— Ми, можливо, знову знайдемо все це на небесах.
— Ти віриш? — промурмотів Ла Моль.
— Вірю, бо так сказав священик, а я завжди маю надію. Але не втрачай притомності, друже, ці мерзотники, що дивляться на нас, почнуть з нас сміятись.
Кабош почув останні слова і, підхлиснувши коня однією рукою, другою передав Коконна — так, щоб ніхто не побачив — маленьку губку, напоєну якимсь збуджувальним надіб'ям такої сили, що Ла Моль, понюхавши його і натерши собі скроні, відчув, що освіжився й відживився.
— Ах! — сказав Ла Моль. — Я оживаю!
І поцілував образок, що висів у нього на шиї на золотім ланцюжку.
Під'їздячи до рогу набережної при повороті до чудової невеличкої будівлі, спорудженої Генріхом II, побачили ешафот, що виносився своєю голою закривавленою платформою: платформа ця здіймалась над усіма головами.
— Друже, — сказав Ла Моль, — я хотів би вмерти перший.
Коконна вдруге торкнувся рукою до плеча ката.
— Що вам, дворянине? — спитав той, повертаючись.
— Любий мій, — сказав Коконна, — хочеш ти зробити мені приємне, — правда? Ти це казав мені, принаймні.
— Так, і кажу вам ще раз.
— Мій друг страждає більше, ніж я, отже має менше сили...
— Ну?
— Ну, він каже, що йому надто важко було б бачити, як я вмираю перший. До того ж, коли б я вмер перший, не зосталось би нікого, хто б виніс його на ешафот.
— Добре, добре, — сказав Кабош, втираючи сльозу верхнім боком кисті руки. — Не турбуйтесь, буде так, як ви бажаєте.
— І за одним ударом, — так? — сказав тихенько п'ємонтець.
— За одним.
— Добре... Якщо треба не за одним, то зробіть це на мені.
Візок зупинився: приїхали. Коконна надів капелюх на голову.
Гомін, подібний до гуркотіння хвиль на морі, загудів в ушах у Ла Моля. Він хотів підвестись, але йому бракувало сили, і Кабош з Коконна мусили підхопити його під руки.
Площа була вимощена головами, сходи ратуші подібні були до амфітеатру, повного глядачів, з кожного вікна висувались збуджені обличчя; очі на них, здавалось, горіли.
Коли побачили вродливого молодого чоловіка, що не має сили триматися на розчавлених ногах, але силкується сам зійти на ешафот, знявся страшенний галас, як вигук загального співчуття. Чоловіки ревли, жінки жалісно стогнали.
— Це був один з найкращих придворних франтів, — говорили чоловіки, — і йому годилося б умерти не на Гревській площі, а на Пре-о-Клер.
— Який гарний! Який блідий! — казали жінки. — Це той, що не сказав нічого.
— Друже, — сказав Ла Моль, — я не маю сили триматись на ногах. Понеси мене!
— Почекай, — сказав Коконна.
Він зробив знак катові, і той відійшов убік; потім, нахилившись, він узяв Ла Моля на руки, мов дитинку, не похитнувшись зійшов сходами з своєю ношею на руках на платформу і поклав там Ла Моля під несамовиті крики та оплески юрби.
Коконна підняв капелюх над головою і вклонився.
Потім кинув капелюх на ешафот.
— Глянь навкруги, — сказав Ла Моль, — чи не бачиш ти їх десь?
Коконна обвів пильним поглядом всю площу, зупинив очі на одному пункті і, не спускаючи з нього очей, простяг руку і торкнув друга за плече.
— Подивись, — сказав він, — подивись на вікно в отій башті.
І показав Ла Молю рукою на невеличку будівлю, що й досі стоїть ще між вулицями Ла Ванрі і дю Мутон, як уламок минулих віків.
Дві жінки в чорному вбранні стояли там, притулившись одна до одної, не коло вікна, а трохи далі.
