Необмежений кредит
Наступного дня, десь о другій пополудні, запряжений двома прегарним англійськими кіньми ридван зупинився коло брами графа Монте-Крісто.
Чоловік у блакитному сурдуті з шовковими ґудзиками такої самої барви, у білій камізельці з величезним золотим ланцюгом упоперек, у панталонах горіхової барви, із такою темною чуприною, яка спадала низько на чоло, аж легко було засумніватися, чи природна вона, тим паче що вона не дуже узгоджувалася з глибокими зморшками над бровами, яких ніяк не могла вона приховати, – одне слово, чоловік, якому було років п'ятдесят п'ять, та йому хотілося здаватися сорокарічним, визирнув із ридвана, де на дверцятах була зображена баронська корона, і послав грума запитати воротаря, чи вдома граф Монте-Крісто.
Очікуючи на відповідь, чоловік із цікавістю, яка межувала з неделікатністю, розглядав дім, доступну для огляду частину саду і ліврею прислуги, що проходила за огорожею. Очі у нього були жваві, та радше хитрі, ніж розумні. Вуста були такі тонкі, що замість того, щоб випинатися уперед, западали до рота; і нарешті його широкі й дуже випнуті вилиці, нехибна прикмета підступності, низьке чоло, випукла потилиця, величезні вуха, у яких не було нічогісінько шляхетного, змусили б будь-якого фізіономіста назвати майже відразливим характер цього чоловіка, що справляв на невігласів чимале враження його пречудовою запряжкою з ридваном, величезним самоцвітом, що був замість запонки в маніжці, і червоною орденською стрічкою, що сягала від одної петлиці до другої.
Грум постукав до воротаря і запитав:
– Тут мешкає граф Монте-Крісто?
– Авжеж, його ясновельможність мешкає тут, – відказав воротар, – проте...
Він допитливо зиркнув на Алі.
Алі похитав головою.
– Проте?.. – запитав грум.
Алі заперечно покрутив головою.
– Проте його ясновельможність не приймає, – відказав воротар.
– Тоді ось вам картка мого пана, барона Данґляра. Передайте її графові Монте-Крісто і скажіть йому, що мій пан приїздив сюди, щоб мати честь побачитися з ним.
– Я не маю права розмовляти з його ясновельможністю, – сказав воротар, – ваше доручення виконає покойовий слуга.
Грум пішов до ридвана.
– Та й що? – запитав Данґляр.
Присоромлений тією відповіддю хлопчина передав її своєму панові.
– Ти ба, – сказав той, – певне, велике цабе цей заброда, якого величають його ясновельможністю, якщо з ним має право розмовляти тільки його покойовий; та дарма: якщо він акредитований на мій банк, мені доведеться з ним зустрітися, коли йому потрібні будуть гроші.
І Данґляр відкинувся вглиб ридвана і так, щоб чутно було через шлях, гукнув візникові:
– У Палату депутатів!
Крізь жалюзі свого флігеля граф Монте-Крісто, якого вчасно попередили, бачив барона і встиг розгледіти його в сильний бінокль, причому виявляв не менше цікавості, ніж сам Данґляр, коли той вивчав дім, сад і лівреї.
– Їй-богу, – сказав він із відразою, загвинчуючи знову рурки бінокля в кістяну обслону, – їй-богу, цей чоловік мерзенний; як можна побачити його і не впізнати в ньому від першого ж разу гадюку з його плескатого чола, кібця з випуклого черепа і яструба з гачкуватого дзьоба!
– Алі! – погукав він і вдарив один раз у мідний гонг. Увійшов Алі. – Погукай Бертуччо, – сказав граф Монте-Крісто.
Тієї ж миті ввійшов Бертуччо.
– Ви гукали мене, ваша ясновельможносте? – запитав він.
– Так, – відказав граф Монте-Крісто. – Ви бачили коней, що допіру стояли коло моєї брами?
– Авжеж, ваша ясновельможносте, і вважаю їх пречудовими.
– То як же сталося, – насупившись, запитав граф Монте-Крісто, – коли я звелів, щоб ви придбали мені найкращу пару коней у Парижі, у тому ж таки Парижі виявилася ще одна пара, така, як у мене, і ті коні не стоять у моїй стайні?
