До того ж декого підвищили в чинах. На честь цих подій ми вирішили влаштувати святковий обід із шампанським, і мені доручено запросити вас сьогодні до кают-компанії.
— Дякую вам, Олександре Олександровичу! Охоче прийду розділити з вами компанію за столом. Час саме підходящий для цього. До речі, нам треба буде поговорити про дещо.
На баку група матросів прибирала палубу. З природи похмурий і зосереджений, квартирмейстер Василь Прокопович мовчки стежив за ними. Біля людей, порохкуючи, розгулював рябий кабан. Матроси розпестили його цукром, тому він завжди ходив за ними, випрохуючи подачки. І тепер він не відставав від них, знемагаючи від спеки. Прокопович довго дивився на кабана хазяйським оком і розпорядився полити його в{)дою. Один з матросів озброївся шлангом. З тріском забив прохолодний струмінь, під який кабан з насолодою підставляв боки.
— Сюди... Калган, швидше... Тільки тебе не вистачало,— крикнув один з матросів.
Каштанова дворняжка, улюблениця всієї команди, помахуючи хвацько закрученим на спину пухнастим хвостом, оббігла людей, обнюхуючи кожного з них і обережно обходячи калюжу на палубі. Политий кабан пішов до корми, але йому заступив дорогу Калган. В грайливій позі він зупинився перед кабаном, з цікавістю розглядаючи важку, неповоротку тушу тварини. Без усякої злості, наче тільки для порядку, собака разів два дзявкнув на кабана, а той на це струснув довгими вухами, подався назад і дивився на нього маленькими й сонними, в білих віях, очима. В загородці, просячи корму, повискувало ще двоє свиней. Вони були китайської породи і відзначалися злістю. Тому на палубу їх, не випускали. Залишивши кабана, Калган підбіг і до них, носом потягнув у себе повітря, але одразу замотав головою від духу свинячого гною й почав чхати. Наче обходячи свої володіння, Калган попрямував до великої дерев'яної клітки^ з качками. Вони зустріли його неспокійним кряканням. А він, кумедно повернувши голову набік, довго вдивлявся в них, наче чекаючи, коли вони вмовкнуть. Але качки, надриваючись, крякали часто і по-весняному невгамовно. Калган з підскоком голосно дзявкнув на них, ніби наказав їм не шуміти, і побіг далі по палубі.
На баку, тихо розмовляючи між собою, з'явились мінно-артилерійський хранитель квартирмейстер Ілля Воробйов і боцман Григорій Мит-рюков. Раптом Воробйов вибухнув таким сміхом, що захиталася вся його здоровенна постать. Він вийняв з кишені аркуш поштового паперу й, повернувши до боцмана смагляве, з крупними рисами обличчя, заговорив:
— Ти не віриш, що у Звягіна стільки ж розуму в голові, скільки в жебрака грошей у кишені. А я дивуюсь, як це таку людину кондуктором зробили. Ось полюбуйся, чим займається мій безпосередній начальник. Сьогодні вранці я в арсеналі прибирав. Дивлюсь — під клейонкою лист. Слухай, що Звягін пише дружині.
Прокопович, а за ним і матроси, повернулись до них і прислухались. А Воробйов, широко посміхаючись, почав читати:
"Мила Маруся. Брильянт мій чистої води. Пишу тобі з далеких країн. Пливемо вже мимо Китаю. Багато надивився я на небачених людей і земель. Адже я тепер дослужився до великих чинів і став ніби як армійський полковник. І таку ж велику одержую платню. Мені від усіх пошана. Багато стало в мене підлеглих. Але є в мене Воробйов — противний чоловік. Я його скоро вижену. І вістового дали мені. Він мені чистить черевики й одежу. А я його б'ю та все по морді..."
Боцман, русявий кремезний чоловік з випнутими грудьми, відкинувся назад і голосним реготом перервав читання, примовляючи та давлячись від приступів сміху:
— Ну й хвалько. Боягуз нещасний. Ой потішив, п'яничка, як балаганник на ярмарку.
Всі сміялись, крім Прокоповича, який похмуро проказав:
— Полковник, ликом шитий.
— Ми тепер розіграємо його високоблагородіє,— додав Воробйов. Засвистала дудка, і пролунала команда:
— Вино нагору.
Матроси розбіглись на обід. Воробйов і Митрюков попрямували до корми. На шкафуті вони зустріли кондуктора Звягіна. Це був невисокий миршавий чоловік з гострим, як пташиний дзьоб, носом. Він ішов хиткою ходою і намірявся прошмигнути мимо, але Воробйов зупинив його, простягнув руку з листом і з удаваною шанобливістю сказав*
— Не знаю, як вас тепер величати, але чи не ви, бува, загубили це?
Звягін, беручи папір, із злобою подивився на Воробйбва. Губи самозваного полковника затремтіли і на щоках проступили червонуваті плями. Він просичав:
— Капосник проклятий.
І швидко задріботів до люка під регіт боцмана і Воробйова.
