Здається, там зовсім інша цивілізація, ніж тут, де ми живемо. У місті повно людей. Білих, негрів, індійців, солдатів, військових і цивільних моряків. Бари, ресторани, шинки й усілякі контори освітлюють вулиці сліпучим сяйвом, і скрізь видно як удень.
Я вперше в житті побачив звуковий кольоровий кінофільм і, приголомшений цим новим досягненням, іду з Гітту до величезного бару. Тут цілий куток займають душ двадцять французів. Головний напій у барі – "Куба лібр" (ром і кока-кола).
Всі ці люди – втікачі, колишні каторжани. Одні з них втекли після того, як їх звільнили із в'язниць: вони відсиділи свій термін в ув'язненні, а потім мали відбути такий самий строк на засланні. Помираючи з голоду, не маючи роботи, до того ж відчуваючи зневагу з боку офіційних властей та гвіанського населення, вони подалися до країни, де, як їм здавалося, живеться краще. Але й тут життя не з медом, розповіли вони мені.
– Я рубаю дерева в джунглях за два з половиною долари на день у Джона Фернандеса. Щомісяця на тиждень я приїжджаю до Джорджтауна. Мене не покидає розпач.
– А ти?
– Я збираю колекції метеликів. Ходжу ловити їх у джунглі, і коли в мене назбирується велика кількість різних метеликів, я складаю їх у коробку зі склом і тоді продаю колекцію.
Інші працюють докерами в порту. Всі тяжко гнуть спину, але заробляють лише на прожиток.
– Життя в нас нелегке, – кажуть вони, – зате ми вільні. І це, вже добре.
Сьогодні ввечері нас провідав засланець Фоссар. Він платить за питво для всіх. Він був на канадському кораблі, навантаженому бокситами, яке при виході з річки Демарари було торпедовано. Фоссар належить до числа врятованих, йому заплатили як людині, що зазнала корабельної катастрофи. Майже весь екіпаж корабля втонув. Йому пощастило сісти на рятувальну шлюпку. Фоссар розповідає, що підводний човен сплив на поверхню й один з його командирів заговорив до них. Він спитав, скільки в порту кораблів, навантажених бокситами, чекає свого відплиття. Вони відповіли йому, що не знають, тоді чоловік, який розпитував їх, зареготав.
– Учора, – сказав він, – я був у кінотеатрі в Джорджтауні. Погляньте, ось у мене лишилося півквитка. – Скинувши з себе піджак, він сказав їм: –Цей костюм я придбав у Джорджтауні.
Недовірливі слухачі кричать, що Фоссар розповідає неправду, але той наполягає на своєму, і його розповідь видається нам правдивою. За його словами, чоловік з підводного човна нібито попередив їх, який корабель прийде їм на допомогу. І справді, їх урятував названий корабель.
Кожен розповідає свою історію. Я сідаю з Гітту біля одного літнього парижанина – Малого Луї з вулиці Ломбар.
– Я, любий Метелику, знайшов був один спосіб жити так, щоб нічого не робити. З'являється, скажімо, в газеті під рубрикою "Загинув за короля й королеву" французьке прізвище. Я негайно йду до одного мармурника й замовляю фотографію надгробка, на якому стоїть назва корабля, число, коли його торпедовано, й прізвище француза. Потім заходжу до вілл багатих англійців і прошу пожертвувати щось на придбання стели для француза, який загинув за Англію. Мовляв, щоб на кладовищі була про нього хоч якась пам'ять. Так тривало аж до минулого тижня. І раптом один бретонець, котрий, як усі вважали, загинув на потопленому торпедою кораблі, з'являється живий і здоровий! Він навідав кількох жінок, у яких я випросив по п'ять доларів на надгробок для нього ж таки. Тепер той бовдур ходить скрізь і кричить, що він живий і що я не купив у мармурника жодного надгробка. Отож доведеться шукати чогось іншого, аби жити, бо я вже в такому віці, що працювати важко.
