Із обох його кінців, ніби з жерла двох розпечених до білого печей, двома пучками струмувало світло. Зовні цей предмет скидався на величезного кита, завдовжки понад двісті п'ятдесят футів [478] над водою він виступав на висоту від десяти до дванадцяти футів.
Колоністи поволі підпливали до дивного предмета. Сай-рес Сміт став на носі човна. Украй схвильований, він удивлявся вперед. Раптом інженер обернувся і, схопивши руку Гедеона Спілета, вигукнув:
— Але ж це він! Це не хто інший, як він! Він!..
По цих словах Сайрес Сміт опустився на лавку, пробурмотівши ім'я, яке почув тільки журналіст.
Очевидно, те ім'я було знайоме й Гедеону Спілетові, бо воно справило на нього надзвичайне враження.
— Не може бути!.. — хрипко промовив він. — Людина, поставлена поза законом?!
— Так, це він! —наполягав Сайрес Сміт.
За наказом інженера човен підійшов упритул до дивного плавучого апарата і пристав до лівого борту біля грубого скла, крізь яке виривався ясний струмінь світла.
Сайрес Сміт і його супутники піднялися на місток, що виступав із води. Перед ними зяяв отвір відкритого люка. Усі кинулись у люк.
Біля підніжжя східців виднів вузький прохід, ясно освітлений електрикою. В кінці проходу були двері. Сайрес Сміт відчинив їх.
Квапливо минувши розкішно обставлену залу, колоністи зайшли до сусідньої з нею бібліотеки, яскраво освітленої зі стелі.
Широкі двостулкові двері в глибині бібліотеки вели до наступної кімнати. Інженер відчинив і їх.
Колоністи опинились у великому салоні, що нагадував музей, — там було зібрано і скарби з царства мінералів, і твори мистецтва, і чудові промислові вироби. Приголомшеним колоністам на хвилину навіть здалося, що вони потрапили до казкової країни мрій.
На розкішному дивані нерухомо лежав чоловік, який наче й не помітив їхньої появи.
Сайрес Сміт виступив поперед друзів і, на превеликий їхній подив, голосно промовив:
— Капітане Немо, ви веліли нам з'явитися? Ми прийшли. [480]
РОЗДІЛ XVI
Капітан Немо. — Перші його слова.— Життя борця за незалежність батьківщини.— Ненависть до загарбників. — Товариші героя.— Життя під водою.— Самотність.— Останнє пристановище "Наутілуса" на острові Лінкольна.— Таємничий заступник острова.
Почувши ці слова, чоловік підвівся, й колоністи побачили в ясному світлі його красиву голову, високе чоло, гордий погляд, сріблясту бороду і довгий, густий, відкинутий назад чуб. Спершися на спинку дивана, він спокійно подивився на колоністів. Було видно, що його здоров'я поступово підточила тяжка хвороба. Але голос у нього звучав твердо, коли він здивовано промовив по-англійському:
— Я не маю імені, добродію!
— Мені відоме ваше ім'я, — відповів інженер. Капітан Немо кинув на інженера такий пекучий погляд, ніби ладен був його спопелити.
Та за хвилину він знову відкинувся на диванні подушки й прошепотів:
— Зрештою, яка різниця? Я все одно скоро помру!
Сайрес Сміт і Гедеон Спілет підійшли до дивана. Журналіст узяв руку каштана Немо. Вона пашіла жаром. Айр-тон, Пенкроф, Герберт і Наб шанобливо залишилися стояти у кутку розкішного салону, де наелектризоване повітря пахло озоном.
Капітан Немо вивільнив руку і жестом запросив інженера й журналіста сісти поруч.
Усі схвильовано дивилися на нього. Нарешті вони бачили перед собою того, кого досі називали божеством острова Лінкольна, хто їх стільки разів рятував із біди, свого могутнього і таємничого заступника, для якого їм важко було навіть знайти слова, щоб висловити всю глибину своєї вдячності... Того, "хто на морякову й Набову думку, мав бути напівбогом, а з'ясувалося: то звичайна людина, та ще й літня, хвора, на порозі смерті!..
Але як трапилося, що Сайрес Сміт знав капітана Немо? Чому той так жваво підвівся з дивана, почувши своє нікому, як він гадав, не відоме ім'я?..
Капітан, спираючись на лікоть, пильно подивився на Сайреса Сміта, що сів поблизу.
— Отже, добродію, вам відоме моє колишнє ім'я? — запитав він. [481]
— Так, відоме, — відповів Сайрес Сміт. — І я знаю також, як називається цей дивовижний підводний човен...
— "Наутілус"? — посміхнувся капітан.
— "Наутілус"-відповів інженер.
— А ви знаєте... ви знаєте, хто я такий?
— Знаю.
— Але ж я вже тридцять років не спілкуюся зі світом, тридцять років живу в глибині морів, у єдиному місці, де ніхто не може замахнутися на мою свободу! Хто ж зрадив мою таємницю?
— Людина, яка не давала жодних зобов'язань зберігати її, капітане Немо, а тому й не може бути звинувачена в зраді.
— Чи не той француз, що випадково опинився на борту мого судна шістнадцять років тому?
— Атож!
— Отже, ні він, ні двоє його супутників не загинули в Мальстрімі, коли там проходив "Наутілус"?
— Ні, не загинули. І той француз написав роман "Двадцять тисяч льє під водою", у якому змалював ваше життя.
— Кілька місяців мого життя, не більше, пане! — жваво заперечив капітан.
— Ваша правда, — повів далі Сайрес Сміт, — але й кілька місяців отого незвичайного життя вистачило, щоб скласти про вас думку...
