Утім, засідання вже добігало краю.
Почувши графове ім'я, Данґляр підвівся з місця.
– Панове, – сказав він, звертаючись до колег, із-поміж яких дехто був членом Верхньої чи Нижньої палат, – перепрошую, що мушу покинути вас, та, уявіть собі, компанія "Томсон і Френч" у Римі скерувала до мене якогось графа Монте-Крісто, відкривши йому необмежений кредит. Такого безглуздого жарту мої кореспонденти ще й разу не дозволяли собі. Звісно ж, мене охопила допитливість, і сьогодні вранці я звернувся до того майже-графа. Якби він був справжній граф, то, самі розумієте, не був би такий багатий. І, уявіть собі, мене не захотіли прийняти! Що ви на це скажете? Адже тільки найвищі особи або вродливі жінки поводяться отак із людьми, як оцей пан Монте-Крісто! Утім, дім його на Єлисейських Полях і справді належить йому й начебто нічогенький. Але необмежений кредит, – провадив він із мерзенною посмішкою, – дуже підвищує вимоги того банкіра, в якого він відкритий. Тож мені кортить глянути на цього добродія. Здається, мене містифікують. Бо вони там не знають, із ким мають діло, – ще поглянемо, хто буде сміятися останній.
Виголосивши ті слова з такою виразністю, що навіть ніздрі його роздималися, пан барон покинув гостей і попрямував до білої із золотом вітальні, що уславилася на всеньке Шосе-Д'Антен. Туди він і звелів запровадити відвідувача, щоб відразу ж вразити його.
Граф Монте-Крісто стояв, розглядаючи копії з полотен Альбані й Фаторе, що їх продали банкірові як оригінали, та навіть у вигляді копій вони геть не узгоджувалися з неоковирними золотими завитками, що прикрашали стелю.
Почувши Данґлярові кроки, граф Монте-Крісто обернувся.
Данґляр ледь кивнув йому і показав за фотель із позолоченого дерева, оббитий білим оксамитом, гаптованим золотом. Граф Монте-Крісто сів.
– Я маю честь розмовляти з паном де Монте-Крісто?
– А я, – запитав граф Монте-Крісто, – з паном бароном Данґляром, кавалером Почесного легіону, членом Палати депутатів?
Граф Монте-Крісто повторив усі титули, які прочитав на візитній картці барона.
Данґляр зрозумів ту насмішку і прикусив губу.
– Перепрошую, – сказав він, – що я не назвав вас відразу тим титулом, під яким мені доповіли про вас, та, як вам відомо, живемо ми за демократичного урядування, і я є представником народних інтересів.
– Тож, зберігши звичку називати себе бароном, – відказав граф Монте-Крісто, – ви одвикли йменувати інших графами.
– Ох, я й сам байдужий до цього, – недбало відказав Данґляр, – мені дали баронський титул і вчинили кавалером Почесного легіону завдяки декотрим моїм заслугам, але...
– Але ви відмовилися від цих титулів, як ото колись Монморансі й Лафаєт? Похвальний приклад.
– Не зовсім, звісно, – відказав збентежений Данґляр, – ви ж розумієте, через прислугу...
– Авжеж, ваші слуги прозивають вас мосьпаном, журналісти – милостивим добродієм, а виборці – громадянином. Ці відтінки дуже притаманні конституційному ладові. Чудово вас розумію.
Данґляр стиснув губи; він упевнився, що на цім ґрунті граф Монте-Крісто дужчий, тож вирішив повернутися до звичніших питань.
– Графе, – уклонившись, сказав він, – я отримав повідомлення від банкірського дому "Томсон і Френч".
– Дуже приємно, бароне. Дозвольте мені величати вас так, як величають вас ваші слуги; це кепська звичка, якої набув я в тих країнах, де ще існують барони лиш тому, що там не роблять нових. Отож, повторюю, мені це дуже приємно, бо це позбавляє необхідності представлятися самому, що завжди досить незручно. То ви, значить, отримали повідомлення?
– Так, – відказав Данґляр, – та, мушу зізнатися, я не зовсім зрозумів його зміст.
– Та невже!
– І я навіть мав честь приїздити до вас, щоб попросити певних пояснень.
