На голій рівнині, де ще, сказати б, учора я сам вочевидь бачив бізонів та оленів, повискакували, ніби печериці на гною, домки, халупи,— словом, виросло велике селище, ціле місто. Повідкривалися всякі контори, агентства, робітні, готелі з номерами першого, другого й третього розряду, як спальні каюти на великих пароплавах; запрацювала й міняльна крамничка, а в неї поставили таких самих здоровенних хлопців, як у поліційну дільницю та в корчми (тоді в Сполучених Штатах сухОго закону ще не відали і в пивницях подавали все, чого душа забажає).
Отаке-то. Зчинялися в селищі бійки, викрадали раз у індіянів якусь юну й гарненьку скво *, а бували такі побоїща, що и усій поліції важко було навести порядок, влаштували якось лінчування негра,— словом, усе пішло, як водиться в білих, у великих' американських містах, цивілізованих центрах. Уявіть — деякі індіяни навіть засвоїли, наші звички й смаки, навчилися пити-гуляти й галабурдити, а білі, так ті вже зовсім розперезалися, бо з дикунами-індіянами нема чого соромитися. Переконливий приклад, узаємопроникнення двох світів. Але облишмо високу філософію!
Добували нафту, аж шуміло. Рбдовище виявилося багате і нібито невичерпне. По всій рівнині стриміли нафтові верхи, мов риштування на будові великого міста: чорне золото помпували зі свердловин і гнали по рурах цілими річками, цілими потоками, а його все не меншало.
Зате в руки червоношкірих господарів по грошових каналах потекли пачки кредиток: течуть до них долари від року до року, а господарів цих, як і давніше, двадцять шість.
Та ось одного, знаменного дня далеченько від промислів, у самому Нью-Йорку, найвищому святилищі, в одному робочому кабінеті, де стояло бюрко, а на ньому телефон, один джентльмен (ім'я його я не зухвалюсь вимовити всує), переглядаючи рахунки й телеграми, сказав:
— За п'ятнадцять літ — сто шістдесят один мільйон барелів ропи; тубільцям, власникам нафтових джерел, викинуто тринадцять мільйонів доларів. Ці люди тут зайві!
Секретар, завмерлий перед ним непорушно, як телефонний апарат, ладен у всьому догодити, відповів:
— All right містер!
Адже він зрозумів, що дістав наказ, бо присуд виголосив один з правдивих володарів сучасного світу, хоча з задавненої демократичної звички його називали ще просто "містером".
Збігло трохи часу, і того ж таки тисяча дев'ятсот двадцять третього року старшини індіянського племені, вичепурившись у найкраще своє вбрання, якось "уранці довго
♦ Дівчину.
*♦ Гаразд, слухаюсь! (Англ.}: чекали свого побратима, по імені Велике Серце, запрошеного на спільні лови. Велике Серце запізнювався, хоча в червоношкірих пунктуальність — правдива манія. Ждали, ждали, а його все нема. Тоді вони всі рушили вервечкою до нього і знайшли його при смерті. Лице йому запало, зчорніло, він мовчки тіпався в корчах, а навколо, пронизливо вили жінки й перелякані чаклуни. Нараз його могутнє тіло випросталося і від цього стало ніби велетенським. Він помер.
Ніхто не сумнівався, що його отруїли, але ті, хто знав, чия рука всипала отруту в його філіжанку і чий наказ скерував цю руку, були німі, як раби. Велике'Серце належав до власників родовища. Тепер їх залишилося двадцять п'ять.
Незабаром по такій події їх замалим було не лишилося двадцять чотири — через нещасний випадок на ловах.
Червоношкірі й блідотварі разом цькували звіра. Один із білих, що мчав конем позаду всіх, вистрелив але куля тільки пробила найближчому від нього індіянинові стегно, хоча мала... Словом, схибив, вайло!..
Ех, минула золота пора, коли великі хазяї могли, не моняючись, згладити зі світу якихось там двадцять п'ять небажаних їм йолопів! У наші дні це вільно хіба тільки під час війни, а діло, на жаль, відбувалося мирного часу.
