При вході в ворота королева назвала себе, вийшла з ношів внизу свого окремого ходу, зайшла до себе, поклала сумну свою реліквію в кабінеті при опочивальні, що з цього часу мав перетворитись на молільню, залишила Генрієтту охороняти свою кімнату і, ще блідіша, ще вродливіша, ніж досі, увійшла о десятій годині в велику бальну залу, ту саму, де ми вже бачили її два з половиною роки тому, коли починався перший розділ нашої розповіді.
Усі очі звернулися до неї, і вона витримала всі ці погляди з гордим і майже радісним виглядом.
Вона свято виконала останню волю свого друга.
Побачивши її, Карл, похитуючись, пройшов крізь золоту юрбу, що її оточувала.
— Дякую вам, сестро, — голосно сказав він.
І тихо додав:
— Майте на увазі, на руці у вас кривава пляма...
— Ах, що до того, сір, — сказала Маргарита, — аби на устах була усмішка.
XXХI. Кривавий піт
По кількох днях після страшної сцени, про яку ми щойно розповіли, 30 травня 1574 року, коли двір пробував у Венсенні, розітнулись голосні крики з кімнати короля, який, занедужавши ще тяжче під час балу, улаштованого в самий день смерті двох молодих людей, виїхав, з наказу медиків, за місто, на чисте повітря.
Була восьма година ранку. Невеликий гурток придворних жваво розмовляв у передпокої, коли раптом пролунав крик і на порозі королівських покоїв з'явилась, заливаючись слізьми, мамка Карла з криком розпачу:
— Допоможіть королю! Допоможіть королю!
— Його величність ще тяжче занедужали? — спитав капітан де Нансей, якого король, як ми вже бачили, звільнив від служби у королеви Катерини і взяв на свою особисту службу.
— Ох, скільки крові! Скільки крові! — сказала мамка. — Лікарів! Покличте лікарів!
Мазілль і Амбруаз Паре по черзі вартували коло хворого короля, і Амбруаз Паре, який був на варті, побачивши, що король заснув, скористався з цього, щоб відійти на кілька хвилин.
В цей час король почав обливатись потом, а що Карл недугував на ослаблення капілярних судин, ослаблення ж це призводить до кровотечі з шкіри, то кривавий піт і налякав мамку, яка не могла звикнути до цього дивовижного явища і, бувши, як ми пам'ятаємо, протестанткою, щоразу казала йому, що цю кров викликає кров гугенотів, пролита в день святого Варфоломія.
Кинулись у всі боки; лікар не міг бути далеко, і шукати його не довелося довго.
Передпокій спорожнів, бо кожен хотів довести своє старання, привівши лікаря.
Тоді двері відчинились і з'явилась Катерина. Вона похапцем перейшла передпокій і живо увійшла до апартаментів сина.
Карл лежав горілиць на ліжку з затуленим зором, ледве дихаючи; з усього тіла стікав червонастий піт; відкинута рука звисала з постелі, і на кінці кожного пальця висів рідкий рубін. Це було жахливе видовище.
Проте, почувши кроки матері і мов би пізнавши її ходу, Карл підвівся.
— Вибачте, пані, — сказав він, дивлячись на матір, — я хотів би вмерти спокійно.
— Вмерти, сину, — сказала Катерина, — від тимчасового припадку цієї нікчемної недуги і А чи ви хотіли б довести нас цим до відчаю?
— Кажу вам, пані, я відчуваю, що душа моя відлітає від мене. Кажу вам, пані, смерть наближається, бодай всі чорти подохли!.. Я відчуваю, що відчуваю, і знаю, що кажу.
— Сір, — сказала королева, — ваша головна недуга — власна ваша уява; після цілком заслуженого покарання тих двох чаклунів, тих убивців, що звалися Ла Моль і Коконна, ваші фізичні страждання мусили зменшитись. Уперто держиться сама лише моральна недуга, і коли б я мала змогу поговорити з вами тільки десять хвилин, я довела б вам...
— Мамко, постережи коло дверей, щоб хто-небудь не увійшов: королева Катерина де Медічі бажає говорити з своїм улюбленим сином Карлом IX.
Мамка виконала наказ.
— Справді, — казав Карл, — розмова ця повинна була відбутись колись, то краще вже нехай буде сьогодні, ніж завтра. До того ж, завтра, може, було б уже надто пізно. Тільки при нашій розмові повинна бути присутня третя особа.
— Чому?
