" Костюм його мав жахливий вигляд: усе брудне, бо пробуло цілу ніч під дощем, потріпа-не, подерте. Обличчя його було майже потворне від утоми, непогоди, фізичного перенапруження і боротьби з самим собою протягом мало не цілої доби. Всю цю ніч провів він на самоті, не знати де. Але принаймні він дійшов остаточного рішення.
Він постукав у двері, йому відімкнула мати. Дунечки не було дома. Навіть і служниці на той час не було. Пульхерія Олександрівна спочатку заніміла від радісного здивування, потім вхопила його за руку і потягла в кімнату.
— Ну, от і ти! — почала вона, затинаючись від радості. — Не сердься на мене, Родю, що я тебе так по-дурному зустрічаю, зі сльозами; це я сміюся, а не плачу. Ти думаєш, я плачу? Ні, це я радію, а вже в мене така дурна звичка: сльози самі ллються: це в мене після смерті твого батька, від усього плачу. Сідай, голубчику, втомився, десь певно, бачу. Ой, як ти забруднився.
— Я під дощем учора був, мамо... — почав Раскольников.
— Та ні ж, ні! — сполошилася Пульхерія Олександрівна, перебиваючи його, — ти думав, я тебе так одразу ж і почну допитувати, за бабською давньою звичкою, не турбуйся. Я ж розумію, все розумію, тепер я вже навчилася по-тутешньому і, далебі, сама бачу, що тут розумніше. Я раз назавжди вирішила: де вже мені втямити, які в тебе думки та вимагати в тебе звіту? У тебе, може, й бозна-які справи і плани на думці, або наміри там які-небудь народжуються, то мені тебе й штовхати під руку: про що, мовляв, думаєш? Я от... А, господи! Та чого ж я бігаю туди й сюди, як очманіла... Я от, Родю, твою статтю в журналі читаю вже втретє, мені Дмитро Прокопович приніс. Я так і ойкнула, як побачила, та й дурна ж, думаю про себе, он у нього яка робота, ось і розгадка всього! У нього, може, нові думки в голові на ту пору, він їх обмірковує, а я його мучу й бентежу. Читаю, друже мій, і, звичайно, багато чого не розумію; та воно, проте, так і має бути: де вже мені?
— Покажіть-но, мамо.
Раскольников взяв газету і глянув мигцем на свою статтю. Хоч і чудно це було в його становищі і настрої, але ж його охопило те дивне й ущипливо-солодке почуття, яке переживає автор, коли вперше бачить себе надрукованим, до того ж і двадцять три роки давали себе взнаки. Це тривало якусь мить. Прочитавши кілька рядків, він нахмурився, і страшна туга стисла йому серце. Вся його душевна боротьба останніх місяців пригадалася йому разом. З огидою і досадою кинув він статтю на стіл.
— Та тільки, Родю, хоч і дурна я, але ж таки можу зробити висновок, що ти дуже скоро будеш одним з перших людей, коли не найпершим у нашому вченому світі. І сміли вони про тебе думати, що ти збожеволів. Ха-ха-ха! ти не знаєш — вони ж так думали! От, хробаки нікчемні, та чи їм же знати, що таке розум! Адже й Дунечка теж замалим не повірила — бач як! Небіжчик батько твій двічі посилав у журнали — спершу вірші (у мене й зошит зберігся, я тобі коли-небудь покажу), а потім уже й цілу повість (я сама випросила, щоб дав мені переписати), і вже як молились ми обоє, щоб прийняли! Я, Родю, днів шість-сім тому он як побивалася, дивлячись на твій одяг, як ти живеш, що їси і в чому ходиш. А тепер бачу, що і в цьому дурна була, бо захочеш, усе тепер одразу добудеш, розумом і хистом. Це ти, поки що, значить, не хочеш тепер, бо важливішими справами зайнятий...
— А що, Дуні вдома немає, мамо?
