Це бозна-як діється, Дунечко, і я нічого в цьому не розумію.
— Ти у матері був? Ти ж їй і сказав? — жахнулася Дуня. — Невже ти зважився сказати?
— Ні, не сказав... словами; але вона багато чого зрозуміла. Вона чула вночі, як ти марила. Я певен, що вона вже половину розуміє. Я, може, зле зробив, що заходив. Уже й не знаю, чого й заходив. Нікчемна я людина, Дуню.
— Нікчемна людина, а на страждання готовий іти! Адже ж ідеш?
— Іду. Зараз. До речі, щоб уникнути цього сорому, я й хотів утопитись, Дуню, але подумав, уже стоячи над водою, що коли я досі вважав себе сильним, то хай же і сорому тепер не побоюся, — сказав він, випереджаючи можливі запитання. — Це гордість, Дуню?
— Гордість, Родю.
Мовби вогонь блиснув у його погаслих очах; йому начебто приємно зробилось, що він ще гордий.
— А не думаєш ти, сестро, що я просто злякався води? — спитав він з потворною усмішкою, заглядаючи їй в очі.
— О Родю, досить! — гірко вигукнула Дуня.
Якийсь час тривала мовчанка. Він сидів, похиливши голову і дивлячись собі під ноги; Дунечка стояла край іншого кінця стола і з мукою дивилась на нього. Раптом він підвівся.
— Пізно, пора. Я зараз іду з повинною. Але я не знаю, для чого я йду з повинною.
Сльози текли по її щоках.
— Ти плачеш, сестро, а чи можеш ти подати мені руку?
— І ти сумнівався в цьому?
Вона міцно обняла його.
— Хіба ти, йдучи на страждання, не змиваєш уже наполовину свій злочин? — скрикнула вона, стискаючи в обіймах і цілуючи його.
— Злочин? Який злочин? — скрикнув він раптом у якійсь несподіваній люті, — те, що я вбив гидку, зловредну вошу, стару лихварку, нікому не потрібну, яку вбити — сорок гріхів проститься, яка з бідних людей сік смоктала, хіба ж це злочин? Не думаю я про нього, і змивати його не думаю. І чого мені всі тичуть з усіх боків: "злочин, злочин!" Тільки тепер ясно бачу всю безглуздість своєї малодушності, тепер, коли я вже вирішив іти на цей непотрібний сором! Просто через нікчемність і бездарність свою вирішив, та хіба ще з вигоди, як пропонував... отой... Порфирій!..
— Брате, брате, що це ти кажеш! Але ж ти кров пролив! — у розпачі скрикнула Дуня.
— Яку всі проливають, — підхопив він мало не в нестямі, — яка ллється і завжди лилась на світі, як водоспад, яку ллють, мов шампанське, і за яку вінчають у Капітолії і називають потім благодійником людства. Та глянь ти тільки пильніше, придивись! Я сам хотів добра людям і зробив би сотні, тисячі добрих справ за одну цю дурницю, навіть не дурницю, а просто неприємну хвилину, бо вся ця думка була зовсім не така вже дурна, якою тепер вона здається, коли зазнав невдачі... (коли зазнаєш невдачі, все здається дурним!) Цією дурницею я хотів тільки поставити себе в незалежне становище, перший крок зробити, грошей добути, а там би все окупилося незмірними, порівняно з тим, корисними ділами... Але я, я й першого кроку не витримав, бо я — нікчема! Ось у чому вся й річ! І все-таки вашими очима не буду дивитись: коли б мені вдалося, то мене б увінчали, а тепер — у пастку!
— Та це ж не те, зовсім не те! Брате, що це ти кажеш!
— А! Не та форма, не така естетично гарна форма! Ну, я зовсім не розумію: чому гатити в людей бомбами, знищувати правильною облогою більш пристойна форма? Боязнь естетики — перша ознака безсилля!.. Ніколи, ніколи ясніше не усвідомлював я цього, як тепер, і більше ніж будь-коли не розумію, в чому ж мій злочин! Ніколи, ніколи не був я впевненішим і переконанішим у своїй правоті, ніж тепер!..
