Як бачите, я не прихильник французьких мистців.
– Ви маєте право бути несправедливими до них, адже вони ваші співвітчизники.
– Та все це ми відкладемо то того часу, як познайомимося ближче, сьогодні ж я задовольнюся тим, що представлю вас, якщо дозволите, баронесі Данґляр; вибачте мені за поспішність, пане графе, але такий клієнт, як ви, стає майже членом родини.
Граф Монте-Крісто вклонився, давши на здогад, що приймає ту принадну пропозицію фінансиста.
Данґляр подзвонив; увійшов лакей у розкішній лівреї.
– Баронеса в себе? – запитав Данґляр.
– Так, пане бароне.
– Вона сама?
– Ні, в баронеси гості.
– Сподіваюся, пане графе, не буде нескромністю, якщо я представлю вас у присутності друзів? Ви не збираєтеся зберігати інкогніто?
– Ні, пане бароне, – усміхнувшись, мовив граф Монте-Крісто, – я не почуваю за собою права на це.
– А хто в баронеси? Пан Дебре? – простодушно запитав Данґляр, що змусило подумки всміхнутися графа Монте-Крісто, що вже був обізнаний із прозорими таємницями родинного життя Данґляра.
– Так, пане бароне.
Данґляр кивнув. Потім обернувся до графа Монте-Крісто.
– Пан Люсьєн Дебре, – сказав він, – це наш давній друг, особистий секретар міністра внутрішніх справ; що ж до моєї дружини, то вона, виходячи за мене, погоджувалася на нерівний шлюб, тому що вона дуже давнього роду, – у дівоцтві де Серв'є, а за першим шлюбом – удова маркіза де Нарґона.
– Я не маю честі бути знайомим із баронесою Данґляр, та я вже зустрічався з паном Люсьєном Дебре.
– Ти ба! – сказав Данґляр. – І де ж це сталося?
– У пана де Морсера.
– Ви знайомі з віконтом?
– Ми зустрічалися з ним у Римі під час карнавалу.
– Ох, справді, – сказав Данґляр, – я щось чув про якусь незвичайну пригоду з розбійниками і грабіжниками в якихось руїнах. Він якимось дивом урятувався. Він розповідав про це моїй дружині й доньці, як повернувся з Італії.
– Пані баронеса просить вас, – доповів лакей.
– Я піду попереду, щоб показати вам дорогу, – уклонившись, сказав Данґляр.
– Іду за вами, – відказав граф Монте-Крісто.
IX. Сіра в яблуках запряжка
У супроводі графа Монте-Крісто барон пройшов довгим рядом покоїв, що відзначалися пишною розкішшю і великим несмаком, і дійшов до будуару пані Данґляр, невеличкого восьмикутного покою, де стіни були оббиті рожевим єдвабом і задраповані індійським тюлем. Тут стояли старосвітські позолочені фотелі, обтягнуті старовинною парчею; над дверима були намальовані пастуші сцени в манері Буше; дві прегарні пастелі у вигляді медальйона гармонували з рештою обстави і надавали цьому маленькому покоїку, єдиному в усьому домі, певної своєрідності; щоправда, йому не пощастило потрапити до єдиного плану, що його розробив Данґляр зі своїм архітектором, однією із найбільших знаменитостей Імперії, – її опорядженням клопоталася сама баронеса і Люсьєн Дебре. Тож Данґляр, великий шанувальник старосвітчини, як її розуміли за часів Директорії, досить зневажливо ставився до цього грайливого куточка, де його, утім, приймали тільки за тією умовою, щоб він виправдав свою присутність, привівши когось, тож насправді не Данґляр представляв інших, а, навпаки, його приймали ліпше або гірше, залежно від того, наскільки зовнішність гостя була приємна чи неприємна баронесі.
Пані Данґляр, що її врода ще заслуговувала на те, щоб про неї говорили, хоч їй було вже тридцять шість років, сиділа за роялем у стилі маркетрі, маленьким мистецьким дивом, а Люсьєн Дебре гортав альбом на столику.
