Панок у м'якім капелюсі й розмаяній краватці йде до нас. У нього сива борідка; він здається художником. За ним іде другий — окуляристий, чорнобородий, у білій краватці, в чорному пальті й чорному казанку.
— А,— гукає перший панок,— ось вони, "пуалю"! Це
справжні "пуалю"! ч
Він підходить до нас боязко, наче до хижих звірів у зоологічному саду, і подає руку ближчому солдатові, але доволі незграбно, як протягують шматок хліба слонові.
— Хе-хе, та вони п'ють каву,— зауважує він.
— У нас кажуть сік,— поправляє людипа-сорока.
— Смачно, друзі мої?
Солдат, зніяковілий від цієї чудернацької екзотичної зустрічі, щось бурмоче, хихотить і червоніє, а панок відповідає:
— Хе-хе!
Потім киває головою й рачкує назад.
— Дуже добре, дуже добре, друзі мої! Ви хоробрі!
Серед цивільних сірих костюмів яскраві військові уніформи розквітають, наче герані та гортензії на темній клумбі.* І ось гості ідуть у зворотному напрямку. Чути, як офіцер —каже: "Нам ще багато доведеться подивитись, панове журналісти".
Коли блискуче товариство зникає, ми переглядаємося. Вояки, що сховалися в норах, помалу вилізають на поверхню. Люди отямлюються і знизують плечима.
— Газетні писарчуки,— каже Тірет.
— Газетні писарчуки?
— Еге ж, ті самі пташки, що висиджують газети. Ти, китайцю, зовсім ніби не тямиш: щоб писати в газетах, потрібні хлопці.
— Так це вони морочать нам голову?— запитує Мартро.
Барк удає, що тримає під носом газету, і зумисне пискляво починає декламувати:
— Кронпринц4 з'їхав з глузду після того, як його забито на початку війни, а поки що в нього всілякі хвороби. Вільгельм помре сьогодні ввечері й знов помре завтра. У німців немає більше гарматнів, вони жеруть дерево, за точцими обрахунками вони зможуть протриматися тільки до кінця тижня. Ми з ними справимось, як тільки захочемо, не знімаючи рушниці з плеча. Якщо ми й почекаємо ще кілька днів, то тільки тому, що нам* неохота зректися окопного життя: бо ж в окопах так гарно, там є вода, газ, душі на всіх поверхах! Єдина незручність узимку там надто спечно. Ну, а ці австріяки вже давцо не витримують, тільки удають... І пишуть уже п'ятнадцять місяців, і редактор каже своїм писакам: "Гей, ви, бовдури, натисніть! Постарайтеся зліпити усе це за два миги і розмазати на всі чотири білі сторінки: їх треба загидити!"
— Авжеж,— каже фуяд.
— Ти що, смієщся, капрале! Хіба це не правда?
— Дещо правда, проте ви, хлопці, передаєте куті меду, і коли б довелося відмовитися від газети, то ви б перші заскімлили... Адже коли приносять газети, ви навперейми кричите: "Мені! Мені!"
— А тобі що до цього? — кричить дядько Блер.— Ти от усе кепкуєш з газет; краще роби, як я: не думай про них!
—.. Та годі вже! Перегорни сторінку, осляча мордо!
Бесіду урвано, увага розпорошується. Четверо вояків починають різатися в маніллю і гратимуть, поки можна буде бачити карти. Вольпат намагається піймати листок цигаркового паперу, що вилетів з його рук і кружляє, пурхає на вітрі над стіною траншеї, наче метелик. • —
Кокон і Тірет згадують касарню. Роки військової служби залишили в пам'яті не стерте ще враження: це невичерпне джерело завжди готових, неув'ядних споминів; літ десять, п'ятнадцять, двадцять років вояки черпають з нього теми до розмов... Вони воюють уже півтора року, а все ще говорять про касарню.