— Тому, що, кажу вам ще раз, смерть наближається, — відповів Карл з страшною урочистістю, — тому, що з хвилини на хвилину вона увійде в цю кімнату, як ви, бліда й мовчазна, і не попередивши про себе. Після того, як я цієї ночі розпорядився своїми власними справами, прийшов час розпорядитися справами королівства.
— Хто ж та особа, яку ви бажаєте бачити? — спитала Катерина.
— Брат мій, пані. Звеліть покликати його.
— Сір, — сказала королева, — я з задоволенням бачу, що доноси, продиктовані більше ненавистю, ніж зв'язані з стражданнями, зникли з вашого ума і незабаром зникнуть з вашого серця. Мамко! — гукнула Катерина. — Мамко!
Вірна жінка, що стерегла за дверима, відчинила двері.
— Мамко, — сказала Катерина, — з наказу мого сина коли прийде пан де Нансей, — скажете йому піти по герцога д'Алансона.
Карл зробив знак і затримав мамку, що хотіла вже виконати наказ.
— Я сказав — мого брата, пані, — зауважив Карл.
Очі Катерини розширились, як очі тигриці, коли, вона відчуває гнів. Але Карл владно простягнув руку.
— Я хочу говорити з братом моїм Генріхом, — сказав він. — Тільки Генріх — брат мені; не той, що там десь королює, а той, що сидить тут в ув'язненні. Генріх знатиме мою останню волю.
— А я, — скрикнула флорентійка з незвичною перед страшною волею її сина сміливістю, настільки ненависть до беарнця примусила її забути звичайне своє вдавання, — якщо ви справді при смерті, як говорите, невже гадаєте ви, що я поступлюся комусь, надто ж іноземцеві, правом бути при останніх ваших хвилинах, що належать мені, як королеві, як матері?
— Пані, — сказав Карл, — я ще король, я повеліваю, пані: я сказав вам, що хочу говорити з братом моїм Генріхом, а ви не кличете мого капітана?.. Тисяча чортів, попереджаю, що у мене ще стане сили самому піти по нього.
І він зробив рух зіскочити з постелі, де лежало тіло його, подібне до тіла Христа після бичування.
— Сір, — скрикнула Катерина, затримуючи його, — ви чините усім нам образу: ви забуваєте заподіяну нашій сім'ї ганьбу, ви відштовхуєте наших єдинокровних. Тільки син короля французького може схилити коліно при смертному ложі короля Франції. А мені місце вказане тут законами природи й етикету, і я лишаюсь тут.
— Як хто лишаєтесь ви тут, пані? — спитав Карл IX.
— Як мати.
— Ви більше не мати мені, пані, як герцог д'Алансон не брат.
— Ви марите, пане, — сказала Катерина, — відколи це та, що дала життя, не мати тому, хто дістав його?
— Від того часу, пані, коли ця протиприродна мати відняла те, що дала, — відповів Карл, втираючи криваву піну, що з'явилась у нього на устах.
— Що ви хочете сказати, Карл? Я не розумію вас, — промурмотіла Катерина, дивлячись на сина розширеними від здивування очима.
— Ви зараз зрозумієте, пані.
Карл порився під подушкою і подав їй маленький срібний ключик.
— Візьміть ключ, пані, і відімкніть мою дорожну скриньку. В ній є деякі папери, вони вам скажуть за мене.
І Карл простягнув руку до прикрашеної чудовим різьбленням скриньки, замкнутої срібним, як і ключ, замком, що стояла на найпоказнішому місці в кімнаті.
Катерина, розгубившись від тієї позиції, яку Карл зайняв щодо неї, виконала його волю, підійшла повільними кроками до скриньки, відчинила її, обвела очима всередині і раптом відкинулась назад, мов би побачила в ній заснулу гадюку.
— Ну, — сказав Карл, не зводячи з матері очей, — що там таке в скриньці, що жахає вас, пані?
— Нічого, — сказала Катерина.
— Коли так, то простягніть руку, пані, і візьміть там книгу. Там же мусить бути книга, — так? — додав Карл з блідою усмішкою, що була у нього страшніша, ніж погроза в іншого.
— Так, — пробелькотіла Катерина.
— Мисливська книга?
— Так.
— Візьміть і подайте мені.
Катерина, не зважаючи на свою самовпевненість, зблідла, затремтіла вся і простягла руку в середину скриньки.
— Доля! — прошепотіла вона, беручи книгу.
