Уперше від часу великих перемін дім готовий прийняти своїх мешканців, з хвилини на хвилину має прибути щасливе подружжя.
Цей вечір повернення додому викликає в челяді не менше збудження, ніж ранок весілля. Місіс Перч сидить на кухні й п'є чай. Вона обійшла весь будинок, визначила ціну за ярд для всіх шовків та оксамитів, і вичерпала всі словникові та позасловникові вигуки подиву й захоплення. Оббивач, залишивши під стільцем у передпокої свій капелюх і хустинку, від яких сильно тхне лаком, нипає по кімнатах, розглядаючи то карнизи під стелею, то килими під ногами, і час від часу, німіючи від захвату, витягує з кишені рулетку та похапцем, з невимовною насолодою обмірює найкоштовніші речі. Кухарка сьогодні в чудовому гуморі й каже, що там, де забава, там і вона (а що тут буде забава зараз, вона закладається — на шість пенсів), бо така вже у неї весела вдача, і була така змалечку, всі це добре знають. Слова її видобувають з грудей місіс Перч ледь чутний відгук підтримки і схвалення. Покоївка нічого не хоче, тільки щоб вони були щасливі, хоча шлюб — це лотерея, і що більше вона над цим думає, то дорожче цінує незалежність і спокій, які дає самітнє життя. Містер Тавлінсон сьогодні похмурий та злий ї каже, що він теж такої думки, а ще краще — війна і дідько бери всіх французів, — цей-бо молодик гадає, що всякий чужинець є французом і повинен ним бути за законами природи.
Ледь загуркотять колеса, розмова миттю уривається, всі наслухають, а то й схоплюються з криком: "Вони!"
Але то ще не вони, і кухарка починає оплакувати обід, що його вже двічі довелось одставляти, і оббивач і далі ходить по кімнатах, і ніхто не заважає йому чудуватися.
Флоренс готова привітати батька й нову свою маму. Вона й сама не знає, радістю чи болем зроджені ті почуття, що тріпочуть в її грудях, але схвильоване серце додає рум'янцю її щокам і блиску її очам; і на кухні перешіптуються, — бо про неї там завжди говорять, стишивши голос, — що міс Флоренс надзвичайно гарна сьогодні і що з неї, сердешної, виросла напрочуд привабна панна. Западає пауза, і кухарка, розуміючи, що від неї, як від голови зібрання, чекають остаточного присуду, каже: "Цікаво, чи…" — і замовкає. Покоївці теж цікаво. Цікаво й місіс Перч, яка має щасливу здатність виявляти зацікавлення, коли всі його виявляють, навіть не знаючи, про що, власне, йдеться. Містер Тавлінсон користується з нагоди знизити настрій дам до рівня власного й каже: "Ще побачимо, що воно далі буде" — і бажає, щоб комусь "дав бог з цього вибратись". Кухарка підсумовує ці зітхання і бурмоче: "Дивна річ той світ, дуже дивна!" — і коли ця думка облітає стіл, додає переконливо: "Але, байдуже, що станеться, міс Флоренс від того гірше не буде, Томе". На що містер Тавлінсон тоном, сповненим зловісної багатозначності, озивається: "Якби ж то!" — і, розуміючи, що для простого смертного це й так надто сміле пророцтво, замовкає.
Місіс Ск'ютон, готова зустріти свою кохану доню й любого зятя з відкритими обіймами, убралася ради цього в зовсім дівочу сукню з короткими рукавами. А тим часом її зрілі принади квітнуть у сутіні її апартаментів, які їй дісталися кілька годин тому, і вона вже дратується, що так довго треба чекати обіду. Покоївка її, що мала б бути кістлява, як смерть, насправді дорідна й пишнотіла і, навпаки, перебуває в найкращому гуморі, бо сподівається, що відтепер їй платитимуть справніше, і кімната в неї, може, ліпша буде, і годуватимуть краще.