Підпивши трохи, кожен, певний, що ніхто, крім нас, не розуміє тут французької, починає із запалом розповідати нечувані історії.
– А я роблю ляльки з каучуку, – розповідає інший, – і руків'я для велосипедів. На жаль, коли дівчатка залишають свої ляльки в садку, то вони під сонцем розм'якають і деформуються. Тоді я маю неприємність, коли забуваю, що я вже торгував на цій вулиці. Цілий місяць я вже не можу проходити вдень по вулицях пів-Джорджтауна. З велосипедними руків'ями відбувається те саме. У того, хто залишив свого велосипеда на сонці, липнуть руки до руків'їв, що їх я продав йому.
– А я роблю стеки з каучуковими голівками негритянок, – розповідає ще один. – Я кажу морякам, що я один із уцілілих у Мерель-Кебірі й що вони зобов'язані купувати ці стеки, бо вони нічого не зробили для того, аби я вижив. Вісім чоловік з десяти купують у мене ці стеки.
Це сучасне місто чудес викликає в мене подив, але водночас я бачу, що тут насправді легко заробити собі на хліб.
Хтось умикає в барі радіоприймач. Лунає заклик де Голля. Всі ми слухаємо цей голос Франції, який з Лондона підбадьорює французів у заморських колоніях. Заклик де Голля зворушує нас, усі мовчки слухають. Та раптом підводиться один каторжанин, який випив зайве, й каже:
– Чорт забирай! А в нього непогано виходить! Я враз вивчив англійську й тепер розумію, що каже Черчілль.
Усі регочуть, і ніхто не намагається привести його до тями.
Так, пора думати про те, як заробляти собі на хліб. Судячи з усього, це буде нелегко. Я зовсім не вмію дбати про себе. З 1930-го по 1942 рік я остаточно втратив почуття відповідальності за власні вчинки і здатність жити самостійно, без нагляду. Людина, яка так довго була в ув'язненні й не турбувалася про їжу, одяг та житло для себе, якою крутили, мов циган сонцем, яку привчали нічого не робити самостійно, а тільки машинально виконувати чужі накази, людина, яка раптом опиняється у великому місті й мусить знову звикати йти тротуаром, нікого не збиваючи з ніг, перетинати вулицю, не потрапляючи під колеса, сама добувати собі їсти й пити і вважати це природним – така людина повинна заново вчитися жити. Наприклад, іноді дехто реагує зовсім несподівано. Ось і я сиджу серед цих каторжан, вільновідпущеників та засланців, які повтікали з Гвіани й тепер, розмовляючи, вживають англійські та іспанські слівця, сиджу в кутку англійського бару й уважно слухаю всі ці їхні історії, коли раптом мені хочеться сходити справити нужду. І я, сам того не усвідомлюючи, шукаю очима наглядача, аби попрохати в нього дозволу. Це тривало недовго, але, мабуть, у мене був досить дивний вигляд, поки я отямився: "Метелику, тепер тобі не треба ні в кого питати дозволу, коли ти захочеш сходити до клозета або ще щось зробити".
А ось і в кінотеатрі, коли білетерка шукає місце, щоб мене посадити, мені враз хочеться їй сказати: "Прошу вас, не турбуйтеся, я звичайний каторжанин, який не заслуговує ніякої уваги". По дорозі з кінотеатру до бару я кілька разів озираюсь. Гітту, який розуміє цю звичку, запитує мене:
– Чого ти так часта озираєшся, чи за тобою йде наглядам? Друже Метелику, тут нема наглядачів. Ти залишив їх на каторзі.
Образною мовою каторжан, кажуть, що треба скинути з себе робу каторжанина. Та навіть більше, бо одяг каторжан – це лише символ. Треба не тільки скинути робу, а м стерти слід безчестя, випечений вогнем у душі та мозку.
