Ти мучишся, а я — глянь на мене! — я вмираю. Ну, Марго, будь мужня! Прошу тебе, сестро, в ім'я нашої слави! Ми носимо добре ім'я нашого дому, як тяжкий хрест, несімо ж його, як господь, до самої Голгофи і, якщо впадемо, як він, на дорозі, встаньмо знову мужні й покірні долі, як він.
— О, боже мій, боже мій! — скрикнула Маргарита.
— Так, — сказав Карл, відповідаючи на свою думку, — так, жертва тяжка, сестро, але кожен щось приносить в жертву: одні — свою честь, інші — своє життя. Ти гадаєш, що мені, маючи двадцять п'ять років і найкращий трон у світі, не жаль вмирати? Ну, що ж, глянь на мене... Мої очі, колір обличчя, уста — усе, як у вмираючого, це так; але усмішка моя... Хіба ж усмішка моя не показує, що я маю надію? А проте через тиждень, найбільше через місяць, ти оплакуватимеш мене, сестро, як того, хто вмер сьогодні.
— Брате!.. — скрикнула Маргарита, обвиваючи руками шию Карла.
— Ну, вдягніться, люба Маргарита, — сказав король, — скрийте вашу блідість і з'явіться на бал. Я дав щойно наказ, щоб вам принесли нові дорогоцінності й прикраси, гідні вашої краси.
— О, брильянти, плаття, — сказала Маргарита. — Що значить усе це для мене тепер!
— Життя довге, Маргарита, — сказав, усміхаючись, Карл, — для тебе, принаймні.
— Ніколи! ніколи!
— Сестро моя, пригадай одно: часом найкраще можна вшанувати померлих, приглушуючи чи, краще, удаючи, ніби приглушуєш, свої страждання.
— Ну, що ж, сір, — сказала Маргарита, здригаючись, — я піду.
На очах Карла з'явились сльози, але зараз же були затримані сухими повіками.
Він схилився до сестри, поцілував її в лоб, зупинився на хвилину перед Генрієттою, що не бачила й не чула його, і мовив:
— Бідна жінка!
Потім мовчки вийшов.
За королем увійшло кілька пажів з ящиками та скриньками.
Маргарита зробила рукою знак, щоб усе поклали на підлозі.
Пажі вийшли, залишилась сама Жільйона.
— Наготуй усе, що треба, щоб прибратись, Жільйона, — сказала Маргарита.
Молода дівчина здивовано подивилась на свою господиню.
— Так, — сказала Маргарита тоном, гіркості якого не можна передати, — так, вдягаюсь, іду на бал, мене там дожидають. Отже, не гайся! День буде повний: уранці — свято на Гревській площі, увечері — свято в Луврі.
— А пані герцогиня? — сказала Жільйона.
— О, вона щаслива: вона може залишитись тут, може плакати, може страждати, скільки хоче. Вона не дочка короля, не дружина короля, не сестра короля. Вона не королева. Допоможи мені вдягтись, Жільйона.
Молода дівчина виконала наказ. Прикраси були розкішні, плаття пишне. Ніколи Маргарита не була така прекрасна.
Вона подивилась на себе в дзеркало.
— Брат мій каже правду, — сказала вона, — людина — нікчемне створіння.
В цю хвилину вернулась Жільйона.
— Пані, — сказала вона, — там вас питається якийсь чоловік.
— Мене?
— Так, вас.
— Що це за чоловік?
— Не знаю, але вигляд у нього страшний, і від самого вже його вигляду я затремтіла.
— Спитай у нього ім'я, — сказала Маргарита, бліднучи.
Жільйона вийшла і за кілька хвилин знову вернулась.
— Він не схотів сказати мені імені, пані, він попросив мене тільки передати оце от.
Жільйона подала Маргариті образок, що його вона дала напередодні увечері Ла Молю.
— О, впусти, впусти! — живо сказала королева.
І стала ще блідіша і холодніша, ніж будь-коли.
Підлога задвигтіла під важкою ходою. Луна, немов обурена тим, що їй доводиться відбивати такий стукіт, загуркотіла під панеллю, і на порозі з'явився чоловік.
