Сцени з рицарських часів

СЦЕНИ З РИЦАРСЬКИХ ЧАСІВ

1835

Mapтин. Послухай, Франце, останній раз кажу тобі як батько: я довго терпів твої витівки; а далі терпіти не маю наміру. Вгамуйся, або погано буде.

Фpанц. Годі, батечку, за що ти на мене сердишся? Я, здається, нічого не роблю.

Mapтин. Нічого не роблю! То ж бо й погано, що нічого не робиш. Ти ледащо, даром хліб їси та небо коптиш. На що ти надієшся? на моє багатство? Та хіба ж я розбагатів, склавши руки та вигадуючи дурні пісні? Як минуло мені чотирнадцять років, небіжчик-батько дав мені два крейцери в руку та два стусани в зад, та примовив: іди-но, Мартине, сам годуватись, а мені й без тебе важко. З тієї пори ми вже й не бачились; слава богу, набув я собі й дім, і гроші, і чесне ім'я — а чим? ощадливістю, терпінням, трудолюбством. Ось уже мені й за п'ятдесят, і пора б уже спочити та тобі передати і рахункові книги й увесь дім. А чи можу я про це й подумати? Яку можу мати до тебе довірливість? Тобі б лише гуляти з панами, які ставляться до нас з презирством та забирають в борг товари. Я знаю тебе, ти соромишся свого стану. Але послухай, Франце. Якщо ти не перемінишся, не відстанеш від дворян, і не візьмешся як слід за свою справу — то, бачить бог, вижену тебе з дому, а своїм спадкоємцем призначу Карла Герца, мого підмайстра.

Фpанц. Твоя воля, батечку; роби, як хочеш.

Mapтин. То ж бо; гляди...

(Входить брат Бертольд)

Mapтин. Ось і другий навіжений. За чим завітав?

Бертольд. Здрастуй, сусіде. Маю до тебе просьбу.

Mapтин. Просьбу? Знову гроші?

Бертольд. Так... чи не можеш позичити півтораста гульденів?

Mapтин. Чом би не так — де мені їх узяти? Я ж бо не скарб.

Бертольд. Годі — не скупись. Ти знаєш, що ці гроші для тебе не пропащі.

Mapтин. Як не пропащі? Чи ж мало я тобі передавав грошей? Куди вони ділись?

Бертольд. В діло пішли; та тепер прошу тебе вже востаннє.

Mapтин. Про ці твої востаннє я чую вже не вперше.

Бертольд. Ні, справді. Останній мій дослід не вдався через дрібницю — тепер я вже все розрахував; дослід мій не може не вдатись.

Mapтин. Ех, отче Бертольд! Коли б ти не повкидав у алхімічний вогонь всі гроші, які пройшли через твої руки, то був би багатим. Ти обіцяєш мені скарби, а сам приходиш до мене просити милості. Де в цьому глузд?

Бертольд. Золото мені не потрібне, я шукаю саму істину.

Mapтин. А мені до біса істина, мені потрібне золото.

Бертольд. Так ти не хочеш мені ще повірити?

Mapтин. Не можу і не хочу.

Бертольд. То прощай же, сусіде.

Mapтин. Прощай.

Бертольд. Піду до барона Рауля, може, дасть він мені грошей.

Mapтин. Барон Рауль? та де взяти йому грошей? Васали його розорилися. А, слава богу, нині по великих дорогах не так то легко наживатись.

Бертольд. Я гадаю, в нього гроші є, бо в герцога затівається турнір, і барон туди їде. Прощай.

Mapтин. І ти гадаєш, дасть він тобі грошей?

Бертольд. Можливо й дасть.

Mapтин. І ти пустиш їх на останню спробу?

Бертольд. Неодмінно.

Mapтин. А якщо спроба не вдасться?

Бертольд. Нічого буде робити. Якщо й ця спроба не вдасться, то алхімія дурниця.

Mapтин. А якщо вдасться?

Бертольд. Тоді... я поверну тобі з лихвою і вдячністю всі суми, які позичив у тебе, а баронові Раулю відкрию велику таємницю.

Mapтин. Чому ж баронові, а не мені?