Побачивши насуплені графові брови і почувши його суворий голос, Алі понурив голову.
– Ти тут ні до чого, любий мій Алі, – сказав арабською граф Монте-Крісто, та ще й із такою лагідністю в голосі й у виразі обличчя, якої нелегко було від нього чекати, – ти ж не знаєшся на англійських конях.
Обличчя Алі знову поясніло.
– Ваша ясновельможносте, – сказав Бертуччо, – коні, що про них ви кажете, не продавалися.
Граф Монте-Крісто стенув плечима.
– Знаєте, пане управителю, нема нічого, що не продавалося б, як умієш запропонувати потрібну ціну.
– Пан Данґляр заплатив за них шістнадцять тисяч франків, ваша ясновельможносте.
– То треба було запропонувати йому тридцять дві тисячі франків; він банкір, а банкір ніколи не проґавить нагоди подвоїти свій капітал.
– Ви кажете серйозно, ваша ясновельможносте? – запитав Бертуччо.
Граф Монте-Крісто глянув на управителя поглядом людини, котра дивується, що їй зважуються ставити запитання.
– Сьогодні увечері, – сказав він, – я поїду з візитом і хочу, щоб ці коні були запряжені до мого ридвану, причому в новій збруї.
Бертуччо вклонився і пішов, та коло дверей знову зупинився.
– О котрій ви поїдете з візитом, ваша ясновельможносте? – запитав він.
– О п'ятій годині, – відказав граф Монте-Крісто.
– Дозволю собі зауважити, ваша ясновельможносте, що зараз уже друга година, – нерішуче сказав управитель.
– Знаю, – коротко відказав граф Монте-Крісто.
Потім обернувся до Алі.
– Проведи всіх коней перед панею, нехай вона обере ту запряжку, яка їй буде до вподоби; дізнайся, чи бажає вона пообідати зі мною, і тоді нехай обід подадуть у неї в покоях. Іди і пришли мені покойового.
Щойно Алі пішов, як увійшов покойовий слуга.
– Батістене, – сказав граф Монте-Крісто, – ви служите в мене вже рік; цей термін я призначаю для випробування моїх слуг; ви мене задовольняєте.
Батістен вклонився.
– Залишається тільки дізнатися, чи задовольняю я вас.
– О пане графе!
– Зачекайте і вислухайте, що я скажу, – провадив граф Монте-Крісто. – Ви отримуєте півтори тисячі франків, тобто платню доброго, хороброго офіцера, який щодня ризикує своїм життям, ви маєте стіл, якому позаздрило б чимало начальників канцелярій, нещасних чиновників, які мають устократ більше праці, ніж ми. Ви слуга, але й самі маєте слуг, що клопочуться про вашу білизну й убрання. Крім півтори тисячі франків, ви, купуючи причандалля для мого туалету, крадете в мене ще півтори тисячі франків.
– О ваша ясновельможносте!
– Я не скаржуся, Батістене, це скромно, проте мені хотілося б, щоб ви не перевищували цієї суми. Отож, ви ніде не знайдете місця, що буде ліпше від того, на яке вам пощастило потрапити. Я ніколи не лупцюю моїх слуг, ніколи не сварюся на них, ніколи не гніваюся, завжди прощаю помилки і ніколи не прощаю недбалості чи забудькуватості. Мої накази короткі, але зрозумілі й точні; мені ліпше тричі повторити їх, аніж бачити, що їх не зрозуміли. Я досить заможний, щоб знати все, що мене цікавить, а я дуже допитливий, попереджаю вас. Тож якщо я бодай раз дізнаюся, що ви про мене казали, байдуже, добре чи погано, обговорювали мої вчинки, стежили за моєю поведінкою, я вас тієї ж миті вижену. Я попереджаю моїх слуг тільки раз. Вас я попередив, ідіть собі!
Батістен уклонився і подався було до дверей.