Я мав приятеля, вельми вигадливий хлопець, йому в голову ніби два клало, а третій топтав. Він нагадав мені:
— А трюк із змовою! Присобачимо їх до змови проти державного ладу і всесвітньої цивілізації. А вже цей трюк, —знаєте, надійний, випробуваний засіб і вживається в усіх країнах. Викрито якусь моторошну змову з маркітними подробицями — і прошу — небажаний елемент пускають у розхід, а добромисні простаки ще й дякують і радіють: "Так їм і треба! Який чудовий у нас уряд!"
А змову зліпити за виграшку, треба лише підшукати спеців, кількох, так би мовити, підроблювачів чужих підписів, щоб виготовити документальні докази, та ще кілька красномовних провокаторів, щоб' галасувати про національно-визвольний рух або влаштувати замахи Ми, звісно, мали напохваті майстрів обох цих фахів. І ось досвідчені вмілі провокатори пролізли в плем'я тубільців, хазяїв нафти, і почали терпеливо роз'яснювати червоношкірим, яку б вони мали користь, аби скинули ярмо американських поневолювачів, і переконували їх, що для цього досить тільки висадити бомбою якусь громадську будівлю на терені промислів. (Між іншим, звичайно, піднесли рецепта вибухівки).
Але наші агенти наштовхнулися на обурливу байдужість індіянів. От тварюки! Нам-бо не треба було навіть, щоб вони довели комедію до кінця, а хоч би одробину зацікавилась. Та де там! Не хочуть нічого розуміти, та и годі. Обачні, бевзі! Зате, уявіть, що сталося! Кращий наш найманий агітатор з'їхав з глузду: начитався шкідливих книжок, щоб розписувати, що там мовиться, і заразився небезпечними ідеями. Ну й дістав по заслузі: давніше багаті люди трактували його прихильно, як порядного чоловіка, а тут вирядили в смугасту арештантську куртку й запроторили в хурдигу. Сам винен: переконливіше, ніж вимагалося, викладав крамольні погляди.
Отож власників нафти по-давньому двадцять п'ять. Прибуток їм іде і хоч би один трапився невдоволений буркотун,— нема до чого присікатися.
Ви, безперечно, чули про ку-клукс-клан? Там, знаєте, найдобірніша публіка, переважно золота молодь, паростки багатих і впливових родин — усі такі елегантні спортовці й аматори гострих учуттів. У південних штатах вони об'єдналися, щоб лупцювати католиків і лінчувати негрів, а далі поширили свою програму, завели до неї розправу з усяким підлим і нахабним набродом, що сміє щось вимагати в капіталістів й бажає розмовляти з ними як з рівнею. ,Наші патріоти-протестанти — американська одміна фашистів і так само, як вони, дозволяють собі багато вчинків, що при бажанні можна назвати злочинами, це їхня перша одмінна прикмета, а крім того, вони вряджають мальовничі походи своєї організації. Уявіть — усі йдуть вулицею лавами в чорних каптурах, голова й лице затулені чорними мішками... Показне видовисько! От ми й урядили такий похід у нашому нафтовому селищі — воно вже на той час стало містом, й чималим: постелилося довгою стягою вздовж лінії нафтових верхів, що напрочуд скидаються на голі кістяки башт. Індіяни повилазили, дивляться. Похід їх зацікавив: схоже було на їхні власні обрядові церемонії на честь покійних предків, але далеко більші й грізніші. Все йшло тихо-мирно. І раптом, коли процесія вже закінчувалася, з якоїсь причини,— так ніхто и не міг з'ясувати чому, пощо зчинилася веремія, стрілянина, озвалися кольти,— навколо чорних каптурів куклукс-клана і крицевих шоломів полісменів засвитіли кулі. Коли цей гармидер утихомирили, на брукові побачили троє трупів — уколошкали трьох громадян-індіянів — трьох власників нафти. Отже, лишилося їх тепер живих двадцять два.