Бертольд. І радий би, та не можу: ти знаєш, що я обіцявся пресвятій богородиці розділити мою таємницю з тим, хто допоможе мені при останньому і рішучому мойому досліді.

Mapтин. Ех, отче Бертольд, охота тобі розорятись! Куди ж ти? — стривай? Ну, хай уже так. На цей раз дам тобі грошей в позику? Бог з тобою! Але гляди ж, додерж свого слова. Хай ця спроба буде останньою і рішучою.

Бертольд. Не бійся. Іншої вже не треба буде...

Mapтин. Почекай же тут; зараз тобі винесу — скільки, пак, тобі потрібно?

Бертольд. Півтораста гульденів.

Mapтин. Півтораста гульденів... Боже мій! і ще в такі скрутні часи!

Бертольд і Франц.

Бертольд. Здрастуй, Франце, про що ти задумався?

Фpанц. Як мені не задумуватись? зараз батько погрожував мене вигнати й позбавити спадщини.

Бертольд. За що це?

Mapтин. За те, що я знайомство веду з рицарями.

Бертольд. Він не зовсім правий, але й не зовсім винуватий.

Фpанц. Хіба міщанин не гідний дихати одним повітрям з дворянином? Хіба не всі ми походимо від Адама?

Бертольд. Правда, правда. Та бачиш, Франце, вже це в давнині. Каїн та Авель були теж братами, а Каїн не міг дихати одним повітрям з Авелем — і вони не були рівні перед богом. В першій родині вже ми бачимо нерівність і заздрощі.

Фpанц. Хіба ж винен я в тому, що не люблю свого стану? що честь для мене дорожча від грошей?

Бертольд. Всякий стан має свою честь і свою вигоду. Дворянин воює і красується. Міщанин працює й багатіє. Поваги вартий дворянин за ґратами своєї башти, купець — у своїй крамниці...

(Входить Мартин)

Mapтин. Ось тобі півтораста гульденів — гляди ж, тішу тебе востаннє.

Бертольд. Вдячний, вельми вдячний. Побачиш, не шкодуватимеш.

Mapтин. Стривай! Ну, а якщо спроба твоя тобі вдасться, і в тебе буде й золота й слави досхочу, чи будеш ти спокійно втішатися життям?

Бертольд. Візьмусь ще до одного дослідження: мені здається, є засіб відкрити perpetuimi mobile*.

Mapтин. Що таке perpetuimi mobile?

Бертольд. Perpetuum mobile — це вічний рух. Якщо знайду вічний рух, то я не бачу меж творчості людській... бачиш, добрий мій Мартине: робити золото задача спокуслива, відкриття, можливо, цікаве — та знайти perpetuum mobile... o!..

Mapтин. Забирайся до чорта з твоїм perpetuum mobile!., їй-богу, отче Бертольд, ти хоч кого з терпіння виведеш. Ти вимагаєш грошей на діло, а говориш бог знає що. Неможливо. Ото навіжений!

Бертольд. Ото буркотун!

(Розходяться в різні сторони)

Фpанц. Чорт забери наш стан!— Батько в мене багатий — а мені яке діло? Дворянин, у якого нема нічого, крім вищербленого меча та заржавілого шолома, щасливіший і поважніший від батька мого. Батько мій скидає перед ним капелюха, а той і не дивиться на нього.— Гроші! тому що гроші далися йому не дешево, так він і гадає, що в грошах вся й сила — чом би не так! Якщо він такий сильний, хай-но спробує батько ввести мене в баронський замок! Гроші, гроші рицареві не потрібні, на те є міщани — як притисне їх, так і бризне кров червінцями!.. Чорт забери наш стан! — Та по мені краще бути останнім мінстрелем: цього принаймні в замку приймають... дама слухає його пісні, наливає йому чашу й підносить із своїх рук...

Купець, сидячи за своїми книгами, лічить, лічить, клянеться, хитрує перед усяким покупцем: "їй-богу, пане, найліпший крам, дешевше ніде не знайдете".— Брешеш ти, жиде. — "Не брешу, честю вас запевняю"... Честю! Хороша мені честь! А рицар — він вільний як сокіл... він ніколи не згинався над рахунками, він іде прямо та гордо, він скаже слово, йому вірять...

