— Приймаю твою обіцянку. Не роби з нього короля, — на щастя, він не родився для трону, — але зроби з нього щасливу людину. Я залишаю йому незалежні засоби. Нехай буде в нього благородство матері, благородство серця. Може, йому краще було б призначити себе церкві: він викликав би менше побоювання. О, мені здається, що я вмер би якщо не щасливим, то принаймні спокійним, коли б міг знайти втіху в ласках дитини та в ніжному обличчі його матері.
— Сір, чи не могли б ви звеліти покликати їх?
— О, вони б не вийшли звідси! От доля королів, Анріо: вони не можуть ні жити, ні вмирати по своїй уподобі. Але після твоєї обіцянки я став спокійніший.
Генріх міркував.
— Так, безперечно, королю мій, я обіцяв, та чи матиму я змогу додержати обіцянки.
— Що ти хочеш сказати?
— Чи сам я не буду на вигнанні, в небезпеці ще більшій, ніж він? Бо я — чоловік, а він — тільки дитя.
— Ти помиляєшся, — сказав Карл, — по смерті моїй ти станеш сильним і могутнім, і ось що дасть тобі силу й могутність.
З цими словами вмираючий витяг спід своєї подушки пергамент.
— Візьми, — сказав він Генріху.
Генріх перебіг лист, стверджений королівською печаткою.
— Мені регентство, сір! — сказав він, бліднучи від радості.
— Так, тобі регентство, поки вернеться герцог д'Анжу, а що він, певніш усього, зовсім не вернеться, папір цей дає тобі не регентство, а трон.
— Трон, мені? — промурмотів Генріх.
— Так, — сказав Карл, — тобі, єдиному, хто гідний і, головне, здатний правити цими розпутними франтами, цими пропащими дівицями, що живуть кров'ю й сльозами. Мій брат д'Алансон зрадник, зрадником він буде проти всякого. Залиши його у вежі, куди я посадив його. Мати моя схоче вбити тебе, вишли її у вигнання. Брат мій д'Анжу через три, чотири місяці, через рік, може, покине Варшаву і з'явиться сперечатися з тобою за владу, — відповідай йому папською грамотою. Я влаштував цю справу через мого посла, герцога де Невера, і ти незабаром одержиш цю грамоту.
— Королю мій!
— Бійся одного тільки, Генріх, — громадянської війни. Але ти уникнеш її, коли залишишся католиком, бо гугенотська партія може існувати тільки при умові, що ти стоятимеш на чолі її, і пан де Конде не має сили боротися з тобою. Франція — країна рівнин, Генріх, — отже католицька країна. Король французький повинен бути королем католиків, а не гугенотів, бо король французький повинен бути королем більшості. Кажуть, ніби я почуваю каяття з приводу Варфоломіївської ночі. Сумніви — це правда; каяття — ні. Кажуть, ніби з усіх пор мого тіла випливає кров гугенотів. Я знаю, що це випливає: мишак, а не кров.
— О, сір, що ви кажете?
— Нічого. Якщо за мою смерть може бути помста, Анріо, помста має йти від одного лише бога. Говорімо про це більше для того, щоб передбачити події, що з'являться в наслідок її. Лишаю тобі в спадщину добрий парламент, випробувану армію. Спирайся на парламент і на армію в боротьбі з єдиним твоїм ворогом: матір'ю моєю і герцогом д'Алансоном.
В цю хвилину у вестибюлі почувся глухий стук зброї і військова команда.
— Я загинув, — прошепотів Генріх.
— Ти боїшся, ти вагаєшся, — занепокоєно сказав Карл.
— Я, сір! — відповів Генріх. — Ні, я не боюсь, я не вагаюсь, я приймаю.
Карл стиснув йому руку. В цю хвилину підійшла до нього мамка з питвом, яке готувала в сусідній кімнаті, не догадуючись, що за три кроки від неї вирішувалась доля Франції. Король сказав:
— Поклич матір, мамко, і скажи покликати пана д'Алансона.