Його бліде, зморене обличчя навіть розчервонілось. Але, вимовляючи останнє слово, він несподівано зустрівся поглядом з Дунею, і стільки, стільки муки за себе побачив він у її погляді, що мимоволі схаменувся. Він відчув, що все-таки зробив нещасними цих двох бідолашних жінок. Все-таки він є причиною...
— Дуню, люба! Якщо я винен, прости мені (хоч мені й не можна простити, якщо я винен). Прощай! Не будемо сперечатись! Пора, давно пора. Не йди за мною, прошу тебе. Мені ще треба зайти... А ти тепер іди і сядь коло матері. Я дуже прошу тебе! Це останнє, найбільше моє прохання до тебе. Не одходь від неї весь час; я залишив її в тривозі, яку вона навряд чи знесе; вона або помре, або збожеволіє. Будь же коло неї! Разуміхін буде з вами; я йому казав... Не плач за мною, я постараюсь бути і мужнім, і чесним, усе життя, хоч я і вбивця. Може, ти ще почуєш колись про мене. Я не осоромлю вас, побачиш; я ще доведу... а тепер поки що до побачення, — поспішив він закінчити, знову помітивши якийсь дивний вираз, що з'явився в Дуниних очах, коли вона почула останні його запевнення і обіцянки. — Чого ж ти так плачеш? Не плач, не плач; не на вік же розлучаємось!.. Ага! Стривай, забув!..
Він підійшов до стола, взяв з нього товсту запилену книгу, розгорнув її і вийняв закладений між аркушами маленький портретик, аквареллю, на слоновій кістці. Це був портрет хазяйчиної дочки, його колишньої нареченої, що вмерла в гарячці, тієї чудної дівчини, яка хотіла йти в монастир. Якийсь час він вдивлявся в це виразисте і хворобливе личко, поцілував портрет і віддав Дуні.
— От з нею я багато переговорив і про це, тільки з нею, — промовив він задумливо, — її серцеві я багато розповів з того, що потім так неподобно здійснив. Не турбуйсь, — звернувся він знову до Дуні, — вона не згодна була, як і ти, і я радий, що її вже немає. Головне, головне тепер у тому, що все тепер піде по-новому, переломиться надвоє, — скрикнув він раптом, знову повертаючись до туги своєї, — все, все, а чи готовий я до того? Чи хочу я того сам? Це, кажуть, для мого випробування потрібно! Навіщо, навіщо всі ці безглузді випробування? Навіщо вони, хіба ж краще я буду усвідомлювати тоді, роздавлений муками, ідіотством, у старечому безсиллі, після двадцятирічної каторги, ніж тепер усвідомлюю, і нащо мені тоді й жити? Нащо я тепер погоджуюсь так жити? О, я знав, що я нікчема, коли сьогодні, вдосвіта, стояв над Невою!
Обоє, нарешті, вийшли. Тяжко було Дуні, але вона любила його! Відійшовши кроків п'ятдесят, вона обернулася ще раз, щоб подивитись на нього. Його ще було видно. Дійшовши до рогу, обернувся й він; востаннє вони зустрілись поглядами; але, помітивши, що вона на нього дивиться, він нетерпеливо і навіть із досадою махнув рукою, щоб вона йшла, а сам круто повернув за ріг.
"Я злощусь, я це бачу, — думав він про себе, відчувши сором за свій досадливий жест рукою до Дуні. — Але навіщо ж вони самі мене так люблять, коли я того не вартий!
