Почуваючи, що вона насувається, Дебре послався на справи і пішов собі. Граф Монте-Крісто не хотів зашкодити становищу, яке він розраховував посісти, тож вирішив не залишатися надовше, попрощався з пані Данґляр і пішов, лишивши барона на поталу гніву його дружини.
"Пречудово! – ідучи, думав собі граф Монте-Крісто. – Сталося саме те, що я й хотів; тепер я маю нагоду відновити родинний мир і оволодіти зараз серцем чоловіка і серцем дружини. Оце пощастило! Проте, – докинув він подумки, – мене не познайомили з панною Ежені Данґляр, а мені дуже кортить із нею зазнайомитися. Та дарма, – провадив він зі своєю звичною усмішкою, – ми в Парижі, і часу в нас чимало... Воно від нас не втече!.."
Із тими думками граф Монте-Крісто сів до ридвана і подався додому.
За дві години по тому пані Данґляр отримала від графа Монте-Крісто пречудового листа: він писав, що, не бажаючи розпочинати своє паризьке життя з того, щоб засмучувати прегарну жінку, він благає її прийняти від нього коней назад.
Вони були в тій самій збруї, у якій вона бачила їх удень, тільки в кожну розетку на вухах граф Монте-Крісто звелів уставити самоцвіти.
Данґляр теж отримав листа. Граф Монте-Крісто просив його дозволити баронесі виконати цю примху мільйонера і вибачити його східні манери, за якими він повертає коней.
Увечері граф Монте-Крісто подався до Отея у супроводі Алі.
Наступного дня, десь о третій пополудні, він викликав дзвоником Алі до себе в кабінет.
– Алі, – сказав граф Монте-Крісто, – ти часто казав мені, що спритно кидаєш ласо.
Алі кивнув і гордовито випростався.
– Чудово! Отож за допомогою ласо ти зумів би зупинити бугая?
Алі знову кивнув.
– І тигра?
Алі кивнув.
– І лева?
Алі зробив такий жест, наче жбурляє ласо, і здушено загарчав.
– Авжеж, я розумію, – сказав граф Монте-Крісто, – ти полював на левів. А зумієш ти зупинити переляканих коней?
Алі всміхнувся.
– То слухай, – сказав граф Монте-Крісто. – Незабаром повз нас промчить коляса із двома нестямними кіньми, сірими в яблуках, тими, що були у мене вчора. Нехай там що, нехай тебе й розчавлять, але ти мусиш зупинити їх біля моїх воріт.
Алі вийшов на вулицю і провів поперек бруківки риску, потім повернувся в дім і показав її графові, що стежив за ним поглядом.
Граф Монте-Крісто легенько поплескав його по плечу; цим він зазвичай висловлював йому свою вдячність. Потім нубієць знову вийшов із дому, сів на тумбі на розі й запалив люльку, а граф Монте-Крісто пішов до свого кабінету, нічим більш не переймаючись.
Проте годині о п'ятій, коли граф Монте-Крісто очікував ту колясу, у його поведінці стали помічатися легенькі ознаки нетерпіння: він ходив туди й сюди кімнатою, що її вікна виходили на вулицю, вряди-годи прислухаючись і підходячи до вікна, з якого видно було Алі, що випускав хмари диму з періодичністю, яка свідчила, що нубієць цілком поринув у те важливе діло.
Аж раптом пролунало далеке торохтіння коліс, воно наближалося зі швидкістю блискавиці, потім з'явилася коляса, а на ній візник, що марно силкувався втримати змилених коней, що шалено мчали учвал.
У колясі сиділа молода жінка з дитиною, якій було років із сім; вони тісно притулилися одне до одного і від незмірного жаху не могли навіть кричати; коляса тріщала, і якби колесо налетіло на камінь чи зачепилося за дерево, то вона, звісно ж, розлетілася б на друзки. Вона котилася серединою бруківки, і зусібіч лунав переляканий галас.