XXXIV. Король умер, хай живе король!
Катерина і герцог д'Алансон, посинівши від жаху, тремтячи від люті, увійшли через кілька хвилин. Як здогадався Генріх, Катерина знала все і коротко переказала Франсуа. Вони ступили кілька кроків і зупинились, чекаючи, що буде.
Генріх стояв у головах постелі Карла.
Король оголосив свою волю.
— Пані, — сказав він матері, — коли б я мав сина, ви були б регенткою, або коли б не було вас, регентом був би король польський, або ж, коли б, нарешті, не було короля польського, регентом був би брат мій Франсуа. Та я не маю сина, і по смерті моїй трон належить братові моєму д'Анжу, якого немає тут. Того чи іншого дня він з'явиться вимагати трон, і я не хочу, щоб він знайшов на своєму місці людину, що могла б, маючи майже рівні з ним права, змагатися з ним і тим втягла б королівство в війну за трон. От через що, пані, я не беру вас регенткою, бо вам довелося б вибирати між двома вашими синами, а це було б важко для вашого материнського серця. От через що не вибрав я й мого брата Франсуа, бо брат мій Франсуа міг би сказати старшому своєму братові: "Ви мали трон, нащо ж ви його покинули?" Ні, я вибираю регента, який міг би взяти корону на збереження і зберіг би її під своєю рукою, а не на своїй голові. Цей регент, — вітайте його, пані, вітайте його, брате, — цей регент — король Наварський!
І сповненим величі рухом руки сам привітав Генріха.
Катерина і д'Алансон зробили рух, що був чимсь середнім між нервовим здриганням і поклоном.
— Візьміть, пане регент, — сказав Карл королю Наварському, — цей пергамент, що надає вам, до повороту короля польського, командування арміями, ключі від державної скарбниці, права й владу короля.
Катерина жерла Генріха очима, Франсуа був такий схвильований, що ледве міг держатись на ногах, але і його безсилість і твердість Катерини не надали Генріхові певності, а, навпаки, показали йому, що він стоїть перед загрозою небезпеки.
Проте, Генріх зробив страшне зусилля і, перемагаючи всі свої побоювання, узяв сувій з рук короля і потім, випроставшись на весь зріст, подивився на Катерину і Франсуа поглядом, що мав сказати:
— Стережіться, я ваш володар.
Катерина зрозуміла цей погляд.
— Ні, ні, ніколи, — сказала вона, — ніколи рід мій не схилить голови перед іноземним родом, ніколи Бурбон не буде королем Франції, аж поки зостанеться хоч один Валуа.
— Мамо, мамо, — скрикнув Карл IX, підводячись на постелі з закривавленими простирадлами, страшніший, ніж будь-коли, — стережіться, я ще король: не довго, я це знаю, але не багато часу треба й на те, щоб дати наказ, не багато часу треба, щоб покарати убивців та отруйників.
— Ну, що ж, дайте наказ, якщо посмієте. А я піду дам свої. Ходім, Франсуа, ходім.
І поквапно вийшла, тягнучи за собою герцога д'Алансона.
— Нансей, — крикнув Карл. — Нансей, сюди, сюди! Я наказую, я так бажаю, Нансей, арештуйте матір, арештуйте брата, арештуйте...
Карл захлинувся кров'ю, що перервала його слова в ту хвилину, коли капітан гвардії відчинив двері, і король, задихаючись, скотився на постіль.
Нансей почув тільки своє ім'я; накази, вимовлені після того не таким виразним голосом, загубились в просторі.
— Стережіть двері, — сказав Генріх, — і не дозволяйте нікому входити.
Нансей уклонився і вийшов.
Генріх перевів погляд на це бездушне тіло, яке можна було б прийняти за труп, коли б легке зітхання не хвилювало піняву бахрому навколо його уст.