— Нема, Родю. Дуже часто її не бачу дома, залишає мене саму. Дмитро Прокопович, спасибі йому, заходить зі мною посидіти і все про тебе говорить. Любить він тебе і поважає, мій друже. Про сестру ж не кажу, щоб вона вже була така до мене непоштива. Я не нарікаю. У неї свій характер, у мене свій; у неї свої таємниці якісь завелися, ну а в мене таємниць від вас нема ніяких. Звичайно, я твердо впевнена, що Дуня надто розумна і, крім того, і мене і тебе любить... та не знаю вже, до чого воно дійдеться. От ти мене ощасливив тепер, Родю, що зайшов, а вона, бач, і прогуляла, прийде, я й скажу: а без тебе брат заходив, а ти ж де це була? Ти мене, Родю, дуже не балуй: можна тобі — зайди, не можна — нічого не поробиш, і так підожду. Я все ж таки знатиму, що ти мене любиш, з мене й того досить. Буду ось твої твори читати, буду про тебе чути від усіх, а коли-не-коли — і сам зайдеш провідати, чого ж ще? От зайшов же зараз, щоб утішити матір, я ж бачу...
Тут Пульхерія Олександрівна раптом заплакала.
— Знов я! Не зважай на мене, дурну! Ой, господи, та чого ж я сиджу, — скрикнула вона, схоплюючись з місця, — кава ж є, а я тебе й не пригощаю! Бач, егоїзм старечий що значить. Зараз, зараз!
— Мамо, облиште це, я зараз піду. Я не для того прийшов. Прошу вас, вислухайте мене.
Пульхерія Олександрівна боязко підійшла до нього.
— Мамо, хоч би що сталося, хоч би що ви про мене почули, хоч би що вам про мене сказали, чи будете ви любити мене так, як тепер? — спитав він раптом від повноти серця, мовби не думаючи про свої слова і не зважуючи їх.
— Родю, Родю, що з тобою? Та як же ти про це питати можеш? Та хто про тебе мені що скаже? Та й не повірю я нікому, хто б до мене не поткнувся, просто вижену.
— Я прийшов вас запевнити, що я вас завжди любив, і тепер радий, що ми самі, радий навіть, що Дунечки немає, — говорив він далі в тому ж пориві, — я прийшов вам сказати прямо, що хоч ви й нещасні будете, а все ж знайте, що син ваш любить вас тепер більше, ніж себе, і що все, що ви думали про мене, ніби я жорстокий і не люблю вас, усе це була неправда. Вас я ніколи не перестану любити... Ну й досить; мені здавалось, що так треба було зробити і з цього почати...
Пульхерія Олександрівна мовчки обнімала його, пригортала до серця і тихо плакала.
— Що з тобою, Родю, не знаю, — сказала вона нарешті, — думала я весь оцей час, що ми просто надокучаємо тобі, а тепер бачу з усього, що тобі велике горе готується, через те ти й тужиш. Давно вже я передчуваю це, Родю. Даруй мені, що про це заговорила: про це тільки й думаю і ночами не сплю. Цю ніч цілісіньку і сестра твоя в маренні пролежала і все про тебе згадувала. Чула я щось, але нічого не второпала. Весь ранок мов перед стратою ходила, чогось чекала, передчувала і от дочекалась! Родю, Родю, куди ж ти? Їдеш, чи що, кудись?
— Їду.
— Так я й думала! То і я ж з тобою поїхати можу, коли тобі треба буде. І Дуня теж; вона любить тебе, вона дуже любить тебе, і Софія Семенівна, хай уже, хай з нами їде, коли треба, бачиш, я охоче її за дочку навіть візьму. Нам Дмитро Прокопович допоможе всім зібратись, але... куди ж ти... їдеш?
— Прощайте, мамо.
— Як! Сьогодні ж? — скрикнула вона, наче втрачаючи його навіки.
— Я не можу, мені пора, мені треба дуже...
— І мені не можна з тобою?
— Ні, а ви станьте на коліна і помоліться за мене Богові. Ваша молитва, може, й дійде.
— Дай же я перехрещу тебе, благословлю тебе! Отак, отак.
О боже, що це ми робимо!
