Рославлєв

Олександр Пушкін

РОСЛАВЛЄВ

1831

Читаючи "Рославлєва", з подивом побачила я, що зав'язка його побудована на справжній події, занадто для мене відомій. Колись я була другом нещасної жінки, обраної п. Загоскіним в героїні його повісті. Він знову привернув увагу публіки до події забутої, розбудив почуття обурення, приспане часом, і порушив спокій могили. Я буду захисницею тіні,— і читач вибачить слабість пера мого, зваживши На сердечні мотиви, що спонукали мене. Буду змушена багато говорити про саму себе, тому що доля моя довго була зв'язана з долею сердешної моєї подруги.

Мене вивезли в світ зимою 1811 року. Не стану описувати перших моїх вражень. Легко можна собі уявити, що повинна була почувати шістнадцятирічна дівчина, промінявши антресолі і учителів на безперервні бали. Я віддавалась вихрові веселощів з усією жвавістю моїх років і ще не розмірковувала... Жаль: тодішній час вартий був спостережень.

Поміж дівчатами, які виїхали разом зі мною, відзначалась княжна ** (п. Загоскін назвав її Поліною, лишаю їй це ім’я). Ми скоро подружились ось через який випадок.

Брат мій, двадцятидворічний хлопець, належав до стану тодішніх франтів; він вважався на роботі в Іноземній Колегії і жив у Москві, танцюючи і пустуючи. Він закохався в Поліну і впросив мене зблизити наші родини. Брат був ідолом всієї нашої сім'ї, а з мене робив, що хотів.

Зблизившись з Поліною, щоб догодити йому, я незабаром щиро до неї прив'язалась. В ній було багато дивного і ще більш привабливого. Я ще не розуміла її, а вже любила. Не помічаючи того, я стала дивитися її очима і думати її думками.

Батько Поліни був заслуженою людиною, тобто їздив цугом і носив ключ і зірку, проте був легковажний і простий. Мати її була, навпаки, жінка статечна і відзначалась поважністю і здоровим глуздом.

Поліна бувала всюди; вона оточена була поклонниками, коло неї упадали,— але вона нудьгувала, і нудьга надавала їй вигляду гордості і холодності. Це надзвичайно личило їй, при її грецькому обличчі і чорних бровах. Я торжествувала, коли мої сатиричні зауваження викликали усмішку на її правильне і нудьгуюче лице.

Поліна надзвичайно багато читала, і без усякого розбору. Ключ від бібліотеки батька її був у неї. Бібліотека здебільшого складалася з творів письменників XVIII століття. Французька словесність від Монтескьє до романів Кребільйона була їй відома. Руссо знала вона напам'ять. У бібліотеці не було ні одної російської книги, крім творів Сумарокова, яких Поліна ніколи не читала. Вона говорила мені, що насилу розбирала російський друк, і мабуть, нічого по-російському не читала, не виключаючи і віршиків, піднесених їй московськими віршувальниками.

Тут дозволю собі маленький відступ. Ось уже, слава богу, років тридцять, як лають нас, бідолашних, за те, що ми по-російському не читаємо і не вміємо (нібито) говорити на вітчизняній мові. (N3 : Авторові "Юрія Милославського" гріх повторювати пошлі обвинувачення. Ми всі прочитали його і, здається, одній із нас він має бути вдячний за переклад свого романа на французьку мову). Річ у тім, що ми і раді б читати по-російському; але словесність наша, здається, не старіша Ломоносова і надзвичайно ще обмежена. Вона, звичайно, представляє нам кілька чудових поетів, але не можна ж від усіх читачів вимагати виняткової охоти до віршів. В прозі маємо ми лише "Історію Карамзіна"; перші два чи три романи з'явились два чи три роки тому: тоді як у Франції, Англії і Німеччині книги, одна краща за іншу, виходять одна по одній. Ми не бачимо навіть і перекладів; а коли і бачимо, то, як собі хочете, я все-таки віддаю перевагу оригіналам. Журнали наші цікаві для наших літераторів. Ми змушені все, вісті і поняття, черпати з книг іноземних; таким чином, і думаємо ми на мові іноземній (принаймні, всі ті, котрі думають і слідкують за думками людського роду). В цьому признавалися мені найвідоміші наші літератори. Вічні скарги наших письменників на неувагу, з якою ставимося ми до російських книг, подібні до скарг російських торговок, які обурюються за те, що ми капелюшки наші купуємо у Сіхлера і не задовольняємось виробами костромських модисток. Повертаюсь до мого предмета.

Спогади про світське життя звичайно слабі і нікчемні навіть в епоху історичну. Проте поява в Москві одної мандрівниці лишила в мені велике враження. Ця мандрівниця — m-me de Stael*. Вона приїхала влітку, коли більша частина московських жителів роз’їхалась по селах. Російська гостинність заметушилась; не знали, як пригостити славетну іноземку. Звичайна річ, давали їй обіди. Чоловіки і дами з'їжджались подивитись на неї і були здебільшого невдоволені нею. Вони бачили в ній п'ятдесятирічну товсту бабу, одягнуту не по літах. Тон її не сподобався, промови здалися занадто довгими, а рукава занадто короткими. Батько Поліни, який знав m-me de Stael ще в Парижі, дав їй обід, на який скликав усіх наших московських розумників. Тут побачила я автора "Коріни". Вона сиділа на першому місці, спершися ліктями на стіл, згортаючи і розгортаючи прекрасними пальцями трубочку з паперу. Вона здавалась не в настрої, кілька разів починала говорити і не могла розговоритися. Наші розумники їли і пили досхочу і, здавалось, були значно більш задоволені ухою князя, аніж розмовою з m-me de Stael. Дами манірились. І ті і ті лише зрідка порушували мовчання, упевнені в нікчемності своїх думок і злякані в присутності європейської знаменитості. Весь час обіду Поліна сиділа, як на голках. Увага гостей була поділена між осетром і m-me de Stael. Чекали від неї щохвилини bon mot*, нарешті, вирвалась у неї двозначність, і навіть досить смілива. Всі підхопили її, зареготалися, зашепотіли здивовано; князь не тямив себе від радості. Я глянула на Поліну. Обличчя її палало, і сльози виступили на її очах. Гості встали із-за стола, цілком примирені з m-me de Stael: вона сказала каламбур, який вони поскакали розвозити по місту.