— Ви?.. — сказала королева.
— Той, кого ви зустріли колись коло Монфокона, пані, і хто привіз до Лувра в своєму візку двох поранених дворян.
— Так, так, я пізнаю вас, ви метр Кабош.
— Кат паризької судової округи, пані.
Це були єдині слова, які почула Генрієтта з усього того, що протягом години говорилось коло неї. Вона відняла руки від блідого свого обличчя і подивилась на ката ізумрудними очима, з яких ніби вирвалось подвійне проміння.
— І ви прийшли?.. — сказала тремтячи, Маргарита.
— Нагадати вам обіцянку, яку ви дали молодшому з двох дворян, тому, що доручив мені віддати вам цей образок. Ви пригадуєте її, пані?
— Ах, так, так! — скрикнула королева. — І ніколи великодушна тінь не матиме благороднішого задоволення. Але де вона?
— У мене, разом з тілом.
— У вас? Чому ви не принесли її?
— Мене могли б затримати на Луврських воротях, могли б присилити розгорнути плащ. Що ж сказали б, коли б під плащем побачили голову?
— Добре, бережіть її в себе. Я прийду по неї завтра.
— Завтра, пані, — сказав метр Кабош, — завтра, може, буде надто пізно.
— Чому?
— Бо королева-мати звеліла мені затримати для кабалістичних дослідів голови двох перших засуджених, які я зітну.
— О, образа святощів! Голови наших любих? Генрієтта, — скрикнула Маргарита, підбігаючи до подруги, що була вже на ногах, ніби її підвела якась пружина, — Генрієтта, ангел мій, чуєш ти, що цей чоловік каже?
— Так. Ну, що ж! Що треба робити?
— Треба йти по неї.
Потім у неї вирвався крик скорботи, яким зустрічають найтяжчі в житті нещастя, і вона сказала:
— Ах, а мені було так добре: я була майже нежива.
Тим часом Маргарита накинула на голі плечі бархатний плащ.
— Ну, ходім, — сказала вона, — я подивлюсь на них ще раз.
Маргарита позамикала всі двері, звеліла подати ноші до маленьких потайних дверей, потім, узявши Генрієтту під руку, спустилась потайним проходом, зробивши Кабошу знак іти за ними.
Коло дверей дожидали ноші, коло воріт стояв слуга Кабоша з ліхтарем.
Носії в Маргарити були люди певні, глухі й німі, певніші від в'ючних тварин.
Вони йшли хвилин з десять, з метром Кабошем та його слугою з ліхтарем попереду, і зупинились.
Кат відчинив дверці, тим часом як слуга побіг уперед.
Маргарита вийшла і допомогла вийти герцогині де Невер. В цій страшній скорботі, що здавила їх обох, її нервова організація виявила себе дужчою.
Башта ганебного стовпа виносилась перед двома жінками, як похмурий безформний велетень, світячи червонастим світлом через дві бійниці, що сяяли вгорі.
Слуга знову з'явився на дверях.
— Можете увійти, пані, — сказав Кабош, — усі в башті полягали.
Тієї ж хвилини світло у двох бійницях погасло.
Дві жінки, притулившись одна до одної, пройшли під склепінням маленьких дверей і пішли в темряві по вогких нерівних плитах. В глибині покрученого коридору вони помітили світло і пішли в той бік, слідом за страшним хазяїном житла. Двері зачинились за ними.
Кабош з восковою свічкою в руці провів їх до низької задимленої зали. Посеред зали стояв тесаний стіл з рештками вечері і три накриття. Це були накриття ката, його жінки і головного помічника.
На видному місці був прибитий до стіни пергамент з королівською печаткою. Це був патент на право карати на горло.
У кутку стояв великий меч з довгою ручкою. Це був блискучий меч правосуддя.
Подекуди на стіні висіли грубі малюнки, з зображенням святих мучеників.
Увійшовши туди, Кабош низько вклонився.
— Вибачте мені, ваша величність, — сказав він, — що я насмілився зайти до Лувра і привести вас сюди. Але така була конечна і остання воля пана дворянина, і я мусив...