О, коли б я був один і ніхто не любив мене і сам би я нікого не любив! Не було б усього цього! А цікаво, невже за ці наступні п'ятнадцять-двадцять років так уже упокориться душа моя, що я з благоговінням хникатиму перед людьми, називаючи себе на кожному слові розбійником? Справді, так і буде, так і буде! Для цього ж вони і засилають мене тепер, цього ж їм і потрібно... Ось вони сновигають усі вулицею туди й сюди, а кожен же з них падлюка і розбійник уже з натури своєї; гірш того — ідіот! А от спробуй не засудити мене, і всі вони посатаніють від благородного обурення! О, як я їх усіх ненавиджу!"
Він глибоко задумався над тим: "внаслідок яких же це душевних процесів він дійде до того, що, нарешті, перед усіма ними вже без роздуму упокориться, думкою упокориться! А що ж, чом би й ні? Звичайно, так і повинно бути. Хіба двадцять років безперервного гніту не доб'ють остаточно? Вода камінь точить. І навіщо, навіщо жити після того, навіщо я йду зараз, коли сам знаю, що все це буде тільки так, як по-писаному, і не інакше!"
Він уже, може, всоте від учорашнього дня запитував себе про це, але все-таки йшов.
VIII
Коли він увійшов до Соні, вже починало сутеніти. Цілий день Соня прождала його в страшенному хвилюванні. Вони чекали разом з Дунею. Та прийшла до неї ще зранку, згадавши вчорашні слова Свидригайлова, що Соня "про це знає". Не будемо переказувати докладно їх розмову і говорити про сльози обох жінок та наскільки зійшлися вони між собою. Дуні це побачення додало принаймні одну надію, що брат не буде самотній: до неї, Соні, до першої прийшов він зі своєю сповіддю; в ній шукав він людину, коли йому стала потрібна людина; вона ж і піде за ним, куди пошле доля. Дуня й не питала, але знала, що це буде так. Вона дивилась на Соню навіть з якимсь благоговінням і спочатку майже бентежила її цим своїм благоговійним почуттям. Соня готова була мало не заплакати: вона, навпаки, вважала себе не гідною навіть глянути на Дуню. Образ Дуні, коли та попрощалась з нею тоді з такою увагою і пошаною під час їх першої зустрічі у Раскольникова, відтоді навіки лишився в її душі як одне з прекрасних і недосяжних видінь у її житті!
Дунечка, нарешті, не витерпіла і залишила Соню, щоб ждати брата в його квартирі; їй все здавалось, що туди він прийде раніше. Лишившись одна, Соня одразу ж почала мучитись від страху, думаючи, що, може, й справді він заподіє собі смерть. Того ж боялася й Дуня. Але обидві вони весь день навперебій переконували одна одну безліччю доказів, що цього не може статися, і були спокійніші, поки були разом. А тепер же, тільки-но вони розійшлись, і та і друга почали лише про саме це й думати. Соня пригадувала, як вчора Свидригайлов сказав їй, що у Раскольникова два шляхи — Владимирка або... Вона знала до того ж його гордість, зарозумілість, самолюбство й невір'я... "Невже ж сама тільки малодушність і страх смерті можуть примусити його жити? " — подумала вона, нарешті, в розпачі. Сонце тим часом уже заходило. Сумна стояла вона коло вікна і пильно дивилася в нього, — але у вікно видно було тільки капітальний небілений мур сусіднього будинку. Нарешті, коли вже вона дійшла до остаточного переконання, що його вже немає на світі, — він увійшов у її кімнату.
Радісний крик вихопився з її грудей. Але, глянувши пильно в його обличчя, вона раптом зблідла.
— Атож! — сказав, усміхаючись, Раскольников, — я по твої хрести, Соню. Сама ж ти мене на перехрестя посилала; що ж тепер, як дійшло до діла, то й злякалася?
Соня вражено дивилась на нього. Чудним здався їй його тон; холодний дрож пробіг її тілом, але за хвилину вона догадалась, що і тон і слова ці — все було напускне. Він от і говорив з нею, дивлячись якось у куток і наче уникаючи глянути їй просто в очі.
— Бачиш, Соню, я зміркував, що так, мабуть, буде й вигідніше.