Він у всьому зізнався, завдавши на дружину-небіжчицю весь тягар злочинного задуму і заохочення до злочину. Його засудили на довічну каторгу, а мене звільнили.
– І тоді, – сказав граф Монте-Крісто, – ви з'явилися до мене з рекомендаційним листом від абата Бузоні.
– Авжеж, ваша ясновельможносте, він дуже перейнявся мною.
"Ваше перемитницьке ремесло приведе вас до згуби, – сказав він. – Як вийдете звідси, облиште його".
"Та ж, панотче, – запитав я, – а як мені жити й утримувати мою сердешну невістку?"
"Один із моїх духовних синів, – відказав він, – ставиться до мене з великою повагою і доручив мені знайти такого чоловіка, якому він міг би довіряти. Хочете бути таким чоловіком? Я йому вас рекомендуватиму".
"Панотченьку! – вигукнув я. – Ви такі добрі!"
"А ви пообіцяєте мені, що я ніколи про це не пошкодую?"
Я звів руку, щоб заприсягнутися.
"Цього не треба, – сказав він, – я знаю і люблю корсиканців, ось ваша рекомендація".
І він написав декілька рядків, які я вам передав і на основі яких ваша ясновельможність узяли мене до себе на услуги. Тепер я можу з гордістю запитати, чи мали ви бодай раз причину для невдоволення мною?
– Ні, – відказав граф Монте-Крісто, – я із задоволенням визнаю, що ви добрий слуга, Бертуччо, хоч і не зовсім довіряєте мені.
– Я, ваша ясновельможносте?
– Авжеж, ви. Як могло статися таке, що у вас є невістка і названий син, а ви мені про них ніколи і словом не обмовилися?
– Ох, мосьпане, мені залишається розповісти вам найсумнішу частину мого життя. Я подався на Корсику. Самі розумієте, що я квапився побачити і втішити мою сердешну невістку, та в Рольяно мене чекало лихо: у моєму домі скоїлося таке жахіття, що про нього й досі пам'ятають сусіди. Улягаючи моїм порадам, моя бідолашна невістка відмовляла Бенедетто, який весь час вимагав грошей. Якось уранці він погрожував їй, а потім зник на цілісінький день. Сердешна Ассунта, що любила цього негідника, як рідну дитину, гірко плакала. Настав вечір, вона чекала його і не лягала спати. Об одинадцятій вечора він прийшов із двома приятелями, які були його товаришами у всяких витівках; вона хотіла обняти його, та хтось із них – боюся, то і був цей клятий парубчак – вигукнув:
"Ми пограємося в катівню, і їй доведеться сказати, де вона заховала гроші".
Наш сусіда Василіо подався до Бастіди, і вдома у нього була тільки його жінка.
Крім неї, ніхто не міг би ні побачити, ні почути того, що коїлося в хаті у невістки. Два негідники міцно тримали Ассунту, яка й гадки не мала про злочин і лагідно всміхалася майбутнім катам, а третій добряче забарикадував двері й вікна, потім повернувся, і всі троє, намагаючись заглушити страшенний крик, що виривався в Ассунти, яка спостерігала за цими грізними приготуваннями, застромили її ногами у палаючу грубу. Вони сподівалися, що це змусить її сказати, де заховано наші гроші, та поки вона боролася з ними, на ній спалахнув одяг, і тоді вони покинули сердегу, остерігаючись, щоб полум'я і їх не охопило. Палаючи вся, вона кинулася до дверей, та ті були замкнені. Вона побігла до вікна, та воно було забите.
І тоді сусідка почула страшенний крик: Ассунта волала на ґвалт.
Потім голос її став тихіший і переріс у стогін. Наступного дня, після цілої ночі жаху і тривоги, дружина Василіо нарешті зважилася вийти надвір, і судові урядники, яких вона сповістила про лихо, висадили двері нашої хати. Ассунта геть обгоріла, та ще була жива, шафи були розтрощені, гроші зникли. Що ж до Бенедетто, він назавжди пропав із Рольяно, я відтоді його не бачив і навіть не чув про нього.
– Дізнавшись про цю сумну подію, – провадив Бертуччо, – я й подався до вашої ясновельможності. Мені вже не треба було розповідати вам ні про Бенедетто, бо він зник, ні про мою братову, бо вона померла.
– Та й що ви гадаєте про цю подію? – запитав граф Монте-Крісто.
– Що це була покара за мій злочин, – відказав Бертуччо. – Ох, ці Вільфори, прокляте поріддя!
– Я теж так гадаю, – понуро відказав граф Монте-Крісто.
– Тепер, – казав Бертуччо, – ваша ясновельможність розуміє, чому цей маєток, де я відтоді не бував, цей сад, де я несподівано опинився, це місце, де я вбив людину, могли збудити в мені таке болісне хвилювання, причину якого ви вже знаєте; мушу зізнатися, я не певен, що тут, біля моїх ніг, у цій самій могилі, яку він викопав для своєї дитини, не лежить пан де Вільфор.
– Що ж, усе можливо, – підводячись, мовив граф Монте-Крісто, – навіть і те, – ледве чутно докинув він, – що королівський прокурор ще живий. Абат Бузоні добре вчинив, що прислав вас до мене. І ви теж добре зробили, що розповіли мені вашу історію, бо тепер я вже не матиму поганої думки про вас. А що ж той Бенедетто, якого ви так невдало назвали? Ви так і не намагалися натрапити на його слід, не силкувалися дізнатися, що з ним сталося?
