бо якісь злі язики наплели йому, ніби її ясновельможність до нестями закохалась у мою особу; при дворі навіть поширилася скандальна поголоска, ніби одного разу вона таємно приїздила до мене. Я урочисто заявляю, що все це — найпідліша брехня, єдиним приводом до якої стали невинні знаки щирої приязні, якими її ясновельможність обдаровувала мене.