Ще до приходу графа Монте-Крісто Люсьєн Дебре встиг чимало розповісти про нього баронесі. Читачі вже знають, яке потужне враження справив граф Монте-Крісто під час сніданку в Альбера на його гостей; і попри те, що Дебре нелегко було чимось вразити, це враження у нього не пропало, що й відбилося на відомостях, які він сповістив баронесі. Отож, цікавість пані Данґляр, розбурхана переднішими розповідями Морсера і новими подробицями, почутими від Люсьєна, сягнула вже самісінького краю. І рояль, і альбом були тільки світським вивертом, що допомагав приховати справжнє хвилювання. Внаслідок усього цього баронеса зустріла пана Данґляра усмішкою, а такого за нею не водилося. Граф Монте-Крісто вклонився їй, а йому зробили у відповідь церемонний, та заразом і зграбний реверанс.
Зі свого боку, Люсьєн привітав графа, як недавнього знайомця, а Данґляра по-дружньому.
– Баронесо, – сказав Данґляр, – дозвольте представити вам графа Монте-Крісто, якого дуже рекомендують мені мої римські кореспонденти; я особисто можу додати тільки одне, та це відразу ж зробить його улюбленцем усіх наших прегарних пань: він прибув до Парижа, збираючись пробути тут рік і за цей час витратити шість мільйонів; це обіцяє нам цілу низку балів, обідів і вечерь; сподіваюся, граф Монте-Крісто не забуде і про нас, так само як не забудемо і ми його, як трапиться якесь невеличке свято у нашому домі.
Хоч та промова і була пересичена грубими лестощами, але так рідко буває зустріти чоловіка, який приїздить до Парижа, щоб витратити за однісінький рік князівський маєток, тож пані Данґляр озирнула графа Монте-Крісто поглядом, що не був позбавлений певного інтересу.
– І коли ви прибули, пане графе...? – запитала вона.
– Учора вранці, пані баронесо.
– І приїхали ви, згідно з вашою звичкою, що про неї я вже чула, з самісінького краю світу?
– Цього разу лише з Кадіксу.
– Але ви прибули найгіршої пори року. Улітку Париж огидний: нема ні балів, ні раутів, ні свят. Італійська опера подалася до Лондона, Французька вештається бозна-де, а Французького театру, як вам відомо, узагалі більше нема. Для розваги у нас лишилися тільки поганенькі перегони на Марсовому полі й у Саторі. Ваші коні будуть брати учать у перегонах?
– Я робитиму все, що роблять у Парижі, – відказав граф Монте-Крісто, – якщо мені поталанить зустріти когось, хто викладе мені необхідні знання про французькі звичаї.
– Ви любите коней?
– Частину життя я пробув на Сході, пані баронесо, а східні народи цінують лише дві речі на світі: породистих коней і жіночу вроду.
– Задля ґречності, вам слід було б назвати спершу жінок.
– Ось бачите, пані баронесо, як мав я рацію, коли висловив бажання мати наставника, який міг би навчити мене французьких звичаїв.
Тієї миті увійшла покоївка баронеси Данґляр, підійшовши до своєї пані, прошепотіла їй на вухо декілька слів.
Пані Данґляр зблідла.
– Не може такого бути! – вигукнула вона.
– Щира правда, пані, – відказала покоївка.
Пані Данґляр обернулася до чоловіка.
– Невже це правда?
– Що саме? – запитав помітно схвильований Данґляр.
– Те, що мені сповістила допіру покоївка...
– А що вона сповістила?
– Вона каже, що коли мій візник пішов запрягати моїх коней, їх не виявилося у стайні. Що це означає, скажіть мені?
– Пані, – сказав Данґляр, – вислухайте мене.