– Будь ласка, я слухаю вас.
– Повідомлення, – сказав Данґляр, – здається, зі мною, – він понишпорив у кишені, – ага, ось воно... Це повідомлення відкриває графові Монте-Крісто необмежений кредит у моєму банку.
– То в чім же річ, пане бароне? Що вам тут незрозуміле?
– Та нічого, тільки слово "необмежений"...
– Невже це хибно сформульовано? Ви ж розумієте, пишуть англійці...
– Ні, ні, з граматикою тут усе добре, та з бухгалтерією все не так просто.
– Невже банкова компанія "Томсон і Френч", на вашу думку, не дуже надійна, пане бароне? – якомога наївніше запитав граф Монте-Крісто. – От халепа, це було б дуже прикро, у мене там лежать невеличкі грошенята...
– Та ні, вона цілком надійна, – майже насмішкувато відказав Данґляр, – та самісінький зміст слова "необмежений" стосовно фінансів настільки невиразний...
– Що не має меж, еге? – поспитався граф Монте-Крісто.
– Оце я і хотів сказати. Усе невиразне викликає сумніви, а якщо сумніваєшся, кажуть мудрі, то утримайся ліпше.
– Із чого випливає, – сказав граф Монте-Крісто, – що як банкова компанія "Томсон і Френч" учинила необдумано, то Данґлярова компанія не буде йти за її прикладом.
– Тобто?
– Та все дуже просто: пани Томсон і Френч не обмежені розміром суми, а для пана Данґляра існує межа, бо він мудра людина, як оце допіру сказав.
– Пане графе, – пихато відказав банкір, – моєї каси ще ніхто не полічив.
– Що ж, – крижаним тоном відтяв граф Монте-Крісто, – напевне, я буду перший, кому доведеться це зробити.
– Чому ви так гадаєте?
– Тому що пояснення, яких ви від мене вимагаєте, дуже скидаються на вагання.
Данґляр насупився: уже вдруге цей чоловік брав над ним гору, та ще й у такому питанні, де він почувався як удома. Його насмішкувата поштивість була вдавана і межувала з цілковитою протилежністю їй, тобто із зухвалістю. А граф Монте-Крісто, навпаки, дуже привітно всміхався і за бажанням удавав наївного, що надавало йому немалу перевагу.
– Одне слово, мосьпане, – помовчавши, сказав Данґляр, – мені хотілося б, щоб ви мене зрозуміли, і прошу призначити ту суму, яку ви хотіли б від мене отримати.
– Але ж, мосьпане, – сказав граф Монте-Крісто, який вирішив ні на п'ядь не поступатися у цій суперечці, – якщо я просив необмежений кредит, то саме тому що я не можу знати заздалегідь, які суми можуть бути мені потрібні.
Банкірові здалося, ніби настала пора і йому брати гору; із поблажливою посмішкою він відкинувся на спинку фотеля.
– Кажіть сміливо, – мовив він, – ви зможете упевнитися, що готівка компанії Данґляр хоч і обмежена, проте може задовольнити найвищі вимоги, навіть якщо ви попросите й мільйон...
– Прошу? – запитав граф Монте-Крісто.
– Я кажу, мільйон, – з дурнуватим апломбом повторив Данґляр.
– А нащо мені мільйон? – вигукнув граф Монте-Крісто. – Господе милосердний! Якби мені потрібен був тільки мільйон, то через таку дрібницю я й балакати не став би про кредит. Мільйон! Та в мене з собою завжди є мільйон у гаманці або дорожньому несесері.
І граф Монте-Крісто дістав із маленького футляра, де він завжди тримав візитні картки, дві облігації державної скарбниці на пред'явника, по п'ятсот тисяч франків кожна.
Такого чолов'ягу, як ото Данґляр, треба було ошелешити обухом по голові, а не вколоти. Удар обухом уплинув-таки на нього: банкір похитнувся і відчув, як голова його пішла обертом, а потім безтямно витріщився на графа Монте-Крісто, і зіниці його аномально розширилися.
