1 хоч ціна на них висока, покупців завжди більше, ніж товару.
Один американець намалював мені метелика, в якого задні крильця сіро-голубі, а передні – світло-сині. Він обіцяє заплатити п'ятсот доларів, якщо я знайду йому такого метелика, – це нібито гермафродит.
Ловець, до якого я звернувся, розповів, що колись упіймав був такого метелика й дістав за нього п'ятсот доларів. Але згодом один досвідчений колекціонер сказав йому, що цей екземпляр коштує близько двох тисяч доларів.
– Метелику, той американець хоче тебе ошукати, – промовив ловець. – Він має тебе за йолопа. Навіть якщо цей рідкісний різновид коштує тисячу п'ятсот доларів, він усе одно наживеться на тобі.
– Це ти правду кажеш, він негідник. А що, коли ми ошукаємо його?
– Як?
– Приліпимо самичці двоє крилець самця або навпаки. Тільки треба ще подумати, як їх прикріпити, щоб це було непомітно.
Після багатьох невдалих спроб нам нарешті щастить приклеїти двоє крилець самця до прекрасного екземпляра самички. Потім ми кладемо цього метелика у вітрину до колекції, яка коштує вся двадцять доларів, – ніби я його не помітив. Американець клює. Побачивши метелика, він підходить до мене з двадцятидоларовою банкнотою в руці. Але я кажу йому, що колекція вже продана одному шведові.
За два дні американець разів десять бере в руки коробку з колекцією. Зрештою не витримує й підкликає мене:
– Я купую за двадцять доларів отого метелика, що лежить посередині. Решту залиште собі.
– А що особливого в цьому метеликові? – І я починаю його оглядати. Потім скрикую: – Та це ж гермафродит!
– Що ви кажете?! Еге ж, і справді. Спершу я не був цього певен, – каже американець. – Крізь шибку його не дуже добре видно. Дозвольте? – Він озирає метелика з усіх боків, потім питає: – Скільки ви за нього хочете?
– А хіба не ви колись казали мені, що такий рідкісний екземпляр коштує п'ятсот доларів?
– Я про це казав не раз і багатьом ловцям метеликів. Я не хочу скористатися з необізнаності тих, хто його впіймав.
– Тоді платіть п'ятсот доларів.
– Я купую, залиште його для мене. Я маю при собі тільки шістдесят доларів, візьміть їх як завдаток. Дайте мені розписку, а завтра я принесу решту. І заберіть його з цієї коробки.
– Гаразд, я перекладу його в інше місце. Ось вам розписка.
Наступного дня, тільки-но ми відчиняємо ресторан, нащадок Лінкольна вже тут як тут. Він ще раз оглядає метелика, цього разу крізь невеличку лупу. Я аж завмираю, коли американець перевертає метелика догори ногами. Задоволений, він розплачується, кладе метелика в свою коробку, бере з мене ще одну розписку й іде собі.
Через два місяці мене заарештовують фараони. Начальник поліції пояснює мені французькою мовою, що один американець звинувачує мене в шахрайстві.
– Йдеться про метелика, якому ви приклеїли крильця, – каже комісар. – Завдяки цій підробці ви нібито продали метелика за п'ятсот доларів.
За дві години до поліції приходять з адвокатом Кюїк-Кюїк і Індара. Адвокат добре розмовляє по-французькому. Я пояснюю йому, що на метеликах не розуміюся, що я не ловець і не колекціонер. Я тільки продаю, роблячи послугу ловцям, своїм клієнтам. Американець, мовляв, сам запропонував мені п'ятсот доларів, я їх у нього не просив; до речі, коли б той метелик був справжній, як гадав американець, то це він, американець, виявився б шахраєм, адже такий екземпляр коштує дві тисячі доларів.
Минає два дні, і я постаю перед судом. Адвокат у мене заразом і за перекладача. Я повторюю суду те, що вже розказав адвокатові. Він має з собою каталог цін на метелики. Такий екземпляр за каталогом коштує більш ніж півтори тисячі доларів. Американець програє, його зобов'язують покрити судові витрати. До того ж він повинен виплатити моєму адвокатові понад двісті доларів гонорару.
Каторжани й індійці збираються разом, приносять ганусівку й святкують моє визволення з поліції. На суді була й Індарииа родина, і тепер усі пишаються, що мають у своєму колі "супермена". Вони не дурні й здогадалися, що я сам приклеїв ті крильця.
І все ж таки невдовзі ми продали ресторан. Це й мало статися. Індара та Дая були з біса гарні, і їхній стриманий стриптиз доводив моряків мало не до шалу, так ніби дівчата роздягалися зовсім. Індара з Даєю помітили, що чим ближче вони підносили свої ледь прикриті вуалями перса під ніс матросам, тим більше одержували чайових. Ті сердеги були щедрі, а що їхня враз розпалена пристрасть не знаходила виходу, то вони просто шаленіли.
Якогось дня сталося те, що я передбачав. Одному рудому ластатому здорованю замало було бачити оголене стегно: уздрівши на мить її плавки, він просунув руку в проріз сукні й брутально схопив мою яванку так міцно, мовби стиснув кліщами. Вона якраз тримала в руках велику карафку з водою, яку й розбила йому на голові. Здоровань звалився долі, але, падаючи, зірвав з неї плавки. Я кинувся підвести його, а друзі здорованя подумали, що я збираюсь його бити, отож я не встиг навіть скрикнути, як отримав могутній удар кулаком у самісіньке око. Може, цей моряк-боксер справді хотів захистити свого друга, а може, почастував стусаном чоловіка гарної індійки, вважаючи його винним у тому, що їм не дають заволодіти нею. Хтозна! В усякому разі, мені дістався прямий удар в око. Моряк повірив у свою швидку перемогу, бо знову став у позицію боксера й закричав: "Бокс, бокс"! Та я копняком у болюче місце й ударом голови в підборіддя збиваю його з ніг, і він простягається на підлозі.
