Віслюк із Конімари

Якось вранці мама Денні О'Тула, як завжди, допомогла синові одягнути пальто, натягнула йому на вуха зелений берет і проводила до дверей. Решту дороги до школи Денні мав пройти самостійно: хлопчику сім років, а переходити через дорогу потрібно лише один раз.

– Будь обережний на переході, – нагадала місіс О'Тул. – Не забудь подивитися в обидві сторони.

– Гаразд, – пообіцяв Денні.

– Це дуже розумна порада, – підтримав містер О'Тул з кухні, де сімейство снідало. – Як пильнуватимеш, то не проґавиш нічого, починаючи від безхатньої кішки та кінчаючи королем.

– Бог з ними, з кішками та королями, – сказала місіс О'Тул. – Пильнувати треба не їх, а машини та велосипеди.

– Гаразд, я буду дивитися, – пообіцяв Денні й рушив у напрямку до школи на Ларч-Гроув-Роуд. Вона називалася Ларчгроувська змішана початкова школа (в ній, на відміну від деяких інших шкіл, хлопчики вчилися разом з дівчатками).

Місіс О'Тул повернулася до кухні, де її чоловік набивав першу за цей ранок люльку.

– Ну навіщо ти говориш дитині всякі нісенітниці? – усміхнулася вона. – Ти набиваеш йому голову вигадками, немов люльку тютюном.

– А чим накажеш набивати люльку та хлопчачу голову, крім як тютюном і вигадками? – відгукнувся містер О'Тул.

Батько Денні був за походженням ірландець, дружина у нього була англійкою, і цим багато в чому пояснювалася відмінність у їхніх характерах. Однак англійці теж по-різному реагують на речі, мало доступні їхньому розумінню: одні усміхаються, інші лаються, тож, оселившись в Англії, містер О'Тул навмисне підшукав собі дружину з усміхнених. Вона і тепер усміхалася, прибираючи зі столу чашки.

Містер О'Тул збирався йти на роботу. Він працював за два кроки від дому, в театрі під назвою "Коронейшн". Вдома він, як і більшість чоловіків, ходив без піджака, проте на роботі в нього була шикарна уніформа.

Минулого року Денні вперше потрапив до батька в театр на різдвяну виставу для дітей. Він прийшов у захват від чарівного Діка Уіттінгтона та його дивовижної кішки, а також від Семи Прекрасних Фей і від білетерки, яка пригостила його в антракті ванільним морозивом.

Проте ввечері, лежачи в ліжку, перебираючи в пам'яті подробиці минулого дня, перш ніж ще раз пережити його уві сні, Денні згадував не тільки виставу, а й тата: в якому він був незвичайному одязі, як він відчиняв дверцята машин і свистів водіям таксі.

– У мого тата костюм, розшитий золотом, – повідомив він потім у школі.

– Так, звичайно! – єхидно зауважив Альберт Бріггс, якого Денні недолюблював. – Розкажи це морській піхоті.

Альберт нещодавно почув цю фразу від свого дядька (англійці вживають замість неї "Розкажи це своїй бабусі"). Дядьковим словам Альберт довіряв не менше, ніж Денні довіряв слову свого батька, тому він не забув додати:

– Костюм, розшитий золотом, ха-ха-ха! Розкажи це морській піхоті.

– А от і розповім! – упирався Денні. – У мого тата дійсно на плечах золоті погони і весь перед розшитий золотом.

– Краще скажи нам, Денні, де народився твій батько, – піддражнила його Мейзі Боннінгтон.

– Мій батько народився в Конімарі! – заволав оскаженілий Денні.

Справа в тому, що будь-яка розмова про батька неодмінно зводилася для хлопчика до цього питання. З тих пір, як Денні вперше вимовив слово "Конімара", воно завжди викликало у хлопців гомеричний регіт. Шкільний поет навіть написав з цього приводу двовірш, який вони проспівали і тепер:

Тато у Денні живе у кошмарі!

Та він давно не живе в Конімарі!

– Не живе! – прокричав у відповідь Денні. – Проте раніше жив.