– Послухайте, – сказав граф Монте-Крісто, – зізнайтеся, що ви просто не довіряєте банковій компанії "Томсон і Френч". Що ж, я передбачав це, і хоч не дуже тямлю у справах, усе ж таки вдався до певних заходів безпеки: ось у мене ще два такі самі повідомлення, як і те, що заадресоване вам; одне від віденської банкової компанії "Арштайн і Есколес" до барона Ротшильда, а друге від лондонського банку Берінга до пана Ляффіта. Варто вам тільки слово сказати, і я позбавлю вас будь-яких клопотів, звернувшись ув один із цих банків.
Це вирішило суперечку: Данґляр здався. Він із помітним трепетом розгорнув віденське й лондонське повідомлення, які з відразою простягнув йому граф Монте-Крісто, і перевірив достеменність підписів із такою ретельністю, що вона могла здатися графові Монте-Крісто образливою, якби він не склав це на рахунок розгубленості банкіра.
– Так, ці три підписи варті багатьох мільйонів, – нарешті сказав Данґляр, підвівшись, наче бажаючи вшанувати могутність золота, утілену в чоловікові, що сидів перед ним. – Три необмежені кредити. Даруйте, графе, але й переставши сумніватися, можна все ж таки лишитися здивованому.
– О, ваш банкірський дім нічим не здивувати, – з усією можливою поштивістю сказав граф Монте-Крісто. – То, значить, ви могли б надіслати мені певну грошову суму?
– Назвіть її, пане графе, і я до ваших послуг.
– Що ж, – сказав граф Монте-Крісто, – якщо ми дійшли згоди... а ми дійшли згоди, правда?
Данґляр кивнув.
– І ви більш не сумніваєтеся? – провадив граф Монте-Крісто.
– Що ви, пане графе! – вигукнув банкір. – Я ніколи й не сумнівався.
– Ні, ви тільки хотіли здобути докази, та й годі. Отож, – повторив граф Монте-Крісто, – якщо ми дійшли згоди, якщо у вас більше немає сумнівів, призначимо, якщо ви не проти, якусь загальну суму на перший рік – наприклад, шість мільйонів.
– Шість мільйонів? Чудово! – задихаючись, мовив Данґляр.
– Якщо мені треба буде більше, – недбало провадив граф Монте-Крісто, – ми призначимо більше, але я не збираюся залишатися у Франції понад рік і не думаю, що за рік перевищу цю суму... але там побачимо... Для початку, будь ласка, загадайте доправити мені завтра п'ятсот тисяч франків, я буду вдома до півдня, утім, якщо мене і не буде, то я залишу записку моєму управителеві.
– Гроші будуть у вас завтра о десятій годині ранку, пане графе, – відказав Данґляр. – Як ви бажаєте, золотом, папірцями чи сріблом?
– По половині золотом і папірцями, будь ласка.
І граф Монте-Крісто підвівся.
– Мушу вам зізнатися, графе, – сказав Данґляр, – я гадав, ніби добре обізнаний із усіма великими статками Європи, а тим часом ваш маєток, либонь, дуже великий, мені був геть невідомий; він недавнього походження?
– Ні, мосьпане, – відказав граф Монте-Крісто, – навпаки, він дуже давнього походження; це було щось на кшталт родового скарбу, який заборонено було чіпати, аж нагромаджені відсотки потроїли капітал; призначений у заповіті термін сплив кілька років тому, тож я користуюся ним віднедавна; природно, що ви нічого про нього не знаєте; утім, незабаром ви з ним познайомитеся.
І, сказавши те, граф Монте-Крісто посміхнувся тією мертвотною посмішкою, що наводила такий жах на Франца Д'Епіне.
– Із вашими смаками і намірами, – сказав Данґляр, – ви у нашій столиці заведете таку розкіш, що затьмарите всіх нас, жалюгідних мільйонерів, та оскільки ви, здається, любитель мистецтва, – пам'ятаю, як я ввійшов, ви розглядали мої картини, – то все ж таки дозволите показати вам мою галерею: все давні полотна славетних майстрів, із гарантією достеменності; я не люблю нових.
– Правда ваша, у них у всіх один недолік: вони ще не встигли зробитися давніми.
– Я покажу вам декілька скульптур Торвальдсена, Бартолоні, Канови – усі чужоземних скульпторів.