А де ж щасливе подружжя, на яке чекає весь дім? Невже ж і пара, і морська течія, і вітер, і коні — всі стишили біг, задивившись на їхнє щастя? Невже рій амурів та грацій, що кружляє над їхніми головами, заважає їм рухатись? А може, на шляху їхнім стільки квітів, що вони ледве посуваються, грузнучи в трояндах без колючок і в запашній шипшині?
А, ось вони нарешті! Дедалі гучніше гуркотять колеса, і карета під'їздить до дверей. Ненависний чужинець грюкає в двері раніше, ніж містер Тавлінсон з товариством встигають їх відчинити; містер Домбі з молодою висіли вже з екіпажа й під руку заходять у дім.
— Голубонько моя, Едіт! — гукає на сходах збуджений голос. — Любий мій Домбі! — І короткі рукави тягнуться до щасливого подружжя, обвиваючи обох по черзі.
Флоренс теж зійшла в хол, але трималася віддалік, приберігаючи своє боязке привітання до того часу, коли втихнуть оті ближчі і вищі пориви. А очі Едіт шукали її вже з порога, і, збувши свою розчулену матінку легеньким поцілунком, вона підбігла до Флоренс й обняла її.
— Як живеш, Флоренс? — мовив містер Домбі, простягаючи руку.
Підносячи її до своїх губ, Флоренс перестріла батьків погляд, — досить холодний і далекий, — але серце їй стиснулося від думки, що було в нім наче трохи більше інтересу, ніж бувало давніше. Був у нім навіть якийсь легенький подив, і в тому подиві проступала втішеність. Вона не насмілилася ще раз звести на нього очі, тільки відчула, що він вдруге глянув на неї, не менш доброзичливо. Ох, як затремтіла вона з радості, що дістала хоч отаке невловне, безпідставне підтвердження своєї надії — знайти дорогу до його серця з допомогою своєї нової, вродливої мами.
— Ви, гадаю, не довго перевдягатиметесь, місіс Домбі? — спитав містер Домбі.
— За хвилину буду готова.
— Хай подадуть обід за чверть години.
З цими словами містер Домбі поважно відбув до своєї гардеробної, а місіс Домбі піднялася нагору до своєї. Місіс Ск'ютон і Флоренс пішли до вітальні, де ця ідеальна мати визнала за обов'язок зронити кілька неслухняних сльозин, викликаних щастям доньки. Вона все ще обережно витирала їх кінчиком мережаної хустинки, коли до вітальні вступив її зять.
— А як, найлюбіший мій Домбі, сподобалось вам це найчарівніше з міст — Париж? — спитала вона, вгамовуючи свої почуття.
— Холодно було, — відповів містер Домбі.
— Але весело, як завжди? — сказала місіс Ск'ютон.
— Не дуже. Мені Париж видався нудним.
— Фі, найлюбіший Домбі! — кокетливо повторила вона: — Нудним!
— Таке принаймні він враження справив, — поважно і чемно відповів містер Домбі. — По-моєму, місіс Домбі він теж нудним видався. Вона десь раз чи два казала мені про це.
— Що таке, погане ти дівча? — скрикнула місіс Ск'ютон, звертаючись до своєї коханої дитини, що саме входила до вітальні. — Яку ще там єресь розводила ти про Париж?
Едіт знудьговано стенула бровами, пройшла у навстіж розчинені двері, що виставляли напоказ анфіладу наново і розкішно вмебльованих кімнат, та, ледве глянувши на них, сіла поруч із Флоренс.
— А однак, як чудово здійснили тут кожен наш задум, любий Домбі,— сказала місіс Ск'ютон. — Зробили з будинку справжній палац.
— Гарно вийшло, — погодився містер Домбі, озираючись. — Я казав не шкодувати грошей. І, по-моєму, все, що можуть зробити гроші, зроблено.
— А чого ж не можуть зробити гроші? — докинула Клеопатра.
— Вони всемогутні, мадам, — сказав містер Домбі й урочисто глянув на свою дружину, але та не промовила й слова.
— Сподіваюся, місіс Домбі, — з підкресленою чемністю звернувся він до неї, помовчавши трохи, — ви, схвалюєте ці зміни?
