Його ланіти
Пух перший ніжно відтіняв,
Огонь в очах його сіяв;
Жаги неспробувана сила
Кипіла в серці молодім...
І зір печальний зупинила
Цариця гордая на нім.
— О мати насолод...— клянуся,
Служу нечувано тобі,
На ложе пристрасті й спокуси
Зійду, як личить лиш рабі.
Могутня вчуй мене, Кіпріда,
І ви, підземнії царі,
О боги грізного Аїда,
Клянусь—до ранньої зорі
Моїх володарів бажання
Я шалом пестощів стомлю,
Вогнем солодкого страждання
І млостю ніжного втолю.
Та блисне вранішня порфіра —
Аврори полум'я ясне,
Клянусь,— смертельная сокира
Щасливцям голови утне*.