— Ах, — сказав Ла Моль, — я боявся тільки одного — вмирати, не побачивши її. Я побачив її і можу вмирати.
І, жадібно вп'явшись очима в маленьке вікно, підніс образок до уст і вкрив його поцілунками.
Коконна вклонився жінкам з такою чемністю, ніби був у салоні.
Відповідаючи на поклон, вони замахали мокрими від сліз хустками.
Кабош, в свою чергу, торкнувся пальцем до плеча Коконна і зробив йому промовистий знак очима.
— Так, так, — сказав п'ємонтець.
І, звертаючись до Ла Моля, сказав:
— Обніми мене і вмри сміливо. Це зовсім не важко, друже, ти ж людина відважна!
— Ах, — сказав Ла Моль, — не велика для мене заслуга вмерти сміливо, я так страждаю!
Підійшов священик і простягнув Ла Молю хрест, але той усміхнувсь і показав образок, що його держав у руці.
— Однаково, — сказав священик, — завжди просіть сили у того, хто перетерпів те, що ви маєте перетерпіти зараз.
Ла Моль поцілував ноги Христа.
— Доручіть мене, — сказав він, — молитвам черниць в монастирі пресвятої діви.
— Не гайся, не гайся, Ла Моль, — сказав Коконна, — ти завдаєш мені такого жалю, що я й сам починаю втрачати мужність.
— Я готовий, — сказав Ла Моль.
— Можете ви держати голову прямо? — сказав Кабош, готуючи свій меч ззаду Ла Моля, що став навколішки.
— Сподіваюсь, — сказав той.
— То все буде добре.
— Тільки ви, — сказав Ла Моль, — не забудьте того, про що я прохав вас; цей образок відчинить вам двері.
— Не турбуйтесь. Постарайтесь тільки держати голову прямо.
Ла Моль витягнув шию і, звертаючи очі до вежки, сказав:
— Прощай, Маргарита, будь бла...
Він не докінчив. Одним помахом свого бистрого, ясного, як блискавка, меча Кабош зніс йому голову, і вона покотилась під ноги де Коконна.
Тіло тихо опустилось, мов би лягло.
Тисяча криків злились в один крик, і серед усіх цих жіночих голосів Коконна, як здалось йому, почув один, що був скорботніший від усіх інших.
— Дякую, мій достойний друже, дякую, — сказав Коконна і втрете подав катові руку.
— Сину мій, — звернувся до Коконна священик, — чи не маєте чого довірити богові?
— Ні, слово честі, панотче, — сказав п'ємонтець, — усе, що я мав би йому сказати, я сказав вам самому учора.
Потім, звертаючись до Кабоша, мовив:
— Ну, кате, останній мій друже, ще одна послуга.
І, перш ніж стати на коліна, він обвів юрбу таким спокійним та ясним поглядом, що гомін подиву пестощами донісся до його слуху і викликав усмішку гордості. Потім, піднявши голову свого друга і поклавши поцілунок на його посинілі уста, він кинув останній погляд на вежку і, стаючи навколішки з любою головою в руках, сказав:
— Моя черга.
Не встиг він докінчити цих слів, як Кабош зніс йому голову.
Після цього удару конвульсійне тремтіння пробігло по тілу достойної людини.
— Треба було кінчити, — сказав він, — бідолашний хлопчина.
Він з зусиллям витяг з скорчених рук Ла Моля золотий образок і потім кинув свій плащ на сумні рештки, які візок мав відвезти до нього.
Видовище скінчилось, Юрба розійшлась.
XXX. Башта ганебного стовпа
Ніч спускалась над містом, що здригалося ще від розмов про цю страту, подробиці якої, переходячи з уст в уста, огортали сумом в кожному домі веселий час сімейної вечері.
Всупереч місту, що було мовчазне й похмуре, Лувр був шумливий, радісний і осяяний огнями. У палаці було велике свято. Свято з наказу Карла IX призначене на вечір того самого дня, коли на ранок він призначив страту.