До бару зайшов поліцейський патруль, складений із самих негрів. Полісмени проходять від столу до столу й вимагають посвідчення. Підійшовши до нашого кутка, командир патруля пильно роздивляється наші обличчя. І знаходить одне, що йому незнайоме. Це моє.
– Прошу, пане, покажіть мені своє посвідчення.
Я даю посвідчення, він зиркає на мене й повертає його мені.
– Даруйте, – каже він, – я вас не знаю. Ласкаво просимо до Джорджтауна, – і він відходить од нас.
– Ці ростбіфи чудові люди, – каже Поль Савуйяр, коли той відійшов. – Вони довіряють єдиним чужинцям – утеклим каторжанам. Якщо зможеш довести англійським властям, що ти втікач з каторги, то одразу ж отримаєш свободу.
Додому ми повернулися дуже пізно, але о сьомій ранку я вже стою біля в'їзду до порту. Не минає і півгодини, як приїздять Кюїк-Кюїк і однорукий на своєму візку із свіжою, зібраною вдосвіта городиною, яйцями та кількома курми. Вони самі. Я питаю, де їхній земляк, який учить їх торгувати. Кюїк-Кюїк відповідає:
– Він навчив нас учора, цього досить. Тепер нам уже ніхто не потрібен.
– Ви далеко були?
– Авжеж, туди майже дві з половиною години їзди. Ми виїхали з дому о третій ночі, а повернулись оце тепер.
Кюїк-Кюїк легко, наче живе тут уже двадцять років, знаходить чай і галети. Ми сидимо на тротуарі біля візка, їмо, п'ємо й чекаємо клієнтів.
– Думаєш, прийдуть учорашні американці?
– Сподіваюсь. Але якщо вони не прийдуть, то продамо все це іншим людям.
– А як ти домовляєшся про ціну?
– Я не кажу: це коштує стільки-то. А питаю: скільки даси?
– Але ж ти не вмієш говорити по-англійському!
– Твоя правда, але я вмію показувати на мигах. Це дуже легко. А тепер продаватимеш і куплятимеш ти, – каже мені Кюїк-Кюїк. – Ти ж бо непогано знаєш англійську.
– Так, але спершу я хотів би подивитися, як це робиш ти.
Чекати довго не доводиться. Незабаром під'їздить джип, і з нього виходять водій, унтер-офіцер та двоє матросів. Унтер-офіцер вилазить на візок і роздивляється салату, баклажани й усе інше. Оглянувши городину, він мацає курей.
– Скільки ти хочеш за все це?
Починається торг. Американець розмовляє в ніс. Я не розумію його, а Кюїк-Кюїк щось белькоче то по-своєму, то по-французькому. Побачивши, що вони ніяк не порозуміються, я відкликаю Кюїк-Кюїка вбік.
– Скільки ти заплатив за все?
Він нишпорить у кишенях І дістає сімнадцять доларів.
– Сто вісімдесят три долари.
– А скільки він тобі пропонує?
– Здається, двісті десять. Замало.
Я повертаюсь до унтер-офіцера. Він питає мене, чи я розмовляю по-англійському.
– Говоріть повільно, – кажу я.
– О'кей.
– Скільки ви дасте? Ні, двісті десять мало. Давайте двісті сорок.
Американець не згоджується. Вдає, ніби йде від нас, потім повертається, знову йде й сідає в джип, але я здогадуюся, що він ламає комедію. Саме тієї миті, коли американець відходить удруге, з'являються дві прекрасні мої сусідки – індійки з прикритими вуаллю обличчями. Вони, мабуть, здалеку спостерігали цю сцену, але вдають, ніби не знають нас. Одна з них вилазить на візок, оглядає товар і питає:
– Скільки все це коштує?
– Двісті сорок доларів, – відповідаю я.
– Гаразд, – киває головою вона.
Тоді американець дістає двісті сорок доларів, дає їх Кюїк-Кюїку й каже індійкам, що все це куплено.