— Добре, — сказав Карл. — Тепер слухайте: це мисливська книга... я був безумний... я кохався в мисливстві більш над усе... це книга про мисливство, я надто багато читав її, — розумієте, пані?..
Катерина випустила глухий стогін.
— Це була слабість, — сказав далі Карл, — спаліть її, пані, не треба, щоб знали про слабості королів!
Катерина підійшла до палаючого каміну, кинула книгу всередину вогнища і завмерла перед ним, нерухома й мовчазна, дивлячись застиглими очима на синясте полум'я, що пожирало отруєний папір.
Поки горіла книга, по кімнаті розійшовся сильний часниковий запах.
Незабаром книга перетворилась на попіл.
— А тепер, пані, покличте мого брата, — сказав Карл з величною непохитністю.
Катерина, вся заціпенівши, пригнічена складними почуттями, яких не могла проаналізувати її глибока мудрість і з якими не могла боротись її майже нелюдська сила, ступила крок уперед і хотіла говорити.
Мати почувала докори совісті, королева почувала страх, отруйниця почувала приступ ненависті.
Останнє почуття перемогло інші.
— Будь він проклятий, — скрикнула вона, кидаючись геть із кімнати, — він тріумфує, він досягає мети. Так, будь він проклятий, проклятий!
— Чуєте, брата, брата мого Генріха! — крикнув Карл навздогін матері. — Брата мого Генріха. Я хочу зараз же говорити з ним в справі регентства над королівством.
Майже в ту саму хвилину Амбруаз Паре увійшов до кімнати дверима, протилежними до тих, якими вийшла Катерина, і, зупинившись на порозі, бо зачув важкий запах у кімнаті, сказав:
— Хто це палив мишак?
— Я, — відповів Карл.
XXXІI. Платформа Венсенської вежі
Тим часом Генріх Наварський замислено походжав сам собі по терасі вежі. Він знав, що двір у замку, який він бачив за сто кроків від себе, і його проникливе око бачило крізь стіни вмираючого Карла.
Був час блакиті й золота: сонце широкими парусами осяювало далекі долини, купаючи в рідкому золоті вершки лісових дерев, що пишались багатством свого першого листя. Саме навіть сіре каміння вежі ніби пройняте було лагідним теплом неба, а занесені подихом східного вітру в шпари замкових мурів левкої розгортали свої бархатні — червоні й жовті — кружки під поцілунками прохолодного легковія.
Але погляд Генріха не зупинявся ні на цих зелених долинах, ні на цих оповитих сивиною й золотом верховіттях: погляд його перетинав простори і, палаючи честолюбством, зупинявся на столиці Франції, якій судилося стати колись столицею світу.
— Париж, — мурмотів король Наварський, — от Париж, тобто радість, тріумф, слава, могутність і щастя; Париж, Париж, де є Лувр, і Лувр, де є трон; і від цього жаданого Парижа мене відділяє тільки одно — ці кам'яні мури, що лежать у мене під ногами і оточують разом зо мною і мого ворога.
І коли перевів погляд з Парижа на Венсенн, помітив праворуч від себе, в долині, вкритій мигдальними деревами в цвіту, якогось чоловіка; по кірасі його, раз-у-раз пробігав сонячний промінь — лискуча цятка, що грала в просторі при кожному русі цього чоловіка.
Чоловік сидів на гарячому коні і держав на поводі другого коня, не менш гарячого.
Король Наварський зупинив погляд на вершнику і побачив, що той витяг шпагу з піхви, насунув на кінець її хустку і почав вимахувати хусткою, ніби подаючи сигнал.
В той самий момент на горбку напроти з'явився такий самий сигнал, і потім навкруги замку замаяв мов би пояс із хусток.
Це був де Муї з його гугенотами, які, знаючи, що король умирає, і боячись, щоб не було зроблено замаху на Генріха, з'їхались сюди, готові до оборони й нападу.
Генріх знову перевів очі на того вершника, якого побачив першого, перехилився через балюстраду, прикрив очі рукою і, захистивши їх від засліпливого сонячного проміння, пізнав молодого гугенота.
— Де Муї! — крикнув він, ніби той міг його почути.
І від радості, що бачить навкруги себе друзів, сам скинув капелюх і замахав шарфом.
Усі білі хустки замаяли знову з жвавістю, що свідчила про їх радість.
— Шкода! Вони дожидають мене, — мовив він, — а я не можу прилучатись до них...