"Що з тобою сталося, ma chere*?— спитала я Поліну,— невже жарт, трошки вільний, міг отак тебе збентежити?" — "Ах, люба,— відповіла Поліна,— я в розпачі! Яким нікчемним мало здатися наше велике товариство цій надзвичайній жінці! Вона звикла бути оточеною людьми, які її розуміють, для яких блискуче зауваження, сильний порух серця, натхненне слово ніколи не втрачені; вона звикла до захопливої вищої освіченості. А тут... Боже мій! Жодної думки, жодного вартого уваги слова протягом трьох годин! Тупі обличчя, тупа важність — та й годі! Як їй було нудно! Якою вона здавалась втомленою! Вона побачила, чого їм було треба, що могли зрозуміти ці мавпи освіти, і кинула їм каламбур. А вони так і кинулись! Я згоріла від сорому і ладна була заплакати... Але нехай,— палко продовжувала Поліна,— нехай вона вивезе про нашу світську чернь думку, якої вони варті. Принаймні вона бачила наш добрий простий народ і розуміє його. Ти чула, що сказала вона цьому старому, нестерпному блазню, який, щоб догодити іноземці, надумав був сміятися з російських борід: "Народ, який сто років тому відстояв свою бороду, відстоїть в наш час і свою голову". Яка вона чарівна! Як я люблю її! Як ненавиджу її гонителя!

Не сама я помітила збентеження Поліни. Інші проникливі очі спинились на ній в ту ж саму хвилину: чорні очі самої m-me de Stael. Не знаю, що подумала вона, але тільки вона підійшла після обіду до моєї подруги і з нею розговорилась. Через кілька днів m-me de Stael написала їй таку записку:

загрузка...

Ma chere enfant, je suis toute malade. Il serait bien aimable a vous de venir me ranimer. Tachez de l'obtenir de m-me votre mere et veuillez lui presenter les respects de votre amie de S*.

Ця записка зберігається в мене. Ніколи Поліна не пояснювала мені своїх стосунків з m-me de Stael, незважаючи на всю мою цікавість. Вона була без пам'яті від славної жінки, такої ж добродушної, як і геніальної.

До чого призводить охота до лихослів'я! Нещодавно розповідала я все це в одному дуже порядному товаристві. "А може,— зауважили мені,— m-me de Stael була не що інше, як шпигун Наполеона, а княжна ** доставляла їй потрібні відомості".— Та що ви,— сказала я,— m-me de Stael, десять років переслідувана Наполеоном, благородна, добра m-mе de Stael, яка насилу втекла під заступництво російського імператора, m-me de Stael, друг Шатобріана і Байрона, m-me de Stael буде шпигуном y Наполеона!..— "Дуже, дуже можливо,— заперечила гостроноса графиня Б.— Наполеон був така бестія, a m-me de Stael дуже тонка штука!"

Всі говорили про близьку війну, і пригадую, досить легковажно. Наслідування французького тону часів Людовіка XV було в моді. Любов до батьківщини здавалась педантством. Тодішні розумники звеличували Наполеона з фанатичною догідливістю і жартували над нашими невдачами. На нещастя, захисники батьківщини були трохи простуваті; вони були осміяні досить забавно і не мали ніякого впливу, їх патріотизм обмежувався жорстоким осудом вживання французької моди в товариствах, запровадження іншомовних слів, різними вихватками проти Кузнецького мосту і тому подібне. Молоді люди говорили про все російське з презирством або байдужістю і, жартуючи, передрікали Росії долю Рейнської конфедерації. Одним словом, товариство було досить гидке.

Раптом звістка про нещастя і відозва государя вразили нас. Москва захвилювалась. З'явились простонародні листівки графа Растопчина; народ озлобився. Світські балакуни притихли; дами сполошилися. Гонителі французької мови і Кузнецького мосту взяли в товариствах гору, і вітальні сповнилися патріотами: хто висипав з табакерки французький тютюн і став нюхати російський; хто спалив десяток французьких брошурок, хто відмовився від лафіта і став пити квас. Всі заріклися говорити по-французьки; всі закричали про Пожарського і Мініна і стали проповідувати народну війну, збираючись вирушити в саратовські села.

Поліна не могла приховати свого презирства, як колись не приховувала свого обурення. Така раптова зміна і боягузтво виводили її з терпіння. На бульварі, на Прєсненських прудах вона навмисно говорила по-французьки; за столом в присутності слуг навмисно оспорювала патріотичні хвастощі, навмисно говорила про численність Наполеонового війська, про його воєнний геній. Присутні блідли, побоюючись доносу, і поспішали докорити їй за прихильність до ворога батьківщини.

1 2 3