Я чую мову тільки уривками, а решту вгадую. Бо ж ці колишні рядові повторюють ті самі анекдоти; оповідач колись дотепним, влучним і сміливим слівцем утер носа паскудному унтеру. Він говорить рішуче, голосно, різко!.. Уривки цієї розповіді долітають і до моїх вух:
— ...Ти гадаєш, я розгубився, коли Пеней ляпнув це мені? Анітрохи, соколику! Всі хлопці притихли, а я один голосно сказав: "Панр фельдфебелю,— кажу,— можливо, воно-то й так, але..." (Потім іде фраза, якої я не розчув). Еге, знаєш, я так і бовкнув. А він хоч би що! "Гаразд, гаразд",— каже і звіявся, і відтоді він завжди був шовковий.
— У мене те саме вийшло з Додором, знаєш, унтером тринадцятого полку, коли закінчувався термін моєї служ.би. От був мерзотник! Тепер він сторожем у пантеоні. Він мене терпіти не міг! Так ось...
І кожний висипає свій запас історичних слів. Всі вони один в один, кожен мовить: "Я' не такий, як інші",
* * *
Пошта!
Підходить високий, кремезний хЗіопець, з товстими литками, одягнений старанно й фертувато, наче жандар.
Він у злому гуморі. Одержано новий наказ, і тепер йому треба щодня носити пошту в штаб полку. Йому не подобається цей захід, наче він скерований навмисне проти нього.
Одначе й лаючись, він мимохіть розмовляє за своєю звичкою то з тим, то з тим солдатом і скликає капралів, щоб передати їм пошту. Хоч і роздратований, він не таїться, проте, з новинами, що їх має. Розв'язуючи пачку листів., він роздає свій запас усних новин.
Насамперед він повідомляє, що за наказом збвсім заборонено носити каптури.
—* Чуєш? — каже Тірет до Тірлуара.— Доведеться тобі викинути твій чудовий каптур.
— Овва! Це вже мене не обходить,— відповідає власник каптура; йдеться не тільки при вигоду, зачеплено й самолюбство.
Це наказ командувача армії!
— Тоді хай головнокомандувач заборонить дощ. Я знать нічого не хочу.
Загалом наказами, навіть не такими незвичайними, як цей, вояки обурюються... перш ніж їх виконувати.
— У наказі ще сказано,— каже поштар,— стригти бороду. Та й патли. Під машинку гшголо! " '
— Щоб тобі заціпило! — каже Барк; наказ безпосередньо загрожує його чубчикові.— Не на такого напав! Не буде такого! А дзуськи!
— А мені що! Хоч слухайся, хоч ні — мені байдуже.
Вкупі з точно писаними вістями прийшйи й інші, важливіші, але зате непевні й фантастичні: ніби дивізію змінять і пошлють на спочинок — справжній спочинок, шеститижневий, у Марокко чи, може, в Єгипет...
— Еге!.. Ого!.. Ага!..
Всі слухають. Улягають спокусі новини й дива.
Проте дехто запитує:
— Хто тобі це сказав?
Поштар називає джерело своїх відомостей:
— Фельдфебель із загону ратників, він працює при ТШК.
— Де?
—При головному штабі корпусу... Та не він один це мовить. Я чув це й од іншого, та тільки забув, як його звуть, щось схоже на Галя, але не Галь. У нього в родині,* не пам'ятаю вже, якась велика цяця. Він знає.
— Ну й що ж? /
Солдати збились круг цього казкаря і дивляться на нього голодним поглядом.
—До Єгипту, кажеш, нас вирядять... Не знаю такого. Знаю тільки, що там були фараони за часів, коли я був хлопчаком, ходив до школи. Але відтоді...
— До Єгипту...
Ця думка непомітно застряє в головах.
— Е, ні, краще не треба!— каже Блер.— Я слабую на морську хворобу, блюю. Та пуст®, морська хвороба швидко минається... Добре, але щоскаже моя хазяйка?
— Не біда! Звикне! Там вулиці аж рояться від негрів і великих птахів, як у нас від горобців.
— Але ж ми повинні були піти в Ельзас?
