Опір путінському режиму

Білл Браудер

ОПІР ПУТІНСЬКОМУ РЕЖИМУ

Реальна історія про вбивства, відмивання брудних грошей та супротив однієї людини беззаконню російської влади

Переклад з англійської на російську Івана Черкасова

Переклад з російської на українську Михайла Гумірова

Присвячую моїй дружині та дітям, які були поруч, підтримували та любили, які переживали зі мною події, що описуються в цій книзі. Я знаю, що це було нелегко, і нескінченно вдячний усім і кожному з вас.

Вiд автора

Усе в цій книзі — правда. Але вона напевне засмутить деяких впливових і небезпечних осіб. Тому, щоб уберегти багатьох чесних людей від свавілля, низку імен та назв змінено.

Арешт активів, або накладання арешту на майно — міра процесуального примусу, що передбачає заборону власнику майна розпоряджатися чи використовувати його, а також вилучання майна та передавання його на зберігання.

Передмова

З моменту, коли путінський режим убив нашого юриста Сергія Магнітського, який розкрив масштабну податкову аферу російських спец'служб, минуло майже 13 років. За цей час світ сильно змінився і зовсім не на краще. Сьогодні в Україні режим Путіна щодня знищує сотні миролюбних людей. І навіть звична для Кремля брехливість — і та лишилася в минулому.

Ні, за потреби Кремль бреше, як раніше, і навіть гірше попереднього. Але тепер він частіше не соромлячись говорить ще й нахабну викривлену правду — хоч перед ООН, хоч перед Папою Римським. Так, це ми вбили ваших дітей у Вінниці нашими ракетами. Так, це ми розбомбили одеський порт через день після підписання мирної угоди щодо вивезення зерна. Чому? Бо маємо право; а право маємо тому, що відчуваємо безкарність, а від цього нахабство; а хто має нахабство — у того є своя "правда" і право на насильство.

Чому українцям потрібна та важлива історія Магнітського? Чому вони мають читати про справи давно минулих днів, коли їхні діти гинуть під ракетним обстрілом, а їхні власні юристи, забувши про кодекси, артисти, залишивши сцену, звичайні робітники, покинувши станки — зі зброєю в руках захищають свою країну від безжального агресора на фронті? Напевно, тому, що у справі Магнітського, як у сльозі, відбилася вся без залишку ідеологія примату сили над справедливістю та законом, філософія насильства в момент її зародження, ще до того, як стала інструментом для знищення цілого народу (а у хворобливій уяві — і багатьох народів).

Ця книга продовжує розповідь, започатковану в бестселері "Червоний циркуляр". У ній розповідається вже не так про справу Магнітського, як про те, як Кремль і Росія просувають свою варварську філософію у світі, насамперед — на Заході. Кремлівська влада скуповує і корумпує інститути, покликані перешкоджати поширенню брехні та насильства; окремі люди та цілі корпорації працюють на Кремль, замітаючи сліди його злочинів і переслідуючи жертв терору, який творить він. Тема книги зрозуміла і близька українцям, які сьогодні борються зі спробами Кремля за будь-яку ціну розколоти коаліцію європейських народів, які підтримують Україну.

Добра новина в тому, що попереду — гарний кінець. Кремль невсесильний, а правда здатна себе захистити. Скільки би брехні не нагромадив Путін та його поплічники, але рано чи пізно настане віддяка та кара за всі скоєні злочини. Сподіваюся, історія тріумфальної ходи Акта Магнітського — першого в новітній історії акта, що накладає персональні санкції на тих, хто чинить свавілля та зневажає права людини, — надихне українців, які сьогодні ведуть нерівну боротьбу з агресором.

Білл Браудер

Лондон, 20 серпня 2022 року

1. Арешт у Мадриді

Весна 2018

Коли я увійшов до готелю, то помітив, як управитель поквапився до стійки реєстрації та відсунув чергового клерка. "Пане Браудер?", — запитав він. Я кивнув. "Добрий вечір, ласкаво просимо до "Гран Готел Інглес". У нас для вас сюрприз!"

Я часто зупиняюся в готелях, і зазвичай все обходиться без сюрпризів. "Що, вибачте?" — перепросив я. "Побачите. Дозвольте, я вас проведу". Він добре говорив англійською, але був підсолоджено-люб'язним: "Можна ваш паспорт і кредитну картку?". Я простягнув.

Відсканувавши паспорт, він провів карткою — чорною Американ Експрес, яку я нещодавно отримав як апгрейд — по кардрідеру. Вийшовши з-за стійки, він віддавав мені ключ-карту від номера обома руками, складеними разом японською манерою.

Вказавши у напрямку ліфта, він сказав: "Після вас". На останньому поверсі двері відчинилися, і він знову дозволив мені пройти вперед, але миттєво обігнав і зупинився біля білих дверей. Недовго повозившись, він відкрив їх своїм ключем, і я зайшов. То були президентські апартаменти. Упевнений, що управитель поселив мене тут не тому, що знав, хто я, а завдяки моїй новій чорній карті Американ Експрес.

Я ніколи не розумів цієї метушні зі статусом карток, але тепер збагнув. "Ого", — вирвалося в мене. Я пройшов через фоє в білу вітальню, обставлену сучасними меблями, підібраними зі смаком. На низькому столику стояв кошик з іспанським хамоном, сирами та фрук­тами.