Та хіба це життя? Чорт його забери! — Піду краще в мінстрелі. Проте, що це сказав монах? Турнір в, і туди їде барон — ах, боже мій! там буде й Клотильда. Дами обсядуть довкола, тремтячи за своїх рицарів, сурми засурмлять, виступлять герольди, рицарі об'їдуть поле, нахиляючи списи перед балконом своїх красунь... сурми знову засурмлять, рицарі роз'їдуться, помчать один на одного... дами охнуть... боже мій! і ніколи не здійму я куряви на турнірі, ніколи герольди не виголосять мого ймення, жалюгідного міщанського ймення, ніколи Клотильда не охне...

Гроші! якби знав він, як рицарі зневажають нас, при всіх наших грошах...

Альбер. А! це Франц; на кого ти розкричався?

Франц. Ах, пане, ви мене чули... я сам з собою міркував...

Альбер. А про що міркував ти сам з собою?

Франц. Я думав, як би мені потрапити на турнір.

Альбер. Ти хочеш потрапити на турнір?

Франц. Саме так.

Альбер. Нічого нема легшого: у мене помер мій конюший — чи хочеш ти на його місце?

Франц. Як! бідний ваш Яків помер? Від чого ж він помер?

Альбер. Ій-богу, не знаю — в п'ятницю він був здоровісінький; увечері повернувся я пізно (я був у гостях у Ремона і добре-таки підпив) — Яків сказав мені щось... я розсердився і вдарив його — пригадується, по щоці — а можливо й у скроню — проте, ні: саме по щоці; Яків звалився — та вже й не встав; я ліг не роздягшись, а на другий день дізнаюсь, що мій бідний Яків — упокоївся.

Франц. Ай, рицарю! видно, ляпаси ваші важкі.

Альбер. На мені була залізна рукавиця. — Ну що ж, хочеш бути моїм конюшим?

Франц (почухується). Вашим конюшим?

Альбер. Чого ж ти чухаєшся? згоджуйся.— Я візьму тебе на турнір — ти житимеш у мене в замку. Бути зброєносцем у такого рицаря, як я, не жарти: адже це вже ступінь. З часом, хто знає, тебе посвятимо і в рицарі — багато хто так починав.

Франц. А що скаже мій батько?

Альбер. А йому яке діло до тебе?

Франц. Він мене спадщини позбавить...

Альбер. А ти плюнь — тобі ж буде легше.

Франц. І я житиму у вас в замку?..

Альбер. Звичайно. — Ну, згоден?

Франц. Ви не даватимете мені ляпасів?

Альбер. Ні, ні, не бійся; а хоч і трапиться такий гріх — що за біда? — не всі ж конюші забиті до смерті.

Франц. І то правда: коли трапиться такий гріх — побачимо, хто кого...

Альбер. Що? що ти кажеш, я тебе не зрозумів?

Франц. Так, я думав сам з собою.

Альбер. Ну, що ж — згоджуйся...

Франц. Гаразд — згоден.

Альбер. Нічого було й думати. Дістань лише собі коня і приходь до мене.

Берта i Клотильда.

Клотильда. Берто, скажи мені що-небудь, мені нудно.

Берта. Про що ж я говоритиму вам? — чи не про нашого рицаря?

Клотильда. Про якого рицаря?

Берта. Про того, який лишився переможцем на турнірі.

Клотильда. Про графа Ротенфельда. Ні, я не хочу говорити про нього; ось уже два тижні, як ми повернулись, — а він і не думав приїхати до нас; це з його боку нечемно.

Берта. Постривайте — я певна, що він буде завтра...

Клотильда. Чому ти так думаєш?

Берта. Тому, що я його уві сні бачила.

Клотильда. Е, боже мій! Це нічого не значить. Я кожну ніч бачу його уві сні.

Берта. Це зовсім інша річ — ви в нього закохані.

Клотильда. Я закохана! Прошу дурниць не говорити... Та й про графа Ротенфельда розумувати тобі нічого. Говори мені про кого-небудь іншого.

Берта. Про кого ж? Про конюшого вашого братіка, про Франца?

Клотильда. А що ж, говори мені про Франца.

Берта. Уявіть, панночко, що він через вас утратив голову.

Клотильда. Франц через мене втратив голову? Хто тобі це сказав?

Берта.