Скільки шансів на те, що його знайдуть? Один з десяти, не більше. Найімовірніше, що він і не залишився там, а лежить десь у глухій хащі, де ніхто ніколи його не знайде.
Підбадьорений цією надією, Колхаун заспокоюється і з байдужим виглядом,— хоч більше й удаваним, ніж правдивим,— виїжджає у відкриту прерію. За ним, мало не впритул, їде Зеб Стамп на своїй "худобині", а трохи позаду ступає гнідий мустанг з мертвим тілом Генрі Пойндекстера. [494]
Розділ ХСIII ТІЛО З ВІДТЯТОЮ ГОЛОВОЮ
Після того як дві третини глядачів та половина присяжних залишають місце, де під великим деревом засідає суд, судді хоч-не-хоч доводиться урвати засідання.
Суд не відкладено — це тільки тимчасова перерва, вимушена й через те ухвалена без слів.
Минає година. За цей час суддя викурює дві еигари й кілька разів підкріплюється трунком з бокатої карафи. Знічев'я він невимушено розмовляє з прокурором та адвокатами, з рештою присяжних, з глядачами, що лишилися коло дерева, бо прийшли пішки або не схотіли гнати своїх коней у таку спеку.
Предмета для розмови шукати не доводиться. Досить і пригоди, яка щойно сталася,— вона така дивовижна, що про неї можна балакати не лише годину, а й цілу вічність. Отож усі довкола тільки про неї й говорять, нетерпляче дожидаючи тих, що вирушили навздогін за вершником без голови. Всі мають надію, що тепер його . вже зловлять і його таємниця нарешті розкриється, а заразом, може, проясниться й таємниця вбивства.
Тим часом є серед присутніх один, що міг би розкрити першу таємницю, хоч друга невідома і йому. Це — обвинувачений, і, коли йому дадуть змогу говорити далі, він пояснить загадку вершника без голови. Та поки що за знаком судді й порадою свого оборонця він мовчить.
Невдовзі починають вертатися переслідувачі — не всі разом, а окремими купками, що одна по одній полишали гонитву. Всі вони розповідають те саме. Жоден з них не під'їхав до вершника без голови так близько, щоб додати хоч якусь деталь до вже відомих його прикмет. Він залишається такою самою незбагненною загадкою, як і доти.
Через якийсь час виявляється, що двоє вершників, перші, хто помчав навздогін, ще не повернулися. Це старий мисливець і відставний капітан волонтерів. Вени набагато випередили всіх — Колхаун скакав попереду, Зеб Стамп слідом за ним. Потім їх ніхто вже не бачив. Мабуть, вони погналися далі, і, може, їм таки пощастить наздогнати таємничого втікача.
Усі звертають очі на прерію і пильно видивляються [495] в далечінь, сподіваючись побачити, як повертаються ті двоє, а з ними, можливо, й третій — вершник без голови.
Минає година, а їх усе не видно — не те що з бранцем, а навіть самих.
Постає питання: чи зволікати далі, чи поновити судове засідання?
Прокурор наполягає на тому, щоб продовжувати суд; оборонець не менш ревно стоїть за відстрочку. Він просить відкласти розгляд справи до завтра на тій підставі, що відсутній важливий свідок, Зеб Стамп, якого ще не встигли допитати.
У натовпі лунають голоси, що вимагають довести справу до кінця.
Зрештою ті наймані горлодери домагаються свого. Ухвалено продовжувати розгляд справи, поки можна обійтися без відсутнього свідка. Може, на той час, коли настане його черга давати свідчення, він ще повернеться, а як ні, тоді суд і поміркує про відстрочку.
Така ухвала судді. З нею погоджуються присяжні. Мусять погодитись і глядачі.
Підсудного знову викликають до суддівського столу, щоб він провадив далі своє зізнання, яке так несподівано урвалося.
