Чому не зробив я цього тоді, коли міг зробити!.. Тепер надто пізно.
І зробив жест розпачу, на який; де Муї відповів знаком, що мав означати: "я почекаю".
В цю мить Генріх почув кроки по кам'яних сходах. Він квапливо відійшов. Гугеноти зрозуміли, чому він зробив це. Шпаги опинилися в піхвах, хустки зникли.
Генріх побачив, що сходами йде якась жінка, задихаючись від швидкої ходи, і пізнав, не без таємного страху, Катерину де Медічі.
За нею йшло двоє гвардійців, що зупинились угорі коло сходів.
— О, — промурмотів Генріх, — трапилось щось нове і серйозне, коли королева-мати йде до мене на платформу Венсенської вежі.
Катерина сіла звести дух на кам'яну лавку під зубцем муру.
Генріх підійшов до неї з найлюб'язнішою усмішкою і сказав:
— Ви мене шукаєте, люба мамо?
— Так, пане, — відповіла Катерина, — я хотіла дати вам останній доказ моєї приязні. Прийшла рішуча хвилина: король умирає і хоче говорити з вами.
— Зо мною! — сказав Генріх, здригнувшись від радості.
— Так, з вами. Йому сказали, я певна, що ви не тільки жалкуєте за наварським троном, а й претендуєте на французький.
— О! — сказав Генріх.
— Це не так, я знаю, але він вірить цьому, і ні в кого немає сумніву, що розмова ця має на меті піймати вас у пастку.
— Мене?
— Так. Карл перед смертю хоче знати, чого йому боятись чи сподіватись від вас, і від вашої відповіді на його пропозиції, майте на увазі, залежатимуть останні накази, які він дасть, тобто смерть ваша чи життя.
— Але що має він запропонувати мені?
— Як мені знати! Щось неможливе, певне.
— А не догадуєтесь ви, мамо?
— Ні. Проте, я гадаю, наприклад...
Катерина зупинилась.
— Що?
— Я гадаю, що, вірячи в ваші честолюбні плани, про які йому казали, він хоче почути з власних ваших уст доказ вашого честолюбства. Припустіть, що він випробовує вас, як випробовували колись злочинців, щоб без тортур здобути признання; припустіть, — вела далі Катерина, пильно дивлячись на Генріха, — що він запропонує вам правління державою, регентство навіть.
Невимовна радість охопила збентежене серце Генріха, але він розгадав підступ, і його тверда й гнучка душа відбила напад.
— Мені? — сказав він. — Пастка була б надто груба. Мені регентство, коли є ви, є брат мій д'Алансон?
Катерина стулила уста, щоб приховати задоволення.
— Отже, — живо сказала вона, — ви відмовляєтесь від регентства?
— Король умер, — подумав Генріх, — і це вона сама ловить мене в пастку.
І відповів уголос:
— Треба попереду почути короля французького, — відповів він, — бо і на вашу думку, пані, усе, що ми тут говорили, не більше, як припущення.
— Безперечно, — сказала Катерина, — але ви завжди можете дати відповідь щодо ваших намірів.
— Е, господи! — сказав невинно Генріх. — Я не маю претензій, отже не маю й намірів.
— Це не відповідь, — сказала Катерина, відчуваючи, що час спливає, і піддаючись почуттю гніву, — тим чи іншим способом, але висловте свою думку.
— Я не можу висловлюватись про припущення, пані. Певне рішення — річ дуже важка, і прийти до нього настільки важко, що доводиться дожидатись чогось реального.
— Слухайте, пане, — сказала Катерина, — часу не можна гаяти, а ми гаємо його в порожніх дискусіях, у взаємних викрутах. Граймо гру, як король з королевою. Якщо ви приймете регентство, ви загинули.
— Король живий, — подумав Генріх.
Потім голосно сказав з твердістю:
— Пані, бог держить життя людей і королів у руках своїх: він напутить мене. Хай скажуть його величності, що я готовий стати перед ним.
— Розміркуйте, пане.
— Протягом двох років вигнання, протягом місяця ув'язнення, — відповів Генріх поважно, — я мав час на міркування, пані, і я міркував. Отже, будьте ласкаві, зійдіть перша до короля і скажіть йому, що я йду за вами. Ці браві хлопці, — додав Генріх, показуючи на двох солдатів, — пристережуть, щоб я не втік. До того ж, я й не маю такого наміру.
В словах Генріха було стільки твердості, що Катерина зрозуміла марність усіх спроб, хоч би якої форми вона надавала їм. Вона швидко пішла вниз.
Як тільки вона зникла, Генріх підбіг до парапета і зробив де Муї знак: наблизьтесь і будьте напоготові до всього.
Де Муї, що зліз був з коня, скочив у сідло і, з другим конем на поводу, підскакав у галоп на два мушкетні постріли до вежі.
Генріх подякував йому рухом і пішов униз.
На першій площадці сходів його чекали два солдати.
Вхід у двір охороняла подвійна сторожа з швейцарців і легкої кінноти; треба було пройти крізь подвійний ряд з алебардників, щоб увійти в замок і вийти з нього. Катерина стояла там і дожидалась.
Солдатам, що супроводили Генріха, вона зробила знак відійти і, поклавши руку на його руку, сказала:
— У цього двору два виходи: коло того, що ви бачите за апартаментами короля, вас дожидає добрий кінь і воля, якщо ви відмовитесь від регентства; коло того, яким ви зараз прийшли, якщо ви підете за вашим честолюбством... Що скажете ви?
— Я скажу, що коли король зробить мене регентом, пані, накази солдатам даватиму я, а не ви. Я скажу, що коли я вийду з замку вночі, усі ці списи, алебарди й мушкетони схиляться передо мною.