І тоді Алі відкладає свій чубук, дістає з кишені ласо, кидає його і потрійною петлею охоплює передні ноги лівого коня; той тягне його за собою ще декілька кроків, потім падає, спутаний ласо, ламає дишло і заважає тому коневі, що лишився на ногах, мчати далі. Візник скористався тією затримкою і плигнув додолу, та Алі вже стиснув своїми залізними пальцями ніздрі другого коня, і він, заіржавши з болю, конвульсивно сіпаючись, повалився поруч із лівим.
На все те потрібно було не більше часу, ніж треба кулі, щоб улучити в ціль.
Проте того часу виявилося достатньо, щоб із дому, перед яким усе воно сталося, встиг вибігти чоловік у супроводі кількох слуг. Ледве візник відчинив дверцята, як він виніс із коляси пані, яка одною рукою ще чіплялася за подушку, а другою притуляла до грудей зомлілого сина. Граф Монте-Крісто заніс обох до вітальні й поклав на диван.
– Вам більше нема чого боятися, пані, – сказав він, – ви порятовані.
Жінка оговталася і замість відповіді показала йому очима на сина; погляд її благав дужче від будь-яких слів.
Справді, дитина й досі була непритомна.
– Розумію, пані, – сказав граф Монте-Крісто, оглядаючи дитину, – та не турбуйтеся, із ним нічого не сталося, це від страху.
– Заради Бога, – вигукнула мати, – може, ви тільки заспокоюєте мене? Погляньте, який він блідий! Дитино моя! Едуаре! Відгукнися! Хутчій погукайте лікаря. Я все віддам, щоб порятувати мого сина!
Граф Монте-Крісто зробив знак рукою, намагаючись її заспокоїти, потім відчинив якусь скриньку, дістав оздоблений золотом слоїчок із богемського кришталю, наповнений червоною, мов кров, рідиною, і зронив одну краплю на губи дитини.
Хоч дитина й досі була бліда, вона відразу ж розплющила очі.
Побачивши те, мати мало не збожеволіла з утіхи.
– Де ж це я? – вигукнула вона. – І кому я зобов'язана цим щастям після такого жаху?
– Ви перебуваєте в домі людини, яка щаслива, що змогла позбавити вас від горя, – відказав граф Монте-Крісто.
– Ох, клята моя цікавість! – сказала пані. – Усенький Париж балакає про коней пані Данґляр, і я була така безрозумна, що захотіла покататися на них.
– Ти ба! – вигукнув граф Монте-Крісто з віртуозно вдаваним подивом. – Невже це баронесині коні?
– Авжеж, мосьпане; ви знайомі з нею?
– Із панею Данґляр? Я маю честь бути з нею знайомим, і я удвічі радий, що ви уникнули небезпеки, якої ви зазнавали через цих коней, тому що ви могли б звинувачувати в цім нещасті мене: цих коней я вчора придбав у барона, та баронеса так засмутилася, що я вчора ж таки відіслав їх назад, прохаючи прийняти їх від мене.
– То це ви той граф Монте-Крісто, про якого так багато розповідала мені Ерміна?
– Так, пані, – відказав граф Монте-Крісто.
– А мене звати Елоїза де Вільфор.
Граф Монте-Крісто вклонився з виглядом людини, яка чує геть незнайоме ім'я.
– Пан де Вільфор буде такий вдячний вам! – провадила Елоїза. – Адже ви порятували нам обом життя, ви повернули йому дружину й сина. Якби не ваш хоробрий слуга, ми обоє загинули б.
– Пані, мені страшно подумати, яка небезпека вам загрожувала.
– Та, сподіваюся, ви дозволите мені дати гідну винагороду тому самовідданому чоловікові?
– Ні, прошу вас, – відказав граф Монте-Крісто, – не псуйте мені Алі ні похвалами, ні винагородами – я не хочу привчати його до цього. Алі мій раб; рятуючи вам життя, він у такий спосіб служить мені, а служити мені його обов'язок.
– Але ж він ризикував життям! – заперечила пані де Вільфор, приборкана тим владним тоном.