— Ви зробили добре, метр, ви зробили добре, — сказала Маргарита, — і от вам за вашу послугу.
Кабош з сумом подивився на набитий золотом гаманець, що його Маргарита поклала на стіл.
— Золото! Усе золото! — пробурмотів він. — Гай-гай, чому не можу я відкупити золотом ту кров, яку мусив пролити сьогодні!
— Метр, — сказала Маргарита, з скорботним нерозумінням оглядаючись навколо себе, — метр, метр, нам доведеться ще кудись іти? я не бачу...
— Ні, пані, ні, вони тут. Але дивитись на них тяжко, і я міг би звільнити вас від цього, принісши в плащі те, за чим ви прийшли.
Маргарита і Генрієтта подивились одна на одну.
— Ні, — сказала Маргарита, прочитавши в очах подруги те саме рішення, яке прийняла сама, — ні, показуйте нам дорогу, ми підемо за вами.
Кабош взяв свічку, відчинив дубові двері, що вели на сходи в кілька приступців і відчинялись вниз у підземний льох. В ту ж хвилину повійнув крізний вітер, здувши кілька іскор з факела і повіявши в обличчя принцесам млосливим духом тління й крові.
Генрієтта, бліда, як алебастрова статуя, сперлась на руку подруги, що Йшла твердішим кроком, але на першій же приступці захиталась.
— О, я не можу, — сказала вона.
— Хто любить, Генрієтта, — відповіла королева, — той мусить любити до смерті.
Страшне й зворушливе видовище являли собою ці дві жінки, що сяяли молодістю, красою, вбранням і гнулися під гидким, вибіленим крейдою склепінням, слабіша спираючись на дужчу, а дужча на катову руку.
Спустились до останньої приступки.
На дні печери лежали дві людські постаті, прикриті широким покривалом з чорної саржі.
Кабош підняв край покривала, наблизив свою свічку і сказав:
— Подивіться, пані королево.
Двоє молодих людей у своїх чорних убраннях лежали один коло одного в жахливій симетрії смерті. Похилені й притулені до тулуба голови їх, здавалось, були відділені від тулуба тільки червоним кільцем, що проходило посередині шиї. Смерть не роз'єднала їх рук, бо — чи то випадково, чи завдяки побожній уважності ката — права рука Ла Моля лежала в лівій руці Коконна.
В Ла Моля під повіками таївся погляд кохання, в глибині повік у Коконна була насмішка.
Маргарита схилила коліна коло свого коханого, і руки її, що сяяли дорогоцінним камінням, тихо підняли голову, яку вона так кохала.
А графиня де Невер, що стояла, спершись на стіну, не могла відірвати погляд від того блідого обличчя, на якому вона стільки разів шукала радості і кохання.
— Ла Моль! Любий Ла Моль! — прошептала Маргарита.
— Аннібал! Аннібал! — скрикнула графиня де Невер. — Такий вродливий, такий гордий, відважний, ти не відповідаєш мені!..
І сльози потоками ринули з їх очей.
Ця жінка, така горда, безстрашна й смілива в щасті, жінка, що доводила скептицизм свій до крайніх меж, пристрасть до жорстокості, — ніколи не думала про смерть.
Маргарита подала їй приклад.
Вона поклала у вишитий перлами і напахчений найтоншими ароматами мішок голову Ла Моля, ще прекраснішу в оздобі з бархату й золота, — голову, якій спеціальне препарування, що вживалося за тих часів при бальзамуванні царственних осіб, мало зберегти її красу.
Генрієтта теж наблизилась і загорнула голову Коконна в край свого плаща.
І обидві, —зігнуті більше від своєї скорботи, ніж від ваги цих голів, пішли сходами вгору, кинувши останній погляд на останки, залишувані на ласку ката в цьому похмурому притулку звичайних злочинців.
— Не бійтеся, пані, — сказав Кабош, що зрозумів цей погляд, — дворяни будуть поховані, віддані землі по святому обряду, присягаюсь вам.
— І ти замовиш за душу їх месу, — сказала Генрієтта, здіймаючи з шиї розкішне рубінове кольє і подаючи його катові.
Вернулись до Лувра так, як і вийшли з нього.