Про краснолюдків та сирітку Марисю
"Чи це казка, чи не казка,.."
Чи це казка, чи не казка,
Ви, як хочете, гадайте.
Краснолюдки є на світі —
Я кажу вам. Так і знайте!
Цей народ — така дрібнота,
Як насіння гарбузове.
Може в няні те спитати,
Хто не вірить нам на слово.
Чи то в горах, чи то в ямці,
А чи десь там на задвірку —
Позалазять ці малята
В мишачу найменшу нірку.
Під порогом чи під піччю,
Їх зустріти можна всюди:
Скрізь пролізуть і скрізь пройдуть,
Хоча їх й не бачать люди.
Часом котрийсь шкварку вхопить,
Чи до цукру добереться,
Чи кришками поласує,
Молочка з горшка нап'ється.
Або часом на конюшні
Заплітає коням гриви.
Часом діткам править казку...
От так чудо! От так диво!
І куди не пробереться,
Непомітно, як тінь, тихо,
Не відіб'єшся від нього,
Ой і спритне ж оце лихо!
*
Врешті, вірить — ваша справа,Казку чи хваліть, чи лайте!
Чи є краснолюдки в світі —
Ви у няні поспитайте.
Як придворний літописець короля Блистека розпізнавав весну
I
Зима була така тяжка і довга, що милостивий Блистек, король краснолюдків, аж примерз до свого трону. Його сива голова від інею стала срібною, з бороди звисали льодяні бурульки, наїжені ожеледдю брови стали грізними і суворими; в короні, замість перлів, іскрились краплі замерзлої роси, а пара з віддиху осідала снігом на кришталевих стінах його скельної печери. Вірні піддані короля, жваві краснолюдки, закутувалися, як могли, у свої червоні опанчі та великі ковпаки. Багато з них поробили собі жупанці з коричневого і зеленого моху, зібраного в лісі ще восени, з шишок, з деревної губки, з білячого пуху і навіть із пір'я, яке погубили птахи, відлітаючи за море.
Але король Блистек не міг одягатись так убого і так просто. Взимку і влітку він мусив носити багряницю, яка з давніх-давен служила королям краснолюдків і була вже така витерта, що аж вітер свистів крізь неї. Навіть новою багряниця не була надто теплою, бо, виткана з пряжі тих червоних павучків, що навесні по грядках снуються, була така тоненька, як маковий листочок.
Тож сердега король увесь дрижав, раз у раз хукаючи в руки, які так закостеніли, що й скіпетра вже не міг утримати.
У кришталевому палаці, як відомо, вогню розпалювати не можна, бо все потріскалося б — і підлога, і стіни.
Тому король Блистек грівся світлом золота і срібла, полум'ям брильянтів — великих, як яйця жайворонків, райдугами, що їх запалював промінь денного світла на кришталевих стінах тронного залу, грівся іскрами, що сипались з довгих мечів, якими вимахували браві краснолюдки не лише тому, що зроду були хоробрі, а й щоб зігрітися. Але ж від цього всього тепла було дуже мало, так мало, що бідний старий король аж цокотів зубами, які ще залишилися в нього, і з величезним нетерпінням очікував весни.
— Світлячку!.. — звернувся він до одного з придворних, — слуго вірний! Виглянь на світ, чи не йде весна.
А Світлячок покірно відповідає:
— Пане володарю! Ще не час для мене, поки не почне зеленіти кропива під селянським плотом. А до цього ще далеко!..
Король похитав головою, а за хвилину знову кивнув і мовив:
— Синичко! А може, ти виглянеш?
Але Синичці не хотілося і носа на мороз вистромити. Він і мовить:
— Пане володарю! Не час мені, аж поки трясогузка не почне цвірінькати. А до цього ще далеко!..
Помовчав король трохи, помовчав, але холод так страшенно дошкуляв йому, що він знову кивнув головою і каже:
— Сонечко! Слуго мій! А ти б не виглянув?
Однак і Сонечко не поспішав на мороз та метелицю. Він також кланявся та відмовлявся:
— Пане володарю! Не час мені, аж поки не прокинеться комашка під сухим листком. А до цього ще далеко!..
Опустив король бороду на груди і зітхнув, а від його зітхання піднявся такий сніговий туман, що хвилину в печері нічого не було видно.
Так минув тиждень, минуло два тижні, аж одного ранку стало якось ясно, а з льодяних бурульок на королівській бороді почала капати вода. На волоссі також почав танути сніг, з королівських брів опадала ожеледь, а замерзлі крапельки, що звисали з вусів, спливли, наче сльози.
Відразу ж іній почав опадати зі стін, а лід на них тріскався з таким гуком, як тоді, коли на річці скресає крига. У кімнаті зробилося так вогко, що вся двірня, разом з королем, чхала, як із гармат.
А треба знати, що у краснолюдків неабиякі носи.
Сам цей народ невеличкий: побачивши чоловічий чобіт, краснолюдек стає, роззявляє рота і дивується, бо думає, що це величезний будинок. А як влізе в клітку для курей, то питає: "Що воно за місто, як пройти до рогаток?" А впаде в кухоль, то верещить: "Рятуйте, бо потопаю в криниці!"
Така це дрібнота.
Але носи у них такі, що й органістові до табаки кращого не треба. Чхають усі, аж земля трясеться, бажають один одному й королеві здоров'я.
Якось їхав селянин у ліс по дрова. Почув це чхання та й каже:
— Ого, гримить! Скрутила зима в'язи! — бо думав, що це весняний грім. Зразу перед корчмою завернув коня, щоб не витрачати на дрова грошей, і просидів там до вечора, підраховуючи і роздумуючи, щó коли має робити, щоб на все вистачило часу.
