Переклад Є. Морозової, український переклад О. Думанської
РОЗДІЛ 1
... От і сьогодні день має бути теплим і сонячним. Довкола все цвіте і пахне. По ясно-блакитному небу навколо бігають маленькі кучеряві хмаринки, ніби пустотливо доганяючи одна одну.
Отже, ранок видався просто чудовий — саме такий, яким і має бути перший ранок літніх канікул.
У цю ранішню годину, коли навіть птахи можуть трохи побайдикувати, ніщо не віщувало якихось жахливих подій... А вони мали ось-ось статись.
У затишній долині, де поміж пологими берегами дзюркотить вузенька річечка, стоїть незвичний для тутешніх місць будинок. Він великий, дерев'яний і пофарбований у світлий колір. Уздовж його фасаду тягнеться балкон з мереживною решіткою, а вхід прикрашають портал і колони. Такі будинки, які більше схожі на невеликі палаци, колись споруджували багаті колоністи на островах південних морів. Довкола будівлі — сад, що тягнеться до самого берега річки. Поблизу будинку — просторий сарай, переобладнаний під майстерню, а позаду — великий резервуар для зберігання запасів води.
Неподалік, під кронами дерев, ніби маяк, височіє вітряний двигун, споруджений винятково для втіхи мешканців будинку. Бо вітри в цих краях навдивовижу ласкаві.
І все ж — хоча про це поки що ніхто не знає — саме сьогодні спокій цього мирного куточка буде порушено.
З оглушливим гуркотом відчиняються двері будинку і на ґанок вилітає поважна огрядна пані.
— Арту-у-у-р-е-е!— гукає вона так, що з дерев падає листя.
Поважній пані давно за шістдесят, і чорна сукня, оздоблена чудовим мереживом, не приховує її роздобрілих форм. Проте її це аніскільки не бентежить, як і звання "бабусеньки".
Пані одягає рукавички, кокетливо торкається капелюшка і сильно смикає шнурок великого дзвона, що висить при дверях.
— Артуре! — гучно повторює вона таким же командним голосом, але ніхто так і не відгукується.
— Куди він подівся? І де пес? Що, пес також зник? — невдоволено бурчить літня пані.
— Альфреде! — так само гучно, але марно кличе бабусенька. Пес не подає радісного гав-гав...
Вона дуже не любить запізнюватися. Проте нічого не вдієш, і бабусенька нетерплячим кроком повертається в будинок.
Якщо зовні будинок більше нагадує палац, то всередині він обставлений надзвичайно скромно, хоча й з великим смаком. Особливо гарні плетені мереживні серветки, котрі, як плющ, який покриває стіни будинку, оповивають усі полички, крісла й дивани. Паркетна підлога вилискує від воску.
Бабусенька взуває повстяні капці і, продовжуючи обурюватись, прямує через вітальню до сходів, що на другий поверх.
— Незабаром ви й самі переконаєтесь, який це чудовий сторожовий пес! Господи, де були мої очі, коли я брала цього пса? — бурчить вона. — Цікаво, що й де стереже цей пес? Його ж ніколи не буває вдома! До речі, як і Артура! Вони обоє — як протяг: просвистів — і нема його!
Бабусенька відчиняє двері в кімнату онука.
В кімнаті панує порядок — навіть не подумаєш, що тут мешкає маленький хлопчик. Проте придивившись, зрозумієш: порядок тут лише тому, що нема іграшок. А кілька речей, зроблених, очевидно, понад століття тому, навряд чи можна назвати іграшками.
— Ганяють невідомо де, а бідна бабуся мусить за ними бігати цілий день! Ну ось, прошу дуже, знову нікого! — ремствує поважна пані і, вийшовши з кімнати, рушає далі коридором.
— Хіба ж я не дозволяю йому бавитися? Гуляй, бався, будь ласка, але ж з'явися хоча б на кілька хвилин! Так чинять усі діти! — вигукує вона. І раптом завмирає. їй щось спадає на думку. Затамувавши подих, вона прислухається: в будинку панує повна тиша.