– Раніше чого? – не вгамовувалася Мейзі. – Адже ніякої Конімари на світі немає.

– А от і є!

– Ти її сам вигадав.

– Ні, не вигадав! І золото на костюмі в мого тата також є!

– Розкажи це морській піхоті, – знову єхидно порадив Альберт Бріггс.

– Піхота і так знає, – раптом знайшовся Денні.

Альберт Бріггс поняття не мав, що таке морська піхота і чому їй потрібно щось розповідати, і Денні збентежив його таким панібратським ставленням до морських піхотинців, наче вони були його кращими друзями. Але тут суперечку перервав дзвінок на урок.

Розмова відбувалася одразу після різдвяних канікул, у самий розпал дитячих свят. А про котів з королями містер О'Тул завів мову вже на початку літа, в пору, якнайбільш віддалену від Різдва і пов'язаних з ним вистав для дітей.

Наближалися літні канікули, і всі навперебій розповідали один одному, куди поїдуть влітку, куди хотіли б поїхати і куди їздили минулого року.

На перехресті Денні уважно подивився в одину сторону, потім в протилежну, дочекався, коли проїдуть машини, і перебіг через дорогу. Ще хвилина, і він опинився на ігровому майданчику, у дворі Ларчгроувської змішаної початкової школи. Та чи не дивно, що його батько саме сьогодні заговорив про кішок?

Посеред двору Денні побачив Мейзі Боннінгтон із кошеням на руках. Вона стояла в оточенні дітей, і всі вони тяглися погладити кошеня з рожевим бантом на шиї. Воно було ніжного, сріблясто-сірого кольору, з темними цятками по всій шерсті та переляканими блакитними очима, і, коли діти намагалися приголубити кошеня, воно ховалося від них, засовуючи ніс Мейзі під пахву.

– Це шиншилове кошеня, – з гордістю пояснила Мейзі.

– Дайте й мені подивитися! – попросив Денні О'Тул.

– Дайте ж Денні подивитися! – передражнив його Альберт Бріггс. – Він ніколи не бачив шиншилових кошенят. У Конімарі такі не водяться.

– У Конімарі водиться багато всякого іншого, – відрізав Денні.

– Що наприклад?

– Не скажу.

– Тому що сам не знаєш, – уїдливо зауважив Альберт Бріггс.

І він був правий. Денні ухилявся від відповіді, щоб встигнути отримати інформацію з перших рук.

– Я завтра скажу.

– Нічогісінько ти не скажеш.

– Скажу.

– А от і не скажеш, тому що… немає на світі, немає на світі Коні-коні-ма-а-ари! – переможно проспівав Альберт.

Хлопці заволали від радості, і на ґанок вийшла подивитися, в чому справа, міс Дейлі. Це була нова вчителька молодших класів, дуже миловидна, і яку всі любили. Вона поплескала в долоні, щоб звернути на себе увагу учнів.

– Хлопці, хлопці, з чого ви смієтеся? Що у тебе там, Мейзі?

– Шиншилове кошеня, міс. Мені його вчора надарували.

– Подарували, Мейзі. Чудове кошеня, але на урок з ним все-таки не можна.

– Ну будь ласка, міс!

Міс Дейлі похитала головою.

– Ні, воно ще занадто маленьке, щоб ходити до школи. – Хлопці луснули зі сміху. – Ми підшукаємо для нього затишне містечко та знайдемо молока. Ах ти, лапочка! – сказала міс Дейлі, притискаючи до грудей пухнастий сірий клубочок, та тут же схаменулася:

– Ой, скільки вже часу! Швиденько по класах!

– А раптом воно втече і загубиться? – тремтячим голоском запитала Мейзі.

– Я тобі обіцяю, що з ним нічого не станеться. А на великій перерві ти можеш віднести його додому.

Весь ранок думки дітей були зайняті не уроками, а кошеням. Мейзі Боннінгтон купалася в променях слави: господині кошеняти заздрили і намагалися підлеститися до неї.

За полуденком Денні запитав батька:

– А що у них там є, в цій Конімарі?