– Те життя врятував йому я, – відказав граф Монте-Крісто, – тож воно належить мені.
Пані де Вільфор замовкла; може, вона замислилася над тим, чому цей чоловік із першого погляду справляв таке сильне враження на людей.
Тим часом граф Монте-Крісто оглядав дитину, яку весь час цілувала мати. Хлопчина був маленький і тендітний, із білою шкірою, яка буває у рудих дітей, проте його випукле чоло затуляло темне волосся, що не знало завивки, і, облямовуючи його личко, падало на плечі, увиразнюючи жвавість погляду, де вгадувалася затаєна бешкетність і вередливість; у нього був великий рот із тонкими вустами, що насилу порожевіли. Із виразу його обличчя тому восьмирічному хлопчикові можна було дати принаймні дванадцять років. Насилу отямившись, він хутко видерся з материних обіймів і побіг до скриньки, з якої граф Монте-Крісто дістав еліксир; потім, ні в кого не питаючи дозволу, як дитина, що звикла задовольняти всі свої примхи, почав одкривати слоїки.
– Не чіпай того, друже, – квапливо сказав граф, – декотрі з-поміж цих трунків небезпечно не лише пити, а навіть нюхати.
Пані де Вільфор зблідла і відштовхнула синову руку, пригорнувши його до себе, та, заспокоївшись, кинула на скриньку швидкий, та виразний погляд, якого граф Монте-Крісто відразу ж завважив.
Тієї миті ввійшов Алі.
Пані де Вільфор лагідно глянула на нього і ще дужче пригорнула до себе дитину.
– Едуаре, – сказала вона, – поглянь на цього доброго слугу: він дуже хоробрий, ризикував своїм життям, щоб зупинити наших несамовитих коней і колясу, що вже мала розбитися. Подякуй йому, бо якби не він, то нас, либонь, зараз уже й живих не було б.
Хлопчина закопилив губи й одвернувся.
– Ох і потвора! – сказав він.
Граф Монте-Крісто усміхнувся, наче дитина вчинила саме так, як він і очікував; пані де Вільфор насварила сина, але так м'яко, що воно хтозна чи було б до вподоби Жанові-Жаку Руссо, якби малого Едуара звали б Емілем.
– Бачиш, – сказав граф Монте-Крісто арабською Алі, – ця пані просить сина подякувати тобі за те, що ти порятував їм життя, а дитина каже, що ти бридка потвора.
Алі обернув своє розумне обличчя і глянув на дитину, не міняючи виразу, та з тремтіння ніздрів граф Монте-Крісто втямив, що араб страшенно образився.
– Пане графе, – сказала пані де Вільфор, підводячись і збираючись іти, – ви завжди мешкаєте в цім домі?
– Ні, пані, – відказав граф Монте-Крісто, – тут я буваю лише вряди-годи, а мешкаю я на Єлисейських Полях у будинку номер тридцять. Та я бачу, що ви й геть отямилися і збираєтеся йти вже. Я вже загадав, щоб тих-таки коней запрягли у мій ридван, і Алі, ця бридка потвора, – сказав він, усміхаючись хлопчині, – завезе вас додому, а ваш візник залишиться тут, щоб наглянути за направою коляси. Тільки це зроблять, одна з моїх запряжок доправить її простісінько до пані Данґляр.
– Та я нізащо не зважуся їхати цими кіньми, – сказала пані де Вільфор.
– Ось побачите, – відказав граф Монте-Крісто, – у руках Алі вони будуть слухняні, як вівці.
І справді, Алі підійшов до коней, яких ледве звели на ноги. У руці він тримав маленьку губку, просякнуту запахущим оцтом, – він протер нею ніздрі та скроні вкритих піною і потом коней, і вони відразу ж почали хоркати й декілька секунд тремтіли всеньким тілом.
Потім, на очах у гомінкої юрби, що зібралася біля воріт, приваблена видовиськом поламаної коляси і чутками про те лихо, Алі звелів запрягти коней до графового ридвана, узяв до рук віжки і виліз на передок.