– Ніколи. Якби я навіть знав, де він, то не намагався б побачити його, а втікав би від нього, як од чудовиська. Ні, слава Богу, я ніколи ні від кого нічогісінько про нього не чув і сподіваюся, його вже нема живого.
– Не сподівайтеся, Бертуччо, – відказав граф Монте-Крісто. – Злочинці так просто не вмирають: Господь береже їх, щоб учинити знаряддям своєї помсти.
– Нехай і так, – сказав Бертуччо. – Я тільки благаю Бога, щоб мені не довелося зустрітися з ним. Тепер, – провадив він, понурившись, – ви знаєте все, мосьпане, на землі ви мій суддя, як сам Господь ото на небі, то чи не скажете ви чогось, щоб утішити мене?
– Так, правда ваша, і я можу повторити те, що сказав би вам абат Бузоні: цей Вільфор, на якого ви звели руку, заслуговував відплати за те, що вчинив із вами, і, може, ще за щось. Якщо Бенедетто живий, то він послужить, як я вам уже й казав, знаряддям Господньої кари, а потім і сам буде покараний. А ви можете закинути собі тільки одне: запитайте у себе, чому ви, порятувавши ту дитину, не оддали її матері, ось у чому винні ви, Бертуччо.
– Авжеж, ваша ясновельможносте, у цьому я винен, і вчинив я недобре. Коли повернув я дитину до життя, мені залишалося, як ви оце кажете, тільки віддати її матері. Та задля цього мені потрібно було зібрати декотрі відомості, привернути до себе увагу, може, і виказати себе. Мені не хотілося умирати, мене прив'язувала до життя моя невістка, моє природжене корсиканське самолюбство, коли хочеться помщатися переможно і до самісінького краю, та й життя я любив, що там казати. Не такий я хоробрий, як мій сердешний брат!
Бертуччо затулив обличчя долонями, а граф Монте-Крісто зупинив на ньому довгий, загадковий погляд.
Потім, після недовгої мовчанки, якій пора і місце надавали ще дужчої врочистості, граф Монте-Крісто сказав із незвичним для нього смутком у голосі:
– Щоб гідно закінчити нашу розмову, останню про всі ці події, Бертуччо, запам'ятайте мої слова: "Від будь-якого лиха є два ліки – час і мовчання". А зараз мені хочеться погуляти садом. Те, що так гнітить вас, учасника тих страшних подій, викличе в мене радше втішні почуття і подвоїть для мене цінність цього маєтку. Розумієте, Бертуччо, дерева любі тільки тим, що дають затінок, а затінок любий лише тому, що будить мрії й марення.
Оце я придбав сад, бо гадав, що купую тільки обгороджену місцину, а ця обгороджена місцина раптом виявляється садом, де вештаються привиди, що не передбачені в угоді. А я полюбляю привидів, я ніколи не чув, щоб небіжчики за шість тисяч років накоїли стільки лиха, скільки його коять живі за однісінький день. Повертайтеся додому, Бертуччо, і спіть собі спокійно. Якщо останньої вашої години духівник ваш буде до вас не такий милосердний, як абат Бузоні, то погукайте мене, якщо я ще житиму на світі, я знайду слова, які тихо заколишуть вашу душу, коли вона готова буде до тяжкої мандрівки, що називається словом Вічність.
Бертуччо шанобливо вклонився графові Монте-Крісто і, скрушно зітхнувши, пішов собі.
Граф Монте-Крісто лишився сам; він ступнув кілька кроків.
– Тут, біля цього платана, могила, в яку поклали немовля, – прошепотів він, – там хвіртка, якою заходили в сад, у тім кутку потаємні східці, що провадять до спальні. Гадаю, не варто записувати все це до нотатника, тому що в мене тут перед очима, під ногами, скрізь – рельєфний живий план.
І граф Монте-Крісто ще раз пройшов садом, а потім подався до ридвана. Бертуччо побачив, у якій він задумі, і мовчки вмостився коло візника.
Ридван попрямував до Парижа.
Того ж таки вечора, повернувшись у свій дім на Єлисейських Полях, граф Монте-Крісто обійшов усе помешкання, як могла це вчинити людина, що знайома з ним уже довгі роки, і хоч ішов він попереду інших, та жодного разу не помилився дверми і не попрямував тими східцями чи коридором, які не припровадили б його простісінько туди, куди йому й хотілося потрапити. Алі супроводжував його в цім нічнім обході. Граф дав Бертуччо декотрі вказівки щодо прикрас чи призначення покоїв, і, глянувши на годинника, сказав нубійцеві, який уважно слухав його:
– Уже пів на дванадцяту. Гайде має незабаром прибути. Ти попередив французьких покоївок?
Алі тицьнув пальцем на половину, що призначалася для красуні албанки – вона була так ретельно прихована, що, завісивши двері килимом, можна було обійти все помешкання і не здогадатися, що там ще є вітальня і два покої; Алі, як ми вже казали, тицьнув пальцем на ті двері, підняв три пальці лівої руки і, поклавши голову на долоню, заплющив очі, наче спить.
– Ага, – сказав граф Монте-Крісто, що звик до такого способу розмови, – всі вони очікують у її спальні, правда?
"Так", – дав на здогад Алі.
– Пані сьогодні буде зморена, – провадив граф Монте-Крