Він брав участь у двадцятьох боях і десять разів був поранений. Та марно шукав він для себе смерті, коли останні борці за незалежність упали, скошені англійськими кулями.
Ніколи ще пануванню Великобританії над Індією не загрожувала така небезпека, і якби сипаям, як вони на те сподівалися, допомогли сусіди, Об'єднане королівство, напевне, [484] втратило б у Азії не лише панування, а й вплив. Ім'я принца Даккара стало відоме в усьому світі. Герой, що носив його, не приховував своєї участі в повстанні й відкрито бився проти Британії. За його голову була обіцяна велика винагорода, але в усій Індії не знайшлося людини, котра відважилася б зрадити принца. Зате його батько, мати, дружина і діти заплатили замість нього власним життям, перш ніж він довідався про небезпеку, що їм загрожувала...
Право і цього разу було розчавлене силою. Але розвиток людства ніколи не припиняється, можна подумати, що воно черпає свої права в неминучості. Та все ж таки англійці здолали сипаїв, і давні князівства раджів опинилися у ще більшому рабстві, ніж до повстання.
Принц Даккар, що не зміг загинути у бою, повернувся до гір Бундельханду. Самотній, сповнений безмежної огиди до всього, що пов'язане із людьми, ненавидячи й зневажаючи так зване "вишукане" товариство, прагнучи назавжди відмежуватись від нього, він перетворив на гроші решту своїх маєтностей, зібрав навколо себе два десятки безмежно відданих йому вцілілих у битвах соратників і одного чудового дня десь зник разом з ними.
Де ж принц віднайшов ту незалежність, якої не міг домогтися серед людей? Під водою, в морських глибинах, там, де ніхто не міг переслідувати його.
Учений узяв гору над воїном. На одному з безлюдних островів Тихого океану він улаштував корабельню і за власними кресленнями почав споруджувати підводного човна. Завдяки способам, які досі відомі лише йому, він зумів скористатися незмірною силою електричної енергії, добуваючи її з невичерпних джерел і застосувавши її для всіх потреб на підводному човні. Вона і рухала судно, і освітлювала, і опалювала його. Море і його незліченні скарби, міріади риб, багаті на водорості водяні поля, величезні ссавці, все те, що природа сховала в морських глибинах, і те, що втратили у них люди, цілком задовольняли всі потреби індійського принца та його екіпажу, а головне, збувалося найпалкіше його бажання — порвати будь-які зв'язки із землею. Свого підводного корабля він назвав "Наутілусом", сам назвався каштаном Немо і зник під водою.
За багато років підводного плавання він обійшов усі океани від полюса і до полюса. Вигнанець серед людей, він зібрав у невідомих підводних світах дивовижні скарби. Мільйони золотих монет, що потонули 1702 року разом з іспанськими галіонами в бухті Віто, стали для нього невичерпним [485] джерелом багатства і служили для надання безіменної допомоги народам, які боролися за незалежність (21).
Багато років він плавав під водою, не зустрічаючись із людьми, що жили на поверхні землі, коли несподівано в ніч на 6 листопада 1856 року на борту підводного корабля опинилося троє нових людей. То були француз-професор, його служник і канадський рибалка. Вони впали у воду при зіткненні "Наутілуса" з американським фрегатом "Авраам Лінкольн", який гнався за підводним човном.
Тоді каштан Немо довідався від професора, що "Наутілуса" одні вважають велетенським китом, а інші — піратським підводним човном і що за ним полюють по всіх морях флоти всіх країн.
Капітан Немо міг викинути назад в океан отих трьох чужинців, які волею випадку вторглися в його таємниче життя. Але він цього не зробив, і цілих сім місяців вони мали змогу спостерігати всі дивовижні перипетії незвичайної подорожі, коли корабель капітана Немо проплив під водою двадцять тисяч льє.
Одного дня — це сталося 22 червня 1867 року — ті троє людей, котрі нічого не знали про минуле капітана Немо, прихитрилися захопити корабельну шлюпку і втекли з "Наутілуса". Але оскільки в цей час стрімка течія Маль-стріму понесла підводного човна до берегів Норвегії, капітан Немо не сумнівався, що, опинившись у тій жахливій водоверті, втікачі знайдуть могилу в морській безодні. Він так і не довідався, що француза та його двох супутників дивом викинуло на берег одного з Лофотенських островів, де їх підібрали рибалки, а професор, повернувшись до Франції, видав книжку, в якій розповів читачам про своє семимісячне плавання на борту "Наутілуса" і численні пригоди під час згаданої подорожі.
Ще багато років капітан Немо вів таке життя, плаваючи морями. Але поступово один за одним померли і знайшли вічний спокій на кораловому кладовищі на дні Тихого океану його соратники й друзі. "Наутілус" безлюднів, і зрештою з усіх, хто знайшов на ньому прихисток, живим зостався сам капітан Немо.
На той час йому було шістдесят років. Залишившись самотнім, він зумів провести "Наутілус" до однієї з підводних гаваней, де його корабель час від часу стояв після тривалого плавання.
Мова йде про повстання греків, яким капітан Немо справді надав грошову допомогу. (Прим, автора.) [486]
Одним із таких портів і була підземна печера на острові Лінкольна, де стояв тепер "Наутілус".
Уже шість років жив тут каштан Немо, не виходячи більше в море і чекаючи миті, коли й він прийде до давно померлих товаришів, і раптом волею випадку старий капітан став очевидцем падіння повітряної кулі, на якій полонені південці утекли з Річмонда. Одягнений у водолазний костюм, він прогулювався під водою за кілька кабельтових від берега, коли інженер упав у воду. Капітан Немо не стримав своєї великодушності і... врятував Сайреса Сміта.
Спочатку, коли на острові з'явилося п'ятеро потерпілих, що зазнали повітряної— катастрофи, капітан Немо хотів покинути острів, але вихід із його гавані виявився закритим — за шість років стоянки в печері під дією вулканічних сил піднялося її дно, і "Наутілус" уже не міг вийти зі свого підземелля. Там, де було досить глибоко для легкого човна, не міг пройти корабель з досить великою осадкою.
Отож капітану Немо довелося зостатись на острові. З цікавості він почав придивлятися до життя п'яти колоністів, викинутих на безлюдний острів і позбавлених усього найнеобхідтшого, але старанно уникав зустрічі з ними. Потроху він ближче пізнав цих людей і, бачачи, які вони чесні й діяльні, як по-братському люблять один одного, зацікавився ними і довідався про всі таємниці їхнього життя.
У водолазному костюмі він пробирався в колодязь і там, піднявшись східцями в його стінках до верхнього отвору, чув, як колоністи розповідали про своє минуле, ділилися думками про теперішнє становище й планами на майбутнє. Від них він дізнався про криваву війну, в якій одна частина Америки піднялась проти другої, аби знищити рабовласництво. Так, саме ці люди примирили капітана Немо із людством, яке вони так гідно представляли на острові!
Капітан Немо врятував Сайреса Сміта. Не хто інший, як він, відвів собаку до Комина; врятував Топа, викинувши його з озера: на берег біля мису Знахідки підкинув ящика, де було стільки різних речей, конче потрібних для колоністів; відв'язав човна, і той поплив униз річкою Вдячності; скинув мотузяну драбину після нападу мавп на Гранітний палац; підкинув пляшку з повідомленням про Айртона; висадив у повітря піратський бриг, застосувавши в протоці торпеду, урятував Герберта, принісши коробочку з хініном, і, нарешті, вбив каторжан електричними кулями — власним винаходом, який застосовував для підводного полювання. Так пояснювалось безліч пригод, які здавалися наслідком втручання незбагненних надприродних сил і свідчили [487] тільки про великодушність і могутність капітана Нема.
Цей великий людиноненависник, прагнув творити добро. Йому захотілося перед смертю дати колоністам кілька важливих порад, а відчуваючи, що його серцю вже недовго битися, він з'єднав телеграфну лінію з "Наутілусом", що також був оснащений телеграфним пристроєм, і, коли йому стало зовсім погано, викликав колоністів до себе... Можливо, він і не зробив би цього, якби знав, що інженерові дещо відомо про нього, принаймні його ім'я Немо.
Капітан Немо закінчив свою розповідь. Тоді взяв слово і Сайрес Сміт. Перелічивши всі події, коли втручання капітана Немо рятувало колоністів із важкого становища, він гаряче подякував великодушному заступникові від імені своїх друзів і від себе. Але каштану Немо не потрібна вдячність за надані колоністам послуги. Його тривожила тепер тільки одна думка. І, перш ніж потиснути простягнуту йому інженером руку, він мовив:
— Тепер, добродію, знаючи про моє життя, судіть мене! Кажучи ці слова, капітан, мабуть, натякав на подію,
свідками якої були три іноземці, що опинилися на борту "Наутілуса". Про ту подію, звичайно, не міг промовчати у своїй книжці француз-професор, і вона мусила викликати хвилю обурення в цілому світі.
Справді, за кілька днів до втечі професора і двох його супутників "Наутілус", що перебував у північних широтах Атлантичного океану, кинувся, як розлючений бик, на фрегата, що його переслідував, протаранив корабель своїм корпусом і безжально пустив на дно.
Сайрес Сміт зрозумів, про що йдеться, й промовчав.
— То був англійський фрегат, добродію! — вигукнув каштан Немо, на хвилину знову стаючи принцом Дак-каром. — Чуєте? Англійський фрегат! Він напав на мене! Я був тоді у вузькій і мілкій бухті!.. Я мусив вирватися... і я вирвався! — Потім він сказав спокійніше: — І право, і справедливість були на моєму боці. Скрізь, де я міг, я творив добро і карав зло. Не завжди справедливість полягає в прощенні!
Після його слів виникла невелика пауза, і каштан Немо повторив:
— То що ж ви думаєте про мене, панове? Сайрес Сміт простяг каштанові руку і у відповідь на його запитання поважно сказав:
— Каштане, ваша вина лише в тому, що ви вірили, ніби можна відродити минуле, і боролися проти необхідності проти прогресу. Такі міркування хибні; одних вона можуть [488] захоплювати, в інших — викликають обурення; людським розумом їх можна збагнути, а суддя їм — лише Бог. Якщо хтось прагне добра, але помиляється, вибираючи шлях, проти нього можуть боротися, проте його не можуть не поважати. Ваші помилки належать до тих, які не виключають захоплення; і вам немає чого боятися суду історії.