А відлига тривала. Вже коло полудня в усіх краснолюдків порозмерзались вуса.
Почали вони радитись, кого б послати на землю, щоб перевірив, чи вже настала весна. Король стукнув об землю золотим скіпетром та й каже:
— Наш учений літописець Кошалек-Опалек піде поглянути, чи вже прийшла весна.
— Мудре королівське слово! — закричали краснолюдки, і всі подивилися на вченого Кошалека-Опалека.
Той, як звичайно, сидів над величезною книгою, в якій описував усе, що відбулося від найдавніших часів у державі краснолюдків, звідки вони взялися і яких мали королів, які вели війни і як їм у них щастило.
Що бачив, що чув — те описував правдиво, а чого не бачив і не чув — придумував так гарно, що при читанні його книги аж серце раділо.
Це він перший довів, що малесенькі краснолюдки насправді є велетнями, які навмисно вкорочуються, щоб менше сукна йшло на одяг, бо ж усе дороге.
Краснолюдки були страшенно горді за свого літописця. Як тільки хто з них знайшов яке зілля, зараз сплітав вінок і накладав йому на голову. Ті вінки до решти витерли і так рідке волосся, і Кошалек-Опалек був лисий, як коліно.
II
Кошалек-Опалек відразу почав збиратися в дорогу. Наготував собі горнець найчорнішого чорнила, потім приготував велике гусяче перо, таке важке, що мусив нести його на плечі, як гвинтівку. Свої величезні книги прив'язав до спини, жупан підперезав ремінцем, надів на голову ковпак, на ноги взув капці, закурив люльку і був готовий в дорогу.
Вірні товариші почали зворушливо прощатися з ученим Кошалеком, бо не були впевнені, чи на землі не трапиться йому яка лиха пригода, і чи побачать його ще коли-небудь.
Сам милостивий король Блистек хотів обняти Кошалека-Опалека, бо дуже цінив його за вченість, — але не міг поворухнутись, тому що шати у нього зовсім примерзли до трону. Він тільки схилив золотий скіпетр над ученим мужем, а коли той цілував королівську руку, кілька ясних перлів скотилося по королівському обличчю і з дзенькотом упало на кришталеву підлогу. Це були замерзлі сльози доброго короля. Скарбник держави Грошик негайно підняв їх, поклав у дорогоцінну шкатулку й заніс до скарбниці.
Весь день учений Кошалек видирався нагору, поки виліз із печери на землю. Дорога була стрімка, переплетена корінням одвічних дубів, уламки скали, гравій і камінці сунулися з-під ніг і з глухим шумом неслися кудись на дно провалля. Замерзлі водопади світились, як льодяні шибки, по яких учений мандрівник ковзав у своїх капцях і тільки з величезним зусиллям пробирався нагору.
Та ще, як на біду, вибрався в дорогу без жодних харчів, бо, несучи великі книги, велику чорнильницю і велике перо, вже нічого більше не міг узяти. Був би Кошалек-Опалек зовсім вибився з сил, коли б не натрапив на заможну хату одного дбайливого хом'яка.
Цей хом'як мав повну комору різного зерна, букових горіхів і дещо з цього вділив зголоднілому мандрівникові та навіть дозволив відпочити на сіні, яким була встелена ціла хата, — з тою умовою, що про його оселю Кошалек не скаже в селі ані словечка.
— Бо, — каже, — там є такі пустуни, що коли б тільки дізналися про мене, то ого! вже б я не мав від них спокою!
Кошалек-Опалек, підкріпившись гарненько, з вдячністю залишив гостинного хом'яка. Він ішов тепер, веселий і бадьорий, поглядаючи з-під темного ковпака на селянські нивки, на луки та гаї. А вже зелень вибивалася з-під землі й нестримно випирала на поверхню; вже на вогких долинках показувалася молода травичка, вже над повноводним струмком червоніла лоза, а в тихому туманному повітрі було чути курликання журавлів, що летіли десь високо-високо.
Будь-який інший краснолюдок пізнав би по цих прикметах, що весна вже близько, але Кошалек-Опалек ще змолоду так заглибився в книжки, що за ними нічого на світі не бачив і нічого не розумів.
Однак і він почув у серці таку дивну радість, таку бадьорість, що раптом почав вимахувати своїм великим пером і співати відому стару пісеньку:
Як закуриш люльку і наллєш вина,
Радісно на серці, смуток промина!
Але ледве дійшов до половини строфи, як почув цвірінькання горобців на тину, що відгороджував нивку; він негайно обірвав свою пісеньку, щоб не брататися з цією голотою, і, насупивши брови, пішов повагом, аби знали, що він, учений муж, з горобцями не водиться.
А що вже й село було видно, то він звернув на бічну стежку, де його майже зовсім закрило торішнє бадилля бур'яну, і, не помічений ніким, дійшов до першої хати.
Велике село розкинулось широко серед почорнілих і безлистих ще садів, а останні його будівлі доходили аж до темної стіни густого соснового бору.
Хати були гарні, свіжо побілені, з коминів піднімався синій дим, на подвір'ях скрипіли колодязні журавлі, парубки напували коней і худобу, а купки дітей бавилися на обсадженій тополями дорозі то в квача, то в піжмурки.
Але над усім цим гамором розносився стук молота і дзенькіт заліза з недалекої кузні, перед якою стояло і голосило кілька жінок. Побачивши їх, Кошалек-Опалек обережно рушив уздовж плоту і, ставши за кущиком тернини, слухав.
— От негідник! От негідник! — говорила одна.