Він довго дивився, потім сказав, звертаючись сам до себе:
— От вирішальна хвилина, — сказав він, — чи бути королем, чи жити?
В ту саму хвилину завіса алькова піднялася, бліде обличчя з'явилося зза неї, і серед мертвої тиші, що панувала в королівській опочивальні, почувся голос:
— Живіть, — мовив голос.
— Рене! — скрикнув Генріх.
— Так, сір.
— Отже твоє пророкування було неправдиве: я не буду королем? — скрикнув Генріх.
— Будете, сір, але ще не настав час.
— З чого ти знаєш? Скажи, я хочу знати, чи вірити тобі.
— Слухайте.
— Слухаю.
— Нахиліться.
Генріх нахилився над тілом Карла. Рене нагнувся з свого боку. Їх розділяла сама лише ширина ліжка, і відстань між ними стала ще менша, коли вони нахилились. Між ними лежало безмовне й нерухоме тіло вмираючого короля.
— Слухайте, — сказав Рене, — мене сховала тут королева-мати, щоб погубити вас, але я волію служити вам, бо вірю в ваш гороскоп; служачи вам, я знаходжу в тому, що роблю, користь і для тіла і для душі моє!.
— Це теж звеліла тобі сказати мені королева-мати? — спитав Генріх, повний підозри й турботи.
— Ні, — сказав Рене. — Але вислухайте таємницю.
І він нахилився ще більше. Генріх зробив те саме, так що голови їх майже стикались.
Ця розмова двох людей, що схилились над тілом вмираючого короля, мала в собі щось таке похмуре, що волосся на голові в забобонного флорентійця стало диба і холодний піт виступив на обличчі Генріха.
— Вислухайте, — провадив Рене, — вислухайте таємницю, яку знаю лише я один і яку я відкрию вам, якщо ви дасте мені присягу над цим вмираючим простити мені смерть вашої матері.
— Я це обіцяв уже вам, — сказав Генріх, обличчя якого спохмурніло.
— Обіцяли, та не заприсяглися, — сказав Рене, роблячи рух назад.
— Присягаюся в тому, — сказав Генріх, простягаючи праву руку над тілом короля.
— От що, сір, — сказав хапливо флорентієць, — король польський прибуває!
— Ні, — сказав Генріх, — король Карл перейняв кур'єра.
— Король Карл перейняв тільки одного по дорозі до Шато-Тьєррі; але королева-мати, передбачаючи це, послала трьох кур'єрів трьома дорогами.
— О, лихо мені! — сказав Генріх.
— Сьогодні вранці з Варшави прибув гонець. Король виїхав слідом за ним, і ніхто не перешкодив йому, бо у Варшаві ще не знали про недугу короля. Гонець випередив Генріха д'Анжу лише на кілька годин.
— О, коли б у мене був тиждень! — сказав Генріх.
— Так, але у вас лишається тільки вісім годин. Чули ви брязкіт наготовлюваної зброї?
— Так.
— Цю зброю готують проти вас. Вони прийдуть вбити вас тут, в королівській опочивальні.
— Король не вмер ще.
Рене пильно подивився на Карла.
— Через десять хвилин його не стане. Вам залишається жити десять хвилин, може й менше.
— То що робити?
— Тікати, не гаючи й хвилини, не тратячи й секунди.
— Але яким ходом? Якщо вони чекають в передпокої, вони вб'ють мене, коли я виходитиму.
— Слухайте: я всім ризикую для вас, не забудьте.
— Будь певен.
— Ідіть за мною потайним ходом, я виведу вас до потайних дверей. Потім, щоб дати вам час, я піду до вашої тещі й скажу, що ви виходите. Подумають, що ви самі знайшли потайний хід і скористалися ним, щоб втекти. Ідіть же, йдіть.
Генріх нахилився над Карлом і поцілував його в чоло.
— Прощай, брате мій, — сказав він, — я не забуду ніколи, що останнім бажанням твоїм було бачити мене наслідником.