– Авжеж, я слухаю вас, мосьпане, тому що мені кортить дізнатися, що ви мені скажете; нехай ці добродії розсудять нас, а я почну з того, що розповім їм усе від початку. Панове, – провадила баронеса, – у барона Данґляра у стайні стоїть десятеро коней, з них двоє належать мені – пречудові коні, найкраща пара в Парижі, та ви їх знаєте, Дебре, мої сірі в яблуках. І ось того самого дня, коли пані де Вільфор просить мене надати їй мою запряжку, коли я вже пообіцяла їх їй на завтра в Булонському лісі, ця пара зникає! Панові Данґляру, певне, трапилася нагода заробити на них декілька тисяч франків, і він їх продав. Господе милосердний, ото вже гидкий люд, ці гендлярі!
– Пані, – відказав Данґляр, – ті коні були занадто жваві, адже їм по чотири роки, і я завжди боявся за вас.
– Ви пречудово знаєте, – сказала баронеса, – що в мене вже з місяць служить найліпший візник у Парижі, якщо тільки ви не продали його разом із кіньми.
– Люба моя, та я вам знайду таку саму пару, навіть ще ліпшу, якщо це можливо, але то будуть смирні коні, спокійні, що не будуть так непокоїти мене, як оці.
Баронеса з глибокою зневагою стенула плечима.
Данґляр удав, ніби не помітив того поруху, що зачіпав його подружню честь, і звернувся до графа Монте-Крісто.
– Їй-богу, графе, я шкодую, що не познайомився з вами раніше, – сказав він. – Ви ж зараз улаштовуєте свої справи?
– Авжеж, – відказав граф Монте-Крісто.
– Я запропонував би їх вам. Уявіть собі, я продав їх за безцінь, та, як я вже казав, радий був їх позбутися, бо такі коні годяться лише для молодого чоловіка.
– Дуже вдячний вам, – сказав граф Монте-Крісто, – я придбав сьогодні досить непогану запряжку, та ще й недорого. Та ось погляньте, пане Дебре, ви ж, здається, знавець?
Поки Дебре прямував до вікна, Данґляр підійшов до дружини.
– Розумієте, – сказав він їй пошепки, – мені запропонували за ту пару шалені гроші. Не знаю, хто цей дурень, що вирішив розоритися на них і послав сьогодні до мене свого управителя, та я заробив на них шістнадцять тисяч франків; не гнівайтеся, я дам вам із них чотири тисячі й дві дам Ежені.
Пані Данґляр кинула на чоловіка вбивчий погляд.
– Боже милосердний! – вигукнув Дебре.
– Що там таке? – запитала баронеса.
– Ні, я не помиляюся, це ваша пара, ваші коні запряжені у графів ридван.
– Мої сірі в яблуках! – вигукнула пані Данґляр.
І побігла до вікна.
– Справді, це таки вони, – сказала вона.
Данґляр роззявив рота.
– Бути такого не може! – з удаваним подивом сказав граф Монте-Крісто.
– Неймовірно! – пробурмотів банкір.
Баронеса прошепотіла два слова Дебре, і той підійшов до графа Монте-Крісто.
– Баронеса просить вас сказати, скільки її чоловік узяв із вас за її коней, – сказав він.
–Їй-богу, не знаю, – відказав граф Монте-Крісто. – Це мій управитель зробив для мене сюрприз, і... здається, він обійшовся мені тисяч у тридцять.
Дебре пішов передати ту відповідь баронесі.
Данґляр був такий блідий і засмучений, що граф Монте-Крісто удав, ніби жаліє його.
– Ось бачите, – сказав він йому, – які невдячні вони, ці жінки: ваша турботливість нітрохи не зворушила баронесу, невдячні – це не те слово, варто було б сказати – безрозумні. Та що тут удієш! Усе, що небезпечне, вабить до себе, повірте, любий пане бароне, найпростіше – нехай вони чинять, як їм заманеться: якщо вони розіб'ють собі голову, то принаймні будуть нарікати лиш на себе.
Данґляр нічого не відповів; він передчував, що в недалекому майбутньому його чекає прикра сцена, бо брови баронеси вже насупилися і, немов чоло Юпітера Громовержця, віщували грозу.