Королева Наварська напередодні цього вечора дістала від короля наказ бути на святі і, сподіваючись, що Ла Моль і Коконна будуть вночі врятовані, певна, що для врятування їх вжито всіх заходів, відповіла, що вчинить згідно з його бажанням.
Але, коли вона втратила всяку надію після сцени в каплиці, коли, спонукувана останніми жалощами до найбільшого й найглибшого кохання, якого зазнала в своєму житті, була присутня на страті, — вона заприсяглая, що ні прохання, ні погрози не примусять її появитись на радісному святі в Луврі в той день, коли вона бачила таке сумне свято на Гревській площі.
Король Карл IX подав у цей день новий доказ тієї могутності волі, якої ніхто, може, не мав у такій мірі: два тижні пролежавши в постелі, зів'ялілий, як умираючий, блідий, як труп, він устав з ліжка о п'ятій годині і вдягся в свої найпишніші вбрання. Щоправда, під час вдягання він тричі зомлівав.
О восьмій годині він спитав, що робить сестра, чи бачили її і чи пам'ятає вона, що обіцяла. Ніхто не відповів йому, бо королева прибула до себе об одинадцятій годині і замкнулась у своїх покоях, відмовляючись будь-кому відімкнути двері.
Але для Карла не було замкнутих дверей. Спираючись на руку пана де Нансея, він поплентався до апартаментів королеви Наварської і раптом увійшов через двері, що вели з потайного коридору.
Хоч він і сподівався побачити сумну картину і вже заздалегідь приготував своє серце, та те, що побачив, було ще жалісніше, ніж він сподівався.
Маргарита, ледве жива, лежала на лонгшезі[131], зарившись головою в подушки, не плакала, не молилась, а тільки хрипіла, ніби вмираючи.
У другому кутку кімнати Генрієтта де Невер, ця безбоязна жінка, лежала непритомна на килимі. Вернувшись з Гревської площі, вона, як і Маргарита, втратила сили, і бідолашна Жільйона переходила від одної до другої, не насмілюючись звернутись з жодним словом утіхи.
Під час криз в наслідок важких катастроф скорботу бережуть як скарб, і кожного, хто намагався б розвіяти її хоч трохи, вважають за ворога.
Карл IX відчинив двері і, залишивши Нансея в коридорі, увійшов блідий і тремтячий.
Ні та, ні друга з жінок не бачили його. Тільки Жільйона, що в цю хвилину допомагала Генрієтті, підвелась на одно коліно і з жахом подивилась на короля.
Король зробив рух рукою, вона встала, уклонилась і вийшла.
Тоді Карл підійшов прямо до Маргарити і з хвилину дивився на неї мовчки; потім, тоном, якого ніхто не сподівався б від цього, звичайно грубого, голосу, мовив:
— Марго! Сестро моя!
Молода жінка здригнулась і підвелась. — Ваша величність! — сказала вона.
— Ну, сестро моя, будь мужня!
Марго звела очі до неба.
— Так, — сказав Карл, — я знаю добре, але вислухай мене.
Королева Наварська зробила знак, що слухає.
— Ти обіцяла мені бути на балу, — сказав Карл.
— Я! — скрикнула Маргарита.
— Так, і тебе, згідно з твоєю обіцянкою, дожидають, — отже, якби ти не з'явилась, всі були б здивовані, що тебе не бачать.
— Даруйте, брате, — сказала Маргарита, — ви ж бачите, яка я змучена.
— Пересильте себе.
Маргарита ніби намагалася якусь хвилину вернути свою мужність, потім, раптом віддаючись своєму горю і падаючи головою на подушку, сказала:
— Ні, ні, я не піду.
Карл узяв її за руку, сів на лонгшез і сказав їй:
— Ти щойно втратила друга, я знаю, Марго. Але глянь на мене, чи ж не втратив я всіх своїх друзів і навіть більше — матір! Ти завжди можеш плакати скільки схочеш, як плачеш в цю хвилину, а я в годину найтяжчої скорботи мушу усміхатись.