– До речі, – провадив граф Монте-Крісто, – я забув вам сказати: щороку кладу певну суму на ім'я моїх слуг. Ті, кого я виганяю, звісно ж, утрачають ці гроші на користь решти слуг, які отримають їх після моєї смерті. Ви служите мені вже рік, і початок вашого маєтку закладений; тільки від вас залежить, чи він побільшає.
Ця промова, яку виголосив граф у присутності Алі, що залишався незворушний, бо ні в зуб ногою не тямив французькою, справила на Батістена враження, що зрозуміле кожному, хто знайомий із психологією французького лакея.
– Я постараюся узгоджуватися у всьому з бажаннями вашої ясновельможності, – сказав він. – Та ще й керуватимуся прикладом пана Алі.
– Нізащо, – крижаним тоном відтяв граф Монте-Крісто, – в Алі, хоч він і добрий слуга, дуже багато недоліків; не беріть із нього прикладу, бо Алі є винятком: платні він не одержує, це не слуга, це мій раб, мій пес, і якщо він відступиться від свого обов'язку, я його не вижену – я його уб'ю.
Батістен страшенно витріщив очі.
– Не вірите? – запитав граф Монте-Крісто.
І він повторив Алі те, що передніше сказав французькою Батістенові.
Алі послухав, усміхнувся, підійшов до свого пана, став на одне коліно і шанобливо поцілував йому руку.
Цей наочний урок остаточно переконав Батістена.
Граф Монте-Крісто кивнув йому іти. Алі пішов за своїм паном.
Вони увійшли до кабінету і довго там балакали.
О п'ятій годині граф Монте-Крісто тричі вдарив у дзвінок. Одним дзвоником він викликав Алі, двома Батістена, трьома Бертуччо.
Увійшов управитель.
– Коней! – звелів граф Монте-Крісто.
– Коней подано, – відказав Бертуччо. – Чи повинен я супроводжувати вас, ясновельможносте?
– Ні, тільки візник, Батістен і Алі.
Граф Монте-Крісто вийшов на ґанок і побачив свій ридван, запряжений тими самими кіньми, якими він милувався вранці, коли ними приїздив Данґляр.
– Вони і справді пречудові, – сказав він, – і ви добре вчинили, що придбали їх, щоправда, зробили це трохи запізно.
– Ваша ясновельможносте, – сказав Бертуччо, – мені дуже нелегко було роздобути їх, і обійшлися вони страшенно дорого.
Граф Монте-Крісто стенув плечима.
– Хіба коні від цього стали гірші?
– Якщо ви, ваша ясновельможносте, задоволені, – сказав Бертуччо, – то все гаразд. Куди волієте їхати?
– На вулицю Шосе-Д'Антен, до барона Данґляра.
– Ага, ось що, Бертуччо, – згадав граф Монте-Крісто. – Мені потрібна ділянка на морському березі, наприклад, у Нормандії, поміж Гавром і Булонню. Як бачите, я не обмежую вашого вибору. Треба, щоб на тій ділянці, яку ви придбаєте, була невеличка гавань, бухта або затока, де міг би стояти мій корвет; його осадка лише п'ятнадцять футів. Судно має бути готове вийти у море о будь-якій порі дня і ночі. Ви розпитаєте про таку ділянку всіх нотаріусів, а як зберете всі відомості, то поїдете, щоб поглянути, і придбаєте на своє ім'я. Корвет, певне, вже на шляху до Фекана?
– Того вечора, коли ми покидали Марсель, я бачив, як він вийшов у море.
– А яхта?
– Яхта має наказ стояти в Мартіґу.
– Чудово! Вряди-годи зв'язуйтеся з капітанами, щоб вони не дрімали.
– А як із пароплавом?
– Що стоїть у Шалоні?
– Ті ж таки розпорядження, що й для обох вітрильників.
– Гаразд.
– Коли ви придбаєте ділянку, потурбуйтеся, щоб на північному і південному шляхах були наготовані підставні коні через кожні десять льє.
– Ви можете здатися на мене, ваша ясновельможносте.
Граф Монте-Крісто кивнув, сів до ридвана, пречудові коні взяли з місця і зупинилися тільки біля банкірового дому.
Данґляр головував на засіданні залізничної комісії, коли йому доповіли про візит графа Монте-Крісто.