Управитель не вгамовувався, розповідаючи про те, яка честь для готелю приймати такого поважного гостя. Але я сумнівався, що він знав про мене хоча б щось, окрім моєї кредитки.

Він ходив за мною по п'ятах в очікуванні схвалення. В обідній залі був накритий стіл із тістечками, шоколадом та шампанським на льоду, далі був зала для читання з невеликою бібліотекою, потім кімната відпочинку зі скляною барною стійкою, невеличкий робочий кабінет із приглушеним затишним світлом і, нарешті, спальня з окремою ванною, що стовбичила біля високого вікна.

Я ледве стримував посмішку. Звичайно, мені дуже сподобалися апартаменти — а кому б вони не сподобалися? — але ж я приїхав до Мадрида у відрядження на одну ніч. А такою кількістю їжі можна було нагодувати не менше шістьох людей. До того ж, думаю, якби управитель знав про мету мого візиту — бесіду з правоохоронними органами про російських бандитів, які так часто зупиняються в подібних номерах — він, мабуть, був би стриманішим у своєму захваті. Але я був шанобливий, і коли тур закінчився, й ми повернулися у фоє, я схвально кивнув і посміхнувся знов: "Прекрасно, дякую щиро".

Тільки-но він вийшов, я подзвонив своїй дружині — Олені, яка залишилася вдома, у Лондоні, з нашими чотирма діточками. Я розповів їй про номер, дуже розкішний та недоладний одночасно, та про те, як би хотів, щоб вона була зараз поруч.

Після передягнувся в джинси та легкий светр і вийшов прогулятися вечірнім Мадридом, подумки готуючись до завтрашньої зустрічі з прокурором. Звичайно, я швидко заблукав у лабіринтах вулиць старого міста, тому назад до готелю довелося їхати на таксі.

Наступний ранок був ясним та сонячним та, на відміну від попереднього дня, теплішим. Приблизно за чверть на дев'яту я перевірив документи, захопив стос візитівок та зібрався піти поснідати — проте, відчинивши двері, завмер. Прямо переді мною стояв управитель.

Він уже підняв руку, щоб постукати. Обабіч нього було по поліцейському. Шеврон на їхніх згладжених темно-синіх сорочках звіщав: POLICIA NACIONAL.

"Прошу вибачення, пане Браудер", — сказав управитель, дивлячись у підлогу, — "але ці джентльмени хочуть бачити ваше посвідчення".

Я простягнув свій британський паспорт вищому на зріст. Обличчя в обох були кам'яні. Порівнявши сторінку моїх даних із папірцем, який тримав у руці, він почав говорити з управителем іспанською, якою я не володів.

Управитель переклав: "Мені дуже шкода, пане Браудер, але вам доведеться пройти з ними".

"Це для чого?" — запитав я, дивлячись повз нього. Він повернувся до довготелесого і затріщав щось на своєму.

Поліцейський уп'явся в мене поглядом і виразно сказав: "Інтерпол. Раша".

Чорт.

Росіяни марно намагалися заарештувати мене протягом останніх років, й ось це відбувається.

Цікаво, що викид адреналіну змушує помічати незначущі речі. Я звернув увагу на промінь світла, який раптом згас у кінці вестибюля і на невелику жирну пляму на лацкані управителя. Я також звернув увагу і на те, що управитель більше не виглядав зажуреним, а став, навпаки, стурбованим. Було очевидно, що він переживав не за мене, а через президентські апартаменти, які не зможе запропонувати новим постояльцям, поки там мої речі.

Він дуже хотів якнайшвидше нас позбутися і швидко переговоривши з поліцейськими, сказав: "Ці джентльмени дозволять вам зібратися". Я поквапився у спальню через усі кімнати номера, залишивши поліцейських чекати біля входу. І раптом мене осяяло: я сам і маю шанс. Якщо я думав, що цей номер — надмірність, то тепер сприйняв це як провидіння. Я набрав дружину, але вона не відповіла.

Тоді я зателефонував до Руперта, мого іспанського адвоката, який допоміг організувати зустріч з прокурором Грінда. Марно!

Закидаючи речі у валізу, я раптом згадав, що порадила мені дружина після мого затримання в аеропорту Женеви у лютому. "Якщо це знову трапиться", — говорила вона, — "і ти не зможеш ні до кого додзвонитися — твітни про це всьому світові". Я почав користуватися твітером кілька років тому, і на той час мав 135 тисяч підписників, багато з яких були журналістами, офіційними особами, політиками з різних країн. Я так і написав:

"ТЕРМІНОВО: щойно заарештований іспанською поліцією в Мадриді на запит російського бюро Інтерполу. Везуть на поліцейську дільницю".

Схопивши валізу, я повернувся до поліцейських, які чекали на мене. Я думав, що мене заарештують за всіма правилами, але вони поводилися не як копи у кіно. Вони не надягли на мене кайданки, не обшукали і нічого не відібрали. Просто веліли слідувати за ними.

Не промовивши жодного слова, ми спустилися вниз. Вони стояли за моєю спиною, доки я розраховувався за номер.