– У Конімарі найзеленіші гори у всій Ірландії, там найбільші торф'яні болота і найчистіші озера, в яких, як у дзеркалі, відбиваються хмари, що біжать по небу.

– А кошенята там є?

– Ось поїдеш сам і побачиш!

– Коли поїду?

– Колись, – відповів містер О'Тул, насипаючи в чай цукор. – Колись ми з тобою обов'язково поїдемо до мене на батьківщину, у садибу твого діда.

Це була звична обіцянка, що її тато повторював раз у раз. Але сьогодні Денні раптом захотілося побільше довідатися про ніколи не бачену ним садибу.

– А там є кішки з кошенятами?

– Кішки з кошенятами? Їх там стільки, що хоч греблю гати!

– А твоє власне кошеня у тебе було?

– Запросто могло би бути. Тільки навіщо мені кошеня, якщо у мене був власний віслюк?

– Віслюк?

– Ну так. Білий, як груша.

– Власний віслюк!

– І очі в нього горіли, наче два червоних рубіни. ("Ох, вже цей Теренцій на наші голови!" – прокоментувала місіс О'Тул.)

– А у Мейзіного шиншилового кошеня очі блакитні, – сказав Денні. – Вона його сьогодні притягла до школи.

– Що ти кажеш?

Поволі спостерігаючи за Денні, у якого підозріло тремтіла нижня губа, містер О'Тул по неуважності вдруге поклав цукор у чай.

– Альберт каже, що в Конімарі не буває шиншилових кошенят.

Містер О'Тул почав розмішувати цукор.

– Передай Альберту Бріггсу мої найкращі вітання. І ще скажи йому, що в тебе у Конімарі є власний віслюк.

– У мене?!

– Ясна річ, у тебе! Я дарую його тобі.

– Отже, у мене тепер є власний віслюк? – видихнув Денні.

– Саме так.

Містер О'Тул підвівся з-за столу. Йому пора було повертатися на роботу. Дуже зручно, що театр розташований в сусідньому кварталі, і можна забігти додому попити чаю. Денні взявся проводити батька.

– А він великий?

– Приблизно ось такий. – Містер О'Тул руками показав розмір віслюка. – Якраз підходящий для хлопчика твого віку.

– А я побачу його?

– Колись.

– І зможу на ньому покататися?

– Ну звісно!

– А він швидко бігає?

– Цього віслюка не наздогнати навіть найшвидшому із чотирьох вітрів.

– А сідло в нього є?

– Небесно-блакитного оксамиту із заклепками у вигляді срібних зірок. А тепер повертай назад. Наша мама буде незадоволена, якщо тобі знову доведеться самому переходити через дорогу.

– А поводи?

– Є, з червоної шкіри! – долинув голос містера О'Тула з середини вулиці.

– Тату! Тату! – Містер О'Тул завмер на тротуарі. – Тату, а як його звуть?

– Його звуть Фінніган О'Фленеган! – вигукнув містер О'Тул. – А тепер іди додому, скільки тобі повторювати?

– Ану, покажися, – сказала місіс О'Тул, коли Денні прискакав додому з палаючими щоками і блискучими очима. – У тебе не болить горло? – запитала вона, вишукуючи у сина ознаки жару.

– Фінніган О'Фленеган! – випалив Денні.

Місіс О'Тул миттєво запідозрила в сина марення.

– Так звати мого віслюка – Фінніган О'Фленеган.

– Ляж ти про всяк випадок у ліжко! І не забудь помолитися перед сном, – звеліла місіс О'Тул, розсміявшись. (Виявляється, Денні просто заразився маячнею від батька.)

Денні пішов нагору і ліг у ліжко, прихопивши з собою Фіннігана О'Фленегана. Молитва його від першого до останнього слова була присвячена віслюку.

Вранці Денні примчав до школи, задихаючись від хвилювання, але спіймав Альберта Бріггса вже в коридорі, коли їм треба було йти в різні класи.

– У Конімарі… є… віслюки.

– Що?

– І один віслюк – мій.

– Що?!

– Ну, осел, віслюк… У мене є власний віслюк.