— Ви збиралися сказати нам, що ви побачили,— нагадує підсудному його оборонець.— Кажіть далі. Що то було?
— Чоловік, який лежав проетягшись на траві.
— Він спав?
— Так, вічним сном.
— Тобто був мертвий?
— Більш ніж мертвий, якщо таке можливе. Коли я нахилився над ним, то побачив, що йому відтято голову.
— Як? Відтято голову?
— Саме так. Я не помітив цього, поки не нахилився до нього. Він лежав долілиць, і голова була наче одне ціле з тулубом. Навіть у капелюсі... Спершу я подумав, що він спить, хоча вже й тоді відчував: щось негаразд. Надто рівно були випростані руки як на сонного. І ноги так само. До того ж на траві виднілося щось червоне — у вранішній сутіні я це не одразу побачив. А коли нахилився поглянути ближче, почув своєрідний солонкуватий дух —дух людської крові Тепер я вже [496] не сумнівався, що то мертве тіло, й почав оглядати його" На шиї я побачив глибоку поперечну рану, певну загуслої крові. От тоді й зрозумів, що голову відтято. Люди навколо аж здригаються з жаху, чути злякані вигуки.
— Ви впізнали того чоловіка?
— На жаль, так.
— Навіть не бачивши його обличчя?
— Мені не треба було бачити обличчя. Все сказав його одяг, аж надто ясно.
— Який одяг?
— Смугасте покривало на плечах і капелюх на голові. То були мої речі. Коли б не наш обмін, я міг би подумати, що там лежу я сам. То був Генрі Пойн-декстер.
І знову крізь гомін збудженого натовпу прохоплюється тяжкий стогін.
— Говоріть далі, сер,— спонукає підсудного оборонець.— Розкажіть, що ви побачили ще.
— Коли я доторкнувся до тіла, то відчув, що воно холодне й заклякле. З цього я зрозумів, що вбитий пролежав там досить довго. Кров уже запеклась і стала майже чорна. Принаймні так мені здалося в сутіні — сонце на той час ще не зійшло.
Я міг би помилитися щодо причини смерті й подумати, що його вбили, відтявши голову. Та я пам'ятав і про постріл, почутий уночі, й мені спало на думку, що, крім тієї рубаної рани, десь на тілі має бути ще одна — від кулі. І мій здогад виявився слушним. Коли я перевернув тіло горілиць, то одразу помітив на серапе дірочку, навколо якої розпливлася кров. Тоді я підняв край серапе й заглянув під нього. На грудях убитого була темна пляма — отже, туди й влучила куля. Але такої ж рани на спині я не знайшов і зрозумів, що куля, мабуть, лишилася в тілі.
— То ви вважаєте, що смерть заподіяла саме куля, а голову відтяли вже потім?
— Майже напевне так. Якщо смерть і не настала відразу, то не більш як через кілька хвилин чи, може, навіть секунд.
— Ви кажете, що голова була відтята. Тобто — зовсім відокремлена від тіла?
— Зовсім, хоча й лежала впритул до нього, так наче після того ні до неї, ні до тіла ніхто не торкався.
— А краї рани були рівні, як від гострої зброї? [497]
— Так.
— Ви не могли б сказати, яка то була зброя?
— Як мені здалося, сокира чи, може, великий мисливський ніж з важким обушком.
— Чи не помітили ви, яким чином було відтято голову: одним ударом чи кількома?
— Може, й не одним. Але не видно було, щоб рубали ще і ще. Мабуть, перший же удар був такий замашний, що його стало досить чи майже досить. Його завдали з потилиці, під прямим кутом до хребта. З цього я зрозумів, що бідолашний юнак уже тоді лежав долілиць.
— Чи не виникло у вас підозри, хто і з якої причини міг учинити такий страхітливий злочин?