Ну, в місті пішли прикрі балачки, зчинився алярм. Щоб його розвіяти і прогнати всякі небажані думки, компанія вжила заходи: вона завжди піклувалася про дозвілля своїх слуг, узагалі по-батьківському опікувалася ними і тепер вирішила накрутити на промислах кінофільм. (Можливо, тут малася на увазі і цілком законна реклама). В картині повинні були брати участь індіяни, робітники та урядовці компанії і вся міська людність,— словом, задумали соковитим місцевим колоритом відтінити дві блискучі зірки американського екрана, дві зірки першої величини в образі мужнього красеня кіноактора й чулої красуні кіноакторки.
І ось тут-то,— сказав Вілл'П'ю (і в голосі його фальцетом вискнули гордовиті нотки),—на кін виступив я! Все це діло_передали мені. Треба вам сказати, що саме на той час, тобто три роки тому, я став діячем мистецтва, кінорежисером.
Я замовив чудесний сценарій. Грошей мені сипонули щедрою рукою, і тому я міг удатися до найславетнішого сценариста. Як же його прізвище... Тю ти чорт!.. Вилетіло з голови... Та ви його, либонь, знаєте! Він збив мені таку штучку... Просто диво! Одна назва вже чого варта: "Талсійська діва"! Сенсаційно, карколомно, нічого банального! Правда ж? Ну ви ж самі знаєте, американці — генії кіномистецтва! У них завше такі чудові, такі оригінальні задуми! Наша знаменитість цього разу перевершив себе самого, і я дістав від нього незрівнянний сценарій: напруженість, інтриги, драматизм, дивовижна свіжість ідеї! Поміркуйте самі: молоду біленьку дівицю-американку умикають підлі індіяни, яким нібито заважають нафтові промисли батька цієї чарівної міс, хоча батько в неї мільярдер і разом Дз тим, звичайно, філантроп. Білі на конях кидаються навздогін викрадачам. Летять, як на' крилах... Дорога кожна секунда... треба наздогнати червоношкірих лиходіїв якнайхутчіше — ось-ось вони знімуть скальп з білявої голівки своєї полонянки. Словом, першорядний твір, бойовик! Окраса картини, вся її принада, вся оригінальність саме в цій гонитві, в цих верхогонах з перешкодами* Перешкод безліч: треба промчати крізь степову пожежу, крізь розбурхані хвилі повені, пролетіти через гори й долини і навіть перехопитися через кур'єрський потяг! Нарешті індіянів догнано, оточено саме в ту мить, коли їхній найстарший чаклун підняв ножа над янгольськи невинною жертвою. Індіяни падають під пострілами месників, і бідну дитину врятовують батько й наречений.
Ну ось, гаразд. Розподілили ролі, почали ставити. Індіянам усе припало до вподоби. Останню сцену повторювали разів із двадцять. Нарешті її відшліфували, вигладили й —почали,крутити. Кінооператор Ральф, товстун у рогових окулярах, висилювався: накручував на плівку акробатичні трюки й хвильні страждання обох світил екрана, які моторно скакали на чудово вишколених конях, ловив в об'єктив запаморочливий вихор індіянських вершників, репетував, лаявся, батькував, підбадьорював, розжиголював, і піт йому котився по обличчю градом, наче сльози в рюмси хлопчика.
А коли зчинилася звитяжницька стрілянина, божевільний кінооператор, закоханий в своє ремество, лаявся на всі заставки, крутячи ручку апарата: "Зіпсували, знівечили, зарізали! Вся стрічка — к бісу! Йолопи індіяни! Не вміють грати! Кляті довбні! І падати незугарні! Та хіба ж перед об'єктивом так треба падати? Г'еть з-перед очей! Заступити професіоналами!"
А воно й справді — червоношкірі, що вдавали викрадачів, падали з коней навдивовижу незграбно і якось безглуздо, неприродно змахували руками й корчились, коли котилися додолу, постинані пострілами безстрашного загону месників, що прискакали на чолі з міліардером та з нареченим.
Нарешті сцену абияк знято.
Але дивимося — індіяни все ще лежать на землі, не ворушаться.