— Тиша... Вже цілих п'ять хвилин минуло... Цікаво, де ж він може бавитися так тихо..., як мишка..., в якому куточку?.. — шепоче бабусенька, поковзом рухаючись у м'якеньких капцях углиб коридору.
Вона добирається до останніх дверей, на яких висить табличка з написом "Вхід заборонено", і тихенько прочиняє їх, щоб не сполохати непроханих гостей.
На біду, двері зрадливо риплять.
Бабусенька аж розгубилася, ніби це вона заскрипіла зубами, а не заржавілі петлі дверей.
Вона обережно заглядає в заборонену кімнату.
Просторе горище, колись переобладнане на кабінет, нагадує лавку лахмітника. Або, якщо хочете, кабінет, господар якого полишив заняття наукою і захопився безладним колекціонуванням. По обидва боки письмового столу височать масивні книжкові шафи: їхні полиці всуціль заставлені старовинними книгами у шкіряних палітурках. Над столом натягнуто шовкову тканину на якій вишито:
СЛОВА ОДНІ ЧАСОМ ПРИХОВУЮТЬ СЛОВА ІНШІ
Так, скидається на те, що наш ученийколакціонер ще й філософ.
Бабусенька обережно протискується поміж зваленими в купи старовинними речами, серед яких переважають різні африканські дивовижі. Скрізь стримлять списи, що нагадують пагони бамбука. Стіна завішана незліченною кількістю африканських масок. Проте впадає в око їх нестача: цвях у центрі стіни стримить без маски.
Отже, в кімнаті хтось побував! Бабусенька зупиняється, прислухається... і чує хропіння! Ще кілька кроків — і вона знаходить Артура, який спить просто на підлозі. Обличчя хлопчика сховане під африканською маскою, тому хропіння звучить глухо і лунко.
І, звісно, поруч із хлопчиком лежить Альфред і в такт хропінню б'є по масці хвостом.
Побачивши таку зворушливу картину, поважна пані вмить забула про свій гнів.
— Але ж ти міг би озватися, коли я кличу вас! Більше години шукаю! — пошепки дорікає бабусенька псу, не бажаючи будити Артура. Альфред винувато поглядає на бабусеньку.
— Думаєш, якщо вибачився, то можна далі чинити неподобство? Ти ж знаєш, що мені не подобається, коли ви заходите в дідусеву кімнату і торкаєте його речі! — продовжує сварити бабусенька пса, обережно знімаючи маску з обличчя Артура.
Хлопчик, який спить під маскою, схожий на лукаве янголятко. І, поглянувши на нього, бабусенька відчуває, що її сварливий настрій тане, як сніг на сонці. Боже мій, яке ж гарненьке це хлоп'ятко, коли спить! Так і хочеться поцілувати кожну веснянку на його личку, погладити маленьку чубату голівку! Що за чарівне створіння! А який невинний вираз обличчя в цього сплячого янголятка, не обтяженого ніякими турботами!
Бабусенька розгублено зітхає: ось уже кілька років усе її життя присвячене цьому хлоп'яті.
Піймавши спрямований на внука захоплений погляд бабусеньки, Альфред починає ревниво скавчати.
— Ну ти й безсоромний! Тобі треба зараз сидіти тихо, як миші, — суворо говорить бабуся псу, і Альфред її розуміє.
— Прокидайся, Артуре! — промовляє бабуся, ласкаво поплескавши його по щоці. Проте у відповідь хлопчик сопе ще дужче.
Бабуся рішуче підвищує голос.
— Ну ж бо, Артуре, вставай! — гримотить вона так, що з-під даху озивається луна.
Хлопчик схоплюється і все ще в полоні сновидіння продовжує командувати:
— Всі до мене! Триматися разом! Альфреде, швидше! Займаємо кругову оборону!