— Там,-— відповідає поштар,—у скарбівні дехто так і гадає.
— Це мені більще подобається...
...Але здоровий глузд і досвід беруть гору й одганяють мрію. Так часто вже запевняли, що нас виряджатимуть у далекі краї, і так часто цьому вірили, і так часто це не справджувалось! Ми наче раптом прокидалися зі сну.
— Все це бридня! Нас уже не раз обмахорювали. Не квапся вірити і не гібуй собі крові.
Вояки знову розходяться по своїх кутках: у декого в руках легка, але важлива ноша — лист.
— Ех, треба написати,— каже Тірлуар,— тижня не можу пробути, щоб не написати додому! Нічого не вдієш.
— Ц також,— каже Евдор,— мені треба написати жіночці.
— Чи здорова твоя Маріета?
' — Та нівроку.
Дехто вже приладнався писати. Барк стоїть, ніби охоплений натхненням, розклавши папір на записникові в заглибині муру. Він пише, пише, нахилившись, заклопотаний, увесь пройнявшись своїм ділом, ніби їздець на гарячому огирі.
Ламюзові бракує уяви; він сів, поклав на пухкі коліна папір, послинив чорнильний олівець і перечитує останні одержані листи: він не знає, що написати ще, крім того, що вже писав, але вперто хоче сказати щось нове.
Вираз ніжної розчуленості розлився на обличчі в маленького Евдора, він прптаковився в земляній ніші. Він тримає в руці олівця, зосередився і не відриваючись дивиться на папір; замріяний, він дивиться, вдивляє? ться, щось бачить, його осяває інше небо. Погляд скерований туди. Евдор ніби розрісся в велета, сягає рідних місць.
Саме в цей час люди в окопах стають знову такими, якими були колись. Дехто поринає в минуле і знову знімає розмову про їжу. *
Під зашкарублою корою починають битися серця; люди несамохіть мумляють слова лїобові й викликають у пам'яті ясне марево минулого: літній ранок, коли в свіжому садовому зелі сяє білотою сільська хатина або коли в степу вітер поволі й широко розгойдує жита і побіч перебіжним жіночим дцожем тремтять вівса... Або ж зимовий вечір, стіл, коло нього лагідних жінок, і затишну лампу, і тихе світло її життя, і її одяг — абажур.
Тим часом дядько Блер знов береться до розпочатого персня. Bin настромив поки що безформний кружок алюмінію на кінець круглото дерев'яного оцупка і пиляє його терпугом. Він щиро працює, що є сили думає, і в нього на лобі вирізьбились дві зморшки. Часом він зупиняється, випростується і ніжно дивиться на маленьку річ, наче вона на нього теж дивиться.
— Ти розумієш,— сказав він мені' якось про інший перстень,— річ не в тому, чи воно вийде гарно, чи погано. Головне, я сам зробив цей перстень для жінки, розумієш? Коли мені обридала робота, я дивився на цю картку (він показав світлину товстощокої жінки), і тоді мені знову ставало легко працювати над цим любим перснем. Можна сказати, ми зробили його разом, розумієш? Цей перстень був мені товаришем, і з ним я попрощався, коли надіслав його жінці. *
Тепер він виточує новий перстень. З мідяним ободом. Блер працює завзято. Він укладає в цю роботу всю свою душу і хоче якнайліпше висловити своє почуття; у нього своя каліграфія.
Поштиво схиляючись над легкими вбогими прикрасами, такими дрібненькими, що огрубіла рука не може їх утримати і впускає, ці люди, які сидять в голих ямах, здаються ще дикіші, ще примітивніші, але разом із тим людяніші, ніж у всякій іншій подобі.
Спадає на думку перший винахідник, прабатько творцівхудожників, котрий намагався надати довговічним матеріалам образ того, що він бачив, і вдмухнути в них душу всього, що почував.
— Ідуть! Ідуть! — сповіщає меткий Біке, що виконує в нашій частині обов'язки швейцара.