— Як про великого злочинця, чи не так? — глузливо скрививши губи, запитав капітан Немо. — Чи бунтівника, відкинутого суспільством?
Інженер промовчав.
— Чому ж ви мовчите, добродію?
— Мені не випадає судити капітана Немо, — відповів інженер. — Принаймні за його минуле. Адже нікому не відомо — і мені також — що вас примусило вести такий дивний спосіб життя. А не знаючи причин, ніхто не має права судити про наслідки. Зате я добре знаю, що могутня приязна рука опікувалась нами з першого дня нашої появи на острові Лінкольна, що всі ми зобов'язані життям людині добрій і великодушній — вам, каштане Немо!
— Атож, мені, — просто сказав капітан.
Інженер і журналіст підвелися. Решта колоністів тихо підійшла до хворого, аби висловити йому вдячність, що переповнювала їхні серця.
Капітан Немо спинив їх порухом руки і схвильовано мовив:
— Послухайте мене спочатку. [482]
І капітан Немо в кількох словах, стисло і ясно, розповів про своє життя.
Оповідь його була досить коротка, і все ж таки він мусив зібратися на силі, аби довести її до кінця. Впадало в очі, що він дедалі більше слабшає. Кілька разів Сайрес Сміт просив його перепочити, але капітан щоразу заперечно похитував головою, як людина, котрій відомо, що до завтрашнього дня їй не дожити; коли журналіст запропонував йому медичну допомогу, він одказав:
— Мені вже ніщо не поможе. Жити мені — лічені години.
За походженням капітан Кемо був індусом. Звали його принц Даккар, і був він сином раджі, що правив незалежним на той час князівством Бундельханд, небожем відомого індійського героя Тіппо-Саїба. Десятирічним хлопчиком батько послав його до Європи, аби дати йому добру освіту й потай сподіваючись, що це допоможе синові рівною зброєю змагатися з тими, кого раджа вважав загарбниками і гнобителями свого краю.
З десяти до тринадцяти років принц Даккар, обдарований від природи неабиякими здібностями, волею й розумом, опановував різні науки й досягнув високого рівня і в природознавстві, і в математиці, і в літературі.
Принц Даккар об'їздив усю Європу. Завдяки знатному походженню та багатству перед ним відчинялися двері всіх палаців, але втіхи світського життя ніколи не спокушали його. Молодий, вродливий, він завжди був серйозний, навіть похмурий; його поглинала спрага знань, а в серці не згасла невблаганна ненависть.
Принц Даккар ненавидів. Він ненавидів ту єдину країну, на чию землю ні за що не хотів ступити, ту єдину націю, чиї загравання завжди відкидав; він ненавидів Англію, ненавидів тим більше, що багато в чому вона викликала його захоплення.
У тому індусові, здавалося, зосередилась уся ненависть пригнобленої нації до гнобителів. Загарбники не можуть сподіватись на пощаду загарбаних. Бувши сином володаря країни, який лише на словах скорився Об'єднаному королівству, і принцом з роду Тішю-Саїба, усмоктавши з материнським молоком жадобу помсти і безмежно люблячи свою прекрасну й знедолену батьківщину, закуту в англійські кайдани, він ніколи не ступав ногою на тричі прокляту ним землю Англії, що закабалила його вітчизну, Індію.
Принц Даккар здобув різнобічну освіту: з його думкою рахувалися найкращі малярі, поети й артисти; водночас [483] він став ученим, для якого не було нічого недосяжного на науковій ниві; став політиком, вивчивши при європейських дворах усі тонкощі дипломатії. Поверховому спостерігачеві він, мабуть, здався б одним із нудьгуючих космополітів, які шукають гострих новин, але уникають рішучих дій, одним із багатьох мандрівників, пихатих і марнославних, які ненастанно колесять світом і не належать жодній країні.
Насправді він був зовсім не таким. Цей митець, цей учений, цей державний діяч залишався в душі індусом, індусом за складом розуму, індусом за прагненням помсти, індусом, котрий ненастанно плекав надію, що одного чудового дня його співвітчизники зажадають законних прав для своєї країни, виженуть чужоземців і повернуть їй незалежність.
Діставши освіту, 1849 року принц Даккар повернувся до Бундельханду. Він одружився з індускою із шляхетного роду, в якої так само, як і у нього, серце обливалося кров'ю через страждання поневоленої вітчизни. У них народилося двоє дітей, яких принц дуже любив. Але родинне щастя не могло прогнати думки про страждання уярмленої батьківщини. Він лише чекав сприятливої нагоди. І така нагода трапилася.
Гніт англійського панування ліг надто важким тягарем на індійський народ. Принц Даккар став глашатаєм невдо-волених. Він запалював у їхніх душах вогонь тієї самої ненависті до чужоземців, яка горіла у його власних грудях. Він об'їздив увесь індійський півострів, побував і в ще незалежних князівствах, і в місцевостях, змушених визнати владу англійських властей. І скрізь він будив спогади про дні героїчного повстання, піднятого Тіппо-Саїбом проти загарбників, та про його трагічну загибель від рук англійців у бою під Серінгапатамом.
Тисяча вісімсот п'ятдесят сьомого року спалахнуло відоме повстання сипаїв. Його душею був принц Даккар. Він підняв величезні маси народу, віддав справедливій борні весь свій хист, усі знання й багатства. Не щадячи себе, він воював у перших лавах повстанців і безліч разів ризикував власним життям так само, як тисячі інших безіменних героїв, що стали на захист рідного краю.