Справді, він був радий, він був дуже радий, що нікого не було, що вони були тільки вдвох з матір'ю. Наче за весь цей страшний час враз розм'якло його серце. Він упав перед нею, він ноги їй цілував, і обоє, обнявшись, плакали. І вона не дивувалась і не розпитувала вже його. Вона вже давно розуміла, що з сином коїться щось жахливе, а тепер настала якась страшна для нього хвилина.
— Родю, любий ти мій, дитино моя, — говорила вона, ридаючи, — ти ж тепер такий самий, як був маленький, так само приходив до мене, так само обнімав і цілував мене; ще коли ми з батьком жили й бідували, ти втішав нас самим уже тим, що був з нами, а як поховала я батька, — то скільки раз ми, обнявшись, з тобою отак, як тепер, на могилці його плакали. А що я давно плачу, то це серце материнське біду передчувало. Я скоро вперше тебе побачила, тоді, ввечері, пам'ятаєш, коли ми тільки приїхали сюди, все з одного твого погляду вгадала, так серце у мене тоді й здригнулось, а сьогодні, як відчинила тобі, глянула, ну, думаю, година лиха, мабуть, прийшла. Родю, Родю, ти ж не зараз їдеш?
— Ні.
— Ти ще прийдеш?
— Так... прийду.
— Родю, не сердься, я й розпитувати не смію. Знаю, що не смію, але так, два тільки словечка скажи мені, чи далеко ж місце оте, куди ти їдеш?
— Дуже далеко.
— Що ж там, служба яка, кар'єра, чи що, тобі?
— Що Бог дасть... помоліться тільки за мене...
Раскольников пішов до дверей, але вона вхопилася за нього і розпачливим поглядом дивилась йому в очі. Обличчя її спотворилось від жаху.
— Годі, мамо, — сказав Раскольников, уже глибоко жалкуючи, що надумав прийти.
— Не навіки ж? Не навіки? Ти ж прийдеш, завтра прийдеш?
— Прийду, прийду, прощайте.
Він нарешті вирвався.
Вечір був свіжий, теплий і ясний; ще зранку стало на погоду. Раскольников ішов до себе додому, він поспішав. Йому хотілось кінчити все ще до заходу сонця. До того ж часу не хотілося б ні з ким зустрітись. Піднімаючись у свою квартиру, він помітив, що Настя, одірвавшись від самовара, пильно стежить за ним і проводжає його очима. "Чи нема, часом, кого в мене?" — подумав він і з огидою пригадав Порфирія. Але, дійшовши до своєї кімнати і відчинивши її, він побачив Дунечку. Вона сиділа одна-однісінька, в глибокому роздумі і, здається, давно вже чекала його. Він зупинився на порозі. Вона підвелась із дивана злякано і стала перед ним. У її нерухомому, втупленому в нього погляді були жах і невтішна скорбота. І з самого того погляду він уже збагнув одразу, що їй усе відомо.
— Що ж, мені заходити, чи йти геть? — спитав він недовірливо.
— Я цілий день просиділа у Софії Семенівни: ми чекали тебе обидві. Ми думали, що ти неодмінно туди зайдеш.
Раскольников зайшов до кімнати і знесилений сів на стілець.
— Я наче ослаб, Дуню; дуже вже знемігся; а мені хотілося б хоч у цю хвилину володіти собою цілком.
Він недовірливо глянув на неї.
— Де ж ти був цілу ніч?
— Не пам'ятаю добре; бачиш, сестро, я остаточно хотів вирішити все і багато раз ходив поблизу Неви; це я пам'ятаю. Я хотів там і покінчити, але... не зважився... — прошептав він, знову недовірливо глянувши на Дуню...
— Славу Богу! А як ми боялися саме цього, я і Софія Семенівна. Виходить, ти в життя ще віруєш; слава Богу, слава Богу!
Раскольников гірко усміхнувся.
— Я не вірував, а оце зараз разом із матір'ю, обнявшись, плакали; я не вірую, а її просив за себе молитись.