— Тоді — ні, ані найменшої. Я був такий нажаханий, що й думати ні про що не міг. Просто очам своїм не вірив. А коли трохи заспокоївся і зрозумів, що Генрі Пойндекстера таки вбито, то спочатку подумав на команчів. Але ж скальпа з нього не зняли, й навіть капелюх на голові лишився.
— І ви вирішили, що то були не індіанці?
— Так.
— А хто б то ще міг бути, ви тоді подумали?
— Ні, тоді не подумав більш ні на кого. Я ніколи не чув, щоб Генрі Пойндекстер мав ворогів — ні в цій околиці, ні деінде. Але потім у мене виникли деякі підозри. Не розвіялись вони й тепер.
— Розкажіть про них.
— Я заперечую проти такого ведення допиту! — озивається прокурор.— Нам зовсім ні до чого знати про підозри обвинуваченого. Цілком досить і того, що ми терпляче слухаємо його вельми правдоподібну історію.
— Нехай говорить далі,— велить суддя, запалюючи нову сигару.
— Розкажіть, як ви повелися потім,— провадить оборонець.— Що зробили, коли виявили все те, про що оце розповіли?
— Спершу я навіть не знав, що робити,— такий був приголомшений. Я не мав сумніву, що вчинено вбивство і що Генрі Пойндекстера вбито саме тим пострілом, який я чув уночі. Але хто ж міг у нього вистрілити? Звісно, не індіанці — цього я був певен. Тоді я подумав: а може, його вбив якийсь грабіжник заради здобичі. Але й це було так само не схоже на правду. Моє [498] мексиканське покривало коштувало добру сотню доларів, і грабіжник неодмінне забрав би його. А воно лишилося, так само як і інші речі, що їх мав при собі молодий Пойндекстер. Здавалося, ніхто нічого не чіпав. Навіть годинник був на місці, в кишеньці, і закривавлений золотий ланцюжок на шиї... Тоді я вирішив, що юнака, напевне, вбили з якоїсь ворожнечі або помсти, й почав пригадувати, чи не чув коли, щоб хтось сварився з Генрі Пойндекстером або нарікав на нього. Але нічого такого я не чув... І ще одна загадка: навіщо йому відтяли голову? Оце вразило мене найдужче. Та пояснити це я ніяк не міг і став думати, що ж мені робити далі. Лишатися біля тіла не мало сенсу. Поховати його там-таки на місці я також не хотів. І я надумав був податися назад до форту по допомогу, щоб одвезти вбитого додому, в Каса-дель-Корво. Та якби я залишив тіло в заростях, його могли б учути койоти й хижі птахи й накинутись на нього раніш, ніж я повернувся б. Грифи й так уже зрання кружляли в повітрі — тож напевне запримітили здобич. І хоч яке було знівечене тіло нещасного юнака, я й подумати не міг покинути його на поталу хижакам, щоб ті спотворили його ще дужче. Я уявив собі люблячі очі, які дивитимуться на нього повні сліз".
Розділ XCIV ТАЄМНИЦЮ РОЗКРИТО
Підсудний змовкає. Ніхто не озивається ані словом — не квапить його, ні про що не запитує. Всі розуміють, що розповідь ще не закінчено, і не хочуть перебивати її, жадібно ловлячи кожне слово й проймаючись дедалі більшою увагою.
Суддя, присяжні, глядачі — всі чекають, затамувавши віддих, а дехто аж уста розтуливши з подиву, і не зводять зацікавлених очей з підсудного.
Серед цієї урочистої тиші він веде далі свою розповідь.
— Потім мені спало на думку загорнути тіло вбитого в серапе, що лишилось у нього на плечах, а зверху накрити плащем. Так можна було б уберегти його від койотів і грифів, бодай на той час, поки я з'їздив би до форту й повернувся з підмогою, щоб забрати його. [499]
Я вже й плаща з себе зняв, коли в мене сяйнула інша думка, що здавалася куди кращою з усіх поглядів: Замість їхати до форту самому, я вирішив забрати з собою і тіло.