Мої сусідки стають біля нас і дивляться, як американці розвантажують візок і складають усе в джип. Наприкінці один матрос бере порося, гадаючи, що й воно куплене. Кюїк-Кюїк, звісно, протестує. Спалахує суперечка, і ми ніяк не можемо пояснити, що порося не продається.
Я намагаюся розтлумачити це й індійкам, але марно. Вони теж нічого не розуміють. Американці не хочуть віддавати порося. Кюїк-Кюїк не хоче повертати грошей, ось-ось дійде до бійки. Однорукий уже схопив з візка ціпок, цієї миті з-за рогу з'являється джип американської військової поліції. Унтер-офіцер свистить. Джип під'їздить до нас. Я кажу Кюїк-Кюїку, щоб повернув гроші, а він не хоче нічого чути. Моряки тримають порося й теж не збираються його віддавати. Кюїк-Кюїк стоїть перед джипом і не пропускає його. Своїм галасом ми зібрали довкола цілу юрбу. Американська поліція стає на бік американців, хоч теж не розуміє, чого ми сваримось. Військові полісмени переконані, що ми надумали одурити моряків.
Я вже й не знаю, як бути, коли раптом згадую, що маю номер телефону мартініканця з клубу моряків. Я показую той номер офіцерові поліції і кажу:
– Перекладач.
Він веде мене до телефону. Я набираю номер і, на щастя, застаю свого друга на місці. Я прошу його пояснити полісменові, що порося в покупку не входить, воно, мовляв, приручене й править Кюїк-Кюїкові за собаку, а ми забули сказати про це морякам. Потім передаю трубку полісменові. Трьох хвилин вистачає, щоб він усе зрозумів. Полісмен сам забирає порося й віддає Кюїк-Кюїку, і той, щасливий, несе його на візок. Суперечка скінчилася мирно, й американці регочуть, мов діти. Ми розходимось.
Увечері вдома ми дякуємо індійкам, а вони довго сміються з цієї історії.
Ось уже три місяці ми в Джорджтауні. Сьогодні перебираємося до другої половини будинку наших друзів індійців. Тепер у нас дві світлі, просторі кімнати, їдальня, невеличка кухня з грубкою, що опалюється деревним вугіллям, і чимале подвір'я, в кутку якого влаштовано хлівець. Візок і віслюк стоять під навісом. Я житиму сам у кімнаті, в яку ми випадково купили ліжко з м'яким матрацом. Мої друзі спатимуть кожен на своєму ліжку в сусідній кімнаті. Ми маємо також стіл, шість стільців і чотири табурети. На кухні є все потрібне начиння. Подякувавши Гітту та його друзям за їхню гостинність, ми, як сказав Кюїк-Кюїк, заволодіваємо своїм будинком.
Під вікном їдальні, яке виходить на вулицю, стоїть плетене крісло – подарунок індійок. Кюїк-Кюїк приніс кілька живих квіток і поставив їх у скляній банці на столі в їдальні.
Це враження, ніби я в своєму домі, хоч і вбогому, зате світлому й чистому, вселяє віру в себе й майбутнє.
Завтра неділя, ринок зачинений, отож ми цілий день будемо вільні. Тому вирішуємо запросити до себе на обід Гітту, його друзів, індійок і їхніх братів. Почесним гостем буде індокитаєць, який допоміг Кюїк-Кюїку й однорукому, подарувавши їм віслюка з візком і позичивши двісті доларів, щоб ми могли розпочати торгівлю. На його тарілці лежатиме конверт з двомастами доларів і запискою, в якій його рідною мовою ми висловимо свою вдячність.
Після поросяти, яке він так любить, найближчим другом для Кюїк-Кюїка є я. Він постійно виявляє до мене увагу: хоч я найкраще вдягнений серед нас трьох, він часто повертається додому, приносячи для мене то сорочку, то штани, то краватку. Все це він купує на свої невеличкі заощадження. Кюїк-Кюїк не курить, майже не п'є, його єдиною вадою є потяг до азартних ігор. Він мріє про одне: заощадити вдосталь грошей, аби ходити до китайського клубу грати.
Продаючи закуплені вранці продукти, ми більше не маємо ніяких ускладнень. Я вже досить добре говорю по-англійському. Щодня ми заробляємо від двадцяти п'яти до тридцяти п'яти доларів на трьох. Це небагато, але ми задоволені, що так швидко знайшли спосіб заробляти на хліб. Я не завжди йду з ними купувати, хоч мені й вдається збивати ціни, зате я постійно продаю. Мене вже знають багато англійських та американських моряків, які сходять на берег, щоб купити продукти для свого корабля. Ми торгуємося спокійно, не вдаючись до гарячих суперечок. Один здоровань маркітант з офіцерської їдальні американського корабля італо-американського походження завжди звертається до ме" е по-італійському. Він радий, що я відповідаю йому його рідною мовою, й торгується зі мною лише задля забави. Зрештою він купує в мене по ціні, яку я назвав на початку нашої розмови.
Десь о дев'ятій ранку ми вже вдома. Поснідавши, однорукий і Кюїк-Кюїк лягають спати. А я йду до Гітту, або мої сусідки приходять до мене. Домашньої роботи у нас небагато: підмести, попрати білизну, застелити ліжка. Все це дві сестри роблять майже задарма – за два долари на день. Тепер я розумію, що таке бути вільним і не тривожитись про майбутнє.
Моя індійська родина
Найпоширеніший засіб пересування в цьому місті – велосипед. Отож я купив його й собі. Джорджтаун та його околиці лежать на рівнині, і їздити тут, навіть на великі відстані, неважко. Велосипед має два міцні багажники: один спереду, другий – ззаду. Тепер я, як і більшість місцевих жителів, можу везти з собою ще двох чоловік.