— Чого ж, все дуже гарно, — гордовито-байдуже відповіла Едіт. — Так воно й мало бути. І, по-моєму, так і є.
Вираз зневаги був властивий гордому обличчю й здавався невіддільним від нього, але як тільки заходила мова — хай побіжно, хай ненароком — про багатства її чоловіка, варті захвату, пошани чи бодай згадки, вираз той ставав зовсім іншим і незрівнянним по силі. Важко сказати, помічав його коли поглинений власною величчю містер Домбі чи ні, хоча нагода для прозріння траплялась йому вже не раз, — ось і цього разу досить було глянути в карі очі, які спинилися на ньому, зневажливо перебігши по всьому тому, чим він так пишався. Він прочитав би у них, що, при всій всемогутності його грошей — хай навіть у десять тисяч разів більших — вони не зможуть здобути для нього бодай один прихильний погляд цієї непокірної жінки, що зв'язана з ним, та цілою душею повстає проти нього. Він прочитав би у них, що для неї ті гроші — ніщо, дарма що піддалась їхній ницій, корисливій владі і тепер вимагає цієї влади для себе, як належного їй права, як своєї частки — як мізерної винагороди за те, що стала йому дружиною. Він прочитав би у них, що її, всякчас биту громами самопогорди і самозневаги, кожен, хай найневинніший, натяк на його багатство тільки принижує і дедалі більше спустошує й оскверняє їй душу.
Але сповістили, що обід подано, і містер Домбі повів униз Клеопатру, а за ним пішли Едіт і його дочка. Поминувши, ніби купу сміття, виставку золота та срібла на буфеті, не зболивши й глянути на всю ту розкіш, що її оточувала, Едіт вперше сіла на своє місце за його столом і закам'яніла, наче статуя.
Містер Домбі, який нівроку й сам скидався на статую, задоволено дивився на свою пишну, горду й холодну дружину. Трималась вона завжди бездоганно елегантно, — це його тішило, бо ж він і сам такий був. Отож, засідаючи за столом із звичною для нього гідністю і не вділивши дружині ані крихти тепла чи веселого гумору, він стримано й без утіхи виконував свої обов'язки господаря, і перший обід, дарма що не викликав на кухні ні захвату, ні великих надій на майбутнє, пройшов у цілком шляхетній, ввічливій і зимній обстановці.
Невдовзі після чаю місіс Ск'ютон, що удавала, ніби геть знемоглася від щастя, дивлячись на свою кохану дитину поруч з обранцем її серця, пішла спати. Однак є підстави гадати, що її просто знудила ця сімейна трапеза, бо вона цілу годину безперервно позіхала, ховаючись за своє віяло. Едіт теж мовчки пішла кудись і пропала. Отже, сталося так, що коли Флоренс, яка й собі бігала нагору перемовитися з Діогеном, повернулася з рукоділлям у руках до вітальні, вона застала там тільки батька, що сумовито-велично походжав по кімнаті.
— Вибачте, тату. Може, мені піти? — затримавшись на — порозі, тихенько спитала Флоренс.
— Ні, — відповів містер Домбі, озираючись через плече. — Можеш зайти, коли хочеш. Це ж не мій кабінет.
Флоренс зі своєю роботою присіла до маленького столика в кутку. Вперше в її житті — скільки вона пригадувала, вперше від часів її дитинства — вона опинилася з батьком сама, складаючи йому товариство. І це вона, самою природою призначена йому до товариства, — вона, єдина його дитина, що за гіркого свого самотнього життя пізнала біль зраненого серця, що, повна любові, відтрученої ним, у вечірніх молитвах вишіптувала його ім'я з сльозами благословенний, яке тяжіло над ним гірш від прокляття, вона, що молила Бога дати їй умерти молодою, аби лиш у його обіймах, що за муку зневаги і нелюбові повсякчас платила терплячою, безоглядною любов'ю, прощаючи йому, обстаючи за ним, мов його ангел-охоронець!
Вона тремтіла, і в очах їй туманилось.