В кают-компанії буфетник Єгор Сорокін і вістові закінчували приготування до врочистого обіду. Це приміщення, розташоване в кормовій частині корабля, було світле і займало місце на всю ширину броненосця. Світловий люк на стелі та ілюмінатори по бортах були відчинені: крізь них проходило проміння тропічного сонця, граючи світлотінями на білій емалі стін та переборок. Довгий стіл, звернений краями до бортів, був накритий чистою скатертю і тісно заставлений посудом, пляшками, склянками, бокалами та чарками. Полиски сонця вигравали на кришталі та склі різнобарвними блискітками. З правого борту чорним глянцем відсвічувало піаніно, а з лівого стояв диван. До носової перебірки були прикріплені півбуфет з мармуровою дошкою, заставленою закусками, і книжкова шафа. З боку корми, біля перебірки, що відділяла кают-компанію від командирської каюти, нічого не стояло. її прикрашав лише один великий портрет. З широкої рами червоного дерева суворо дивились розумні очі старика у військово-морській формі павловських часів. На полотні олійними фарбами був намальований по пояс відомий російський флотоводець — адмірал Ф. Ф. Ушаков, славне
ім'я якого носив броненосець. З лівого плеча адмірала спадала на правий бік широка червона муарова стрічка ордена Олександра Невського, груди його були в хрестах, зірках та орденах — найвищих відзнаках за бойові заслуги перед батьківщиною, в руках в?н тримав підзорну трубу. Найбільше в портреті вражав жвавий та мужній вираз обличчя цієї незвичайної людини, неперёвершеного в свій час стратега і тактика морських воєн. Моряки знали ще одну дивну особливість цього чудового портрета: звідки б не зайшов, чи справа, чи зліва, очі Ушакова завжди були звернені на глядача.
І тепер, коли офіцери збиралися в кают-компанії на обід, кожного з тих, хто входив, адмірал мовби зустрічав уважним поглядом. За традиціями неписаного етикету люди сідали на визначені свої місця: в кінці столу — старший офіцер, праворуч від нього — командир, ліворуч — старші спеціалісти, а далі — молодші офіцери. Всі були в чистих білих кітелях. '
Обід був приготований із свіжого м'яса й свійської птиці, що не часто траплялося в поході. Настрій у всіх був піднесений. Люди раділи, що скоро зустрінуться з ескадрою Рожественського. Раніше вони гадали, що їм, п'ятьом небогатовським кораблям, доведеться самостійно пробиватись до Владивостока. В котрий уже раз знову на всі лади обмірковували наступну зустріч з японцями. Але в розмовах тепер було більше бадьорості і впевненості в перемозі, після того, як стало відомо, що ескадри скоро з'єднаються. Інші не приховували труднощів, доводячи, що японський флот зустріне їх біля своїх берегів і що він удвічі сильніший за російську ескадру.
Командир Міклуха-Маклай, звичайно скупий на слова, сьогодні якось особливо повеселішав і розговорився. Пам'ятливий і начитаний, він міг в ударі зачарувати цікавою бесідою. Звертаючись до всіх присутніх, командир із запалом заговорив:
— Панове, вітаю вас з новими вістями. І не сперечатимемось зараз про те, хто за кого сильніший чи слабіший. Пам'ятатимемо одно—ми, військові моряки, солдати. Наше завдання — воювати, до кінця захищати честь своєї батьківщини і, якщо це потрібно буде, вмерти. Але всі ви знаєте, яка наша ескадра і як її споряджали. На допомогу 2-й ескадрі нас послали під тиском громадської думки. І наш корабель, яким я маю честь командувати, ніколи не призначався на таке далеке плавання. Та все одно — битися ми будемо. За цим ідемо. А в історії морських воєн — про це я саме сьогодні хочу нагадати — було багато прикладів, коли кількісно слабкіші били сильніших.
Міклуха мовчки подивився на портрет Ф. Ф. Ушакова, що висів у кают-компанії, і схвильовано вів далі, граючи густими мідно-червоними бровами:
— Панове, в чому ж секрет таких перемог? Подивіться, як пильно дивиться на нас зараз Федір Федорович. Усім нам треба брати приклад з цієї надзвичайної людини. Кожний з нас буде хоробрим у бою, щоб мати честь прямо, без сорому дивитися йому в очі. Скільки разів і з яким блискучим успіхом Федір Федорович в боях командував російськими ескадрами. При кожній зустрічі російської ескадри з турецькою півмісяць падав перед андріївським прапором. Воєнний геній Федора Федоровича нагонив на турків жах. При ньому Росія була повною хазяйкою всього Чорного моря. А потім міжнародна політика склалась так, що самому Ушакову довелося захищати турків. Він вщент розбив у Середземному морі французів. Російські кораблі під його командою брали підряд їхні приморські міста.
Міклуха-Маклай встав з піднятою склянкою. Всі присутні за столом наслідували його приклад. Показуючи на портрет адмірала на стіні, командир замість тосту сказав:
— Панове, дамо ж тут Федору Федоровичу слово честі російських воїнів, що при зустрічі з японцями будемо битися до останньої можливості. Ця бойова зустріч у гіршому випадку буде нещасливою, але, у всякому разі, славною для нас і достойною високої честі того імені, яке носить наш корабель.
Цокнувшись, люди випили й взялися за їжу.
Протягом обіду розмова про Ушакова поновлювалась декілька разів. Із захватом то командир, то офіцери згадували вичитані з книг різні випадки з життя та діяльності адмірала. Вони наперебій наводили приклади чудових подвигів його ескадри в Середземному морі, в Італії, Греції, на берегах Іонічного та Адріатичного морів, де російські моряки були визволителями народів від чужоземного ярма.
Бойова біографія Ушакова справді була незвичайна.
Федір Федорович Ушаков народився в 1745 році. На батьківщині, в Темніковському повіті Тамбовської губернії, від батьків йому дісталася спадщина в дев'ятнадцять ревізьких душ. Поміщик він був зубожілий, але Росію любив дуже і своїми перемогами прославив її на морях.