— Безумний! — промурмотіла Катерина в розпачі. — Повір мені, не грай з Катериною в цю страшну гру на життя і на смерть.
— Чому? — сказав Генріх, пильно дивлячись на Катерину. — Чому не грати з вами, як і з кожним іншим, бо я ж досі вигравав?
— То йдіть до короля, пане, коли ви не хочете нічому вірити і нічого слухати, — сказала Катерина, показуючи йому однією рукою на сходи, а другою граючись з отруєним кинджалом, який вона носила на чорному шкіряному поясі, що зажив собі історичної слави.
— Ідіть попереду, пані, — сказав Генріх, — я ще не регент і честь іти на першому місці належить вам.
Катерина, всі наміри якої були розгадані, не посміла більше сперечатись і пішла першою.
XXХIII. Регентство
Король почав втрачати терпіння, звелів покликати в опочивальню пана де Нансея і збиравсь уже дати йому наказ піти по Генріха, коли той з'явився сам.
Побачивши зятя на порозі, Карл радісно скрикнув, а Генріх налякано завмер, ніби побачив перед собою труп.
Двоє медиків, що були коло короля, вийшли, так само вийшов і священик, що прийшов приготувати нещасного принца до християнської кончини.
Карл IX не користувався любов'ю, проте в передпокої було багато таких, що плакали. При смерті королів, хоч би які були вони, завжди залишаються люди, що втрачають щось і бояться не знайти втраченого у заступників померлого.
Ця скорбота, ці сльози, слова Катерини, похмуре й величне готування до останніх хвилин короля, нарешті, вигляд самого короля, враженого недугою, яка бувала й потім, але якої наука ще не знала, справили на молоду, отже вразливу душу Генріха таке страшне враження, що він, не зважаючи на своє рішення не давати Карлу приводу до нових турбот про стан його, не міг, як ми вже сказали, утриматись від почуття жаху, що постало у нього на обличчі, коли він побачив умираючого, що увесь був облитий кров'ю.
Карл усміхнувся з сумом. Від умираючого не сховається ніяке враження тих, що його оточують.
— Підійдіть, Генріх, — сказав він, простягаючи зятю руку з лагідністю в голосі, якої Генріх досі ніколи не чув у нього. — Підійдіть, бо мені тяжко було не бачити вас. Я дуже мучив вас усе своє життя, бідний мій друже, і тепер часом жалкую, повірте мені. Часом я держав руку тих, хто вас мучив. Але король не пан над подіями, і, крім матері моєї Катерини, брата д'Алансона, брата д'Анжу, я все життя почував над собою ще один ґніт, який зникає тільки тепер, коли я вмираю: це — добробут держави.
— Сір, — промовив Генріх, — я забув про все, крім любові, яку завжди мав до мого брата, і пошани, яку завжди віддавав моєму королю.
— Так, так, твоя правда, — сказав Карл, — і я вдячний тобі за те, що ти говориш так, Анріо, бо, справді, ти багато витерпів за мого королювання, не кажучи вже про те, що під час мого королювання вмерла і твоя бідолашна мати. Але ти не міг не бачити, що часто примушувало мене робити це. Часом я опинався, але іноді, стомлений, поступався. Але ти сам сказав, що не треба говорити про минуле; мене цікавить теперішнє і лякає майбутнє.
І, промовивши це, бідолашний король закрив своє мертво-бліде обличчя схудлими руками.
Потім, помовчавши з хвилину, похитав головою, щоб прогнати ці похмурі думки, і, оббризкавши все навкруги себе кривавим дощем, сказав тихим голосом нахиляючись до Генріха:
— Треба врятувати державу, треба не дати їй опинитись у руках фанатиків або жінок.
Карл, як ми щойно сказали, вимовив ці слова тихим голосом, проте Генріх почув за панеллю ліжка глухий вигук гніву. Може, якийсь пророблений в стіні проріз, невідомий самому Карлу, давав Катерині змогу чути цю останню розмову.
— Жінок? — перепитав король Наварський, щоб викликати пояснення слів Карла.
— Так, Генріх, — сказав Карл, — мати хоче перейняти регентство на себе, поки мій брат прибуде з Польщі. Але слухай, що я кажу: він не вернеться.
— Як не вернеться? — скрикнув Генріх, і серце його глухо забилося від радості.
— Ні, не вернеться, — провадив Карл, — піддані не пустять його.
— Але чи думаєте ви, брате, — сказав Генріх, — що королева-мати не напише йому заздалегідь?
— Так, але Нансей перейняв кур'єра в Шато-Тьєррі і приставив листа мені. В листі цьому вона каже, що я незабаром умру. Але я теж написав до Варшави, лист мій дійде туди, я певен, і за братом будуть стежити. Отже, певніш усього, Генріх, трон зостанеться незайнятим.
Другий вигук, ще виразніший від першого, пролунав у алькові.
— Нема сумніву, — сказав сам собі Генріх, — вона там, підслухує, дожидає!
Карл не чув нічого.
— І я вмру без наслідника, — сказав він.
Потім зупинився: ніжний спомин, здавалось, освітив йому обличчя, і він сказав, поклавши руку на плече королю Наварському:
— Пам'ятаєш ти, Анріо, як я показав тобі колись уночі бідну маленьку дитинку, що спала в своїй шовковій колисці, під охороною ангела? Анріо, вони вб'ють її!
— О, сір, — скрикнув Генріх з вогкими від сліз очима, — присягаюся вам перед богом, що дні й ночі мої я віддам піклуванню про її життя. Звеліть, королю мій.
— Дякую, Анріо, дякую, — сказав король з чулістю, невластивою його вдачі, але викликаною обставинами.