Він захоплений пригодами, які йому наснилися, і зовсім не хоче прокидатися. Розмахуючи руками, він рветься вперед: йому ще сниться атака.
Бабусенька хапає хлопчика за плечі і ласкаво, але енергійно струшує його.
— Заспокойся, Артуре! Це я, бабусенька!
— голосно і виразно промовляє вона. Упізнавши її голос, онук нарешті прокидається.
— Вибач, бабусенько, мені здалось, що я все ще в Африці.
— Бачу, бачу, — усміхається бабусенька. — Ну і як пройшла подорож?
— Чудово! Разом з дідусем ми гостювали в одного африканського племені. Це були дідусеві друзі, — помовчавши, додає Артур.
Бабусенька, як завжди, приймає умови гри, які пропонує онук.
— Несподівано на нас напала величезна зграя левів — кілька десятків. Вони оточили нас!
— О, Господи! І як тобі вдалося вислизнути від них? — вдавано хвилюється бабусенька.
— Я нічого не міг вдіяти, все придумав дідусь, — скромно відповідає Артур. — Він натягнув величезне полотно прямо посеред савани!
— Полотно? Яке полотно? — питає бабусенька.
Артур біжить до полиць, зіскакує на ящик і тягнеться до книг. Знайшовши потрібну, він витягає її і швидко розкриває на відомій йому сторінці.
— Ось таке! Бачиш? На тому полотні він намалював непрохідні джунглі і затягнув ним наш табір. І дикі звірі не змогли нас знайти, бо ми стали невидимками, — пояснює хлопчик.
— Невидимками... Але ж звірі мають нюх і могли вас знайти за запахом! — заперечує бабусенька.
Артур вдає, що не чує бабусиних слів. Тоді вона вирішує повернути онука із країни мрій на землю.
— Ага, до речі, чи приймав ти сьогодні душ?
— Знаєш, я саме йшов у душ, але натрапивши на оцю книгу, зачитався і забув, куди йшов. Тільки поглянь, які тут малюнки! Хіба ж можна від них відірватися? Тут намальовані всі дідусеві винаходи, створені для тих загадкових племен, яких він зустрів у Африці!
Бабусенька байдуже поглядає в бік книги: не казати ж онукові, що вона давнимдавно знає зміст усіх дідусевих книжок напам'ять!
— Звісно, — вдаючи невдоволення, бурчить вона,— значно цікавіше вигадувати різні витребеньки в Африці, ніж відремонтувати власний будинок.
Артур знову заглиблюється в книгу.
— Ти лишень поглянь! Він вирив глибокий-глибокий колодязь і зробив із бамбука водогін, по якому вода з колодязя передавалася на відстань понад кілометр!
— Гаразд, це, безперечно, добре, але ж римляни винайшли водогін задовго до твого дідуся, — нагадує бабусенька.
— Які ще римляни? Я не чув ніколи назви цього племені! — щиросердо зізнається Артур.
Певно, в підручнику з історії хлопчик перегорнув цілий розділ.
Бабусенька з усмішкою куйовдить волосся онука.
— Це плем'я жило дуже давно, в Італії. — починає пояснювати вона. — Вождя племені звали Цезарем.
— А, той самий, якого назвали на честь салату із сухариками і куркою? — зацікавившись, запитує Артур.
— Так, саме на честь салату, — усміхається бабусенька. — А зараз постав книгу на місце і ходімо: потрібно поїхати в місто і дещо купити.
— Отже, сьогодні можна не приймати душу? — радісно кричить Артур.
— Ні, не можна! Просто душ приймеш, коли ми повернемося. А зараз швидко — прибирати!
Артур акуратно розставляє зняті з полиць книги, а бабусенька вішає на цвях африканську маску. Як і всі решта, це маска воїна: його дерев'яне обличчя дивиться на бабусю гордо і трохи зверхньо. Колекцію подаровано її чоловікові, дідусеві Артура, на знак непорушної дружби.