Щонайменше двічі на тиждень я зі своїми індійськими подругами прогулююсь по одній-дві години. Вони не тямлять себе від радості, і я вже здогадуюся, що одна з них, молодша, закохана в мене.
Вчора до них навідався їхній батько. Досі я його не бачив. Він живе тут неподалік, але жодного разу не заходив до нас, я знав лише братів індійок. Це високий літній чоловік з дуже довгою і білою мов сніг бородою. На розумне й благородне чоло спадає сріблястий чуб. Розмовляє тільки рідною мовою, а дочки перекладають. Він запросив мене до себе в гості. Велосипедом до нього їхати недовго, пояснив він через юну принцесу, як я називаю його молодшу дочку. Я пообіцяв, що неодмінно завітаю.
З'ївши кілька тістечок І випивши чаю, гість прискіпливо оглядає будинок і прощається. Юна принцеса сяє від щастя, побачивши, що батько пішов від нас задоволений.
Мені тридцять шість років, але я ще при доброму здоров'ї, почуваюся молодим, і всі, на щастя, за такого мене й мають. Друзі кажуть, що на вигляд мені не більше, ніж тридцять. А цій крихітці лише дев'ятнадцять, вона вродлива, спокійна і дуже щира. Кохати таку чарівну дівчину і знати, що вона мене кохає, було б для мене справжнім подарунком.
Коли ми всі троє їдемо на прогулянку на велосипеді, то вона завжди сідає на передній багажник; ця дівчина добре знає, що коли вона сидить рівненько, а я, налягаючи на педалі, нахиляюсь уперед, то опиняюсь дуже близько до її голови. А коли вона відкидає голову назад, я бачу всю красу її персів під вуаллю, вони під нею гарніші, ніж коли б були зовсім оголені. Під час цих легеньких доторків її великі чорні очі спалахують яскравим вогнем, а її темно– червоні губи на тлі чайного відтінку обличчя розтуляються, прагнучи поцілунку. Чудові білі зуби додають краси її ротикові. Вона має звичку, розмовляючи, показувати кінчик рожевого язика, що здатне штовхнути до розпусти най– святіших святих нашої католицької віри.
Сьогодні ввечері ми збираємося з нею в кіно. Сестра не піде з нами – в неї нібито мігрень. Я маю підозру, що вона це вигадала, щоб дати нам змогу побути вдвох. Моя юна принцеса приходить до мене в білій мусліновій сукні, що сягає їй майже до ступні; коли вона йде, з-під сукні виглядають тільки кісточки та троє срібних кілець на них. Її ноги в сандалях зі сріблястими зав'язками мають вишуканий вигляд. На правій ніздрі в дівчини крихітна золота скойка. На плечі спадає коротка муслінова вуаль, що її притримує золотиста стрічка навколо голови. Зі стрічки на чоло звисають три шнурочки, унизані різнобарвними камінцями. Звісно, це прикраса недорога, а коли вона погойдується, з-під неї виглядає синє татуювання.
Всі мешканці нашого будинку, ї ї брати й сестри, мої друзі Кюїк-Кюїк і однорукий, замилувано дивляться, як ми, щасливі, йдемо з дому. В них такий вигляд, ніби вони знають, що ми повернемося з кіно нареченими.
Я допомагаю їй сісти на свій багажник з подушечкою І рушаю до центру міста. Там, де вулиця погано освітлена, ця чарівна дівчина враз тягнеться до моїх губів і цілує мене. Це сталося так несподівано, що я мало не впав з велосипеда.
Ми сидимо в глибині зали, тримаючись за руки. Я розмовляю з нею пальцями, і вона так само відповідає мені. Наша перша любовна розмова в кінозалі, де йде фільм, який ми не дивимось, відбувається зовсім нечутно. Її пальці, гаряча долоня розповідають мені більше, ніж коли б вона говорила про те, як мене кохає, як прагне стати моєю. Дівчина схиляє мені на плече голову, і я цілую її таке чисте й ніжне обличчя.
Це сором'язливе кохання, що так довго не розквітало, швидко переходить у непогамовну пристрасть. Перш ніж узяти дівчину, я пояснив їй, що не можу одружитися з нею, бо маю у Франції сім'ю. Але це її не стримало. Однієї ночі вона залишилася в мене. Потім дівчина сказала, що мені краще було б перейти жити до її батька, щоб не муляти очі її братам та сусідам-індійцям. Я згодився й поселився в домі її батька; він живе з юною індійкою, далекою родичкою, яка доглядає за ним. Це не дуже далеко від будинку, де залишився Кюїк-Кюїк, – якихось метрів п'ятсот. Обидва мої товариші приходять до мене щовечора. Часто й вечеряють зі мною.
Ми й далі торгуємо в порту городиною. Я виходжу з дому о ні в на сьому ранку, і майже щодня зі мною йде моя індійка. У великій шкіряній сумці ми несемо термос із чаєм, банку варення й грінки. Потім ми чаюємо з Кюїком та одноруким. Моя індійка сама готує ці сніданки і дбає про те, щоб ми всі четверо снідали разом. У сумці є й невеличка облямована мереживом мата, – індійка вельми манірно стелить її на тротуарі, спершу підмівши його щіткою, і розставляє чотири порцелянові чашки та блюдця. І ми, поважно всівшись на тротуарі, снідаємо.
То не дуже зручно сидіти на тротуарі й пити чай, так ніби ти сидиш у якійсь залі, але їй та Кюїк-Кюїку це видається цілком природним. Вони не звертають жодної уваги на перехожих. Я не хочу їй перечити. Вона така рада розливати нам чай і накладати на грінки варення, що я дуже засмутив би її, коли б відмовився від її послуг.
А минулої суботи сталася подія, що допомогла мені розгадати одну загадку.