Зчиняється загальна бійка. З кухні мені на допомогу прибігає однорукий і заходиться лупцювати моряків качалкою, якою він качає тісто для своїх спагетті. Кюїк-Кюїк кидається в розлючений гурт з двозубою виделкою. Колишній паризький розбишака, гроза балів з танцями на вулиці Лап, орудує стільцем, наче довбнею. Почуваючись незручно без плавок, І н дар а зникає із зали.
Підсумок: п'ятьом американчикам серйозно розбито голови, іншим проколено різні місця тіла виделкою Кюїка. Скрізь кров. На дверях став негр-полісмен, нікого не випускаючи з ресторану. На наше щастя, бо невдовзі підкочує джип військової поліції. В білих гетрах і з піднятими жезлами військові полісмени намагаються прорватися до ресторану і, побачивши, що їхні моряки закривавлені, звісно, прагнуть помститися за них. Негр-полісмен відштовхує їх, а потім простягує руку з жезлом упоперек дверей і каже:
– Поліція її величності королеви.
Нарешті під'їздять англійські полісмени, вони виводять нас із ресторану, садовлять у поліційний фургон і відвозять до комісаріату. Оскільки лише в мене самого підбите око, а всі інші з нашого боку не поранені, то полісмени не вірять у наш законний самозахист.
Через тиждень суд згоджується з нашим твердженням, що ми захищалися, і відпускає нас на волю, крім Кюїка, якого засуджує за проколи виделкою до тримісячного ув'язнення. Ми не змогли знайти пояснення на своє виправдання, звідки на тілах моряків узялися ті численні подвійні дірочки, що їх наробив їм виделкою Кюїк-Кюїк.
Упродовж наступних двох тижнів у нашому ресторані зчинилося ще шість бійок, ми відчули, що більше не вистоїмо. Моряки вважали цю історію незакінченою, а що до ресторану щоразу заходили свіжі їхні пики, то ми ніяк не могли знати, друзі це чи ні наших ворогів.
Отож ми продали ресторан, узявши за нього менше, ніж заплатили. Воно й не дивно: ресторан зажив поганої слави, і покупці не стояли за ним у черзі.
– Що ти робитимеш далі, однорукий?
– Поки Кюїк-Кюїк вийде з в'язниці, я відпочиватиму. Я не можу знову скористатися з візка та віслюка, бо ми їх продали. Найкраще буде нічого не робити, відпочивати. Поживемо – побачимо.
Нарешті Кюїк-Кюїк виходить на волю. Він розповідає нам, що з ним добре поводилися.
– Єдина незручність була в тому, – каже він, – що зі мною в камері сиділо двоє засуджених до страти.
Англійці мають жахливу звичку: вони попереджають засудженого за сорок п'ять діб до страти, що його повісять такого-то дня о такій-то годині, що королева відмовила йому в помилуванні.
– Отож, – розповідає Кюїк-Кюїк, – ці двоє засуджених до смертної кари щоранку кричали один одному: "Джоне, ще на один день менше нам лишилося жити, ще маємо стільки-то днів". А той щоразу не переставав ображати свого спільника.
Коли б не це, то Кюїк-Кюїку цілком спокійно сиділося б у в'язниці, де до нього ставилися добре.
"Бамбукова хижина"
З бокситових копалень прийшов до нас Паскаль Фоско. Паскаль найдобріший серед утікачів. Непоганий механік, він заробляє лише чотири долари на день, але завжди примудряється нагодувати одного-двох каторжан, які переживають труднощі.
Ці копальні дуже далеко в джунглях. Біля табору, де живуть робітники й інженери, виросло невеличке село.
В порту безперестану вантажать на численні сухогрузи руду. І мені спадає на думку: чом би нам не відкрити кабаре в цьому глухому закутку у джунглях? Мабуть, там люди дуже нудьгують ночами.
– Твоя правда, – каже мені Фоско, – там нема ніяких розваг. Взагалі нема нічого.
Через кілька днів Індара, Кюїк-Кюїк, однорукий і я сідаємо на невелике судно, яке за два дні привозить нас по річці до копальні "Маккензі". Табір, у якому живуть інженери й робітники копальні, чепурний і чистий, на вікнах фешенебельних будиночків натягнуто металеві сітки, що захищають їхніх мешканців від москітів. А найближче село страшенно брудне, в ньому нема жодного цегляного чи кам'яного будинку. Самі тільки глиняні та бамбукові халабуди, криті пальмовим листям, і лише деякі – оцинкованою бляхою. Тутешні чотири жахливих бари кишать клієнтами. Моряки б'ються за кухоль теплого пива. В жодному барі нема холодильника.
Паскаль мав рацію, в цьому глухому закутку є що робити. Зрештою, я втікач, прагну пригод і не можу жити спокійно, як живуть мої товариші. Мені замало працювати лише задля того, щоб заробити собі на хліб.
А що вулиці розгрузають під час дощу, то я вибираю одне узвишшя, що стоїть трохи віддалік од центру села. Певен, що коли йтиме дощ, вода не затопить будови, яку я збираюсь звести.
За десять днів з допомогою негрів-теслярів, що працюють на копальні, ми зводимо прямокутну залу завдовжки двадцять метрів і завширшки – вісім. За тридцятьма чотиримісними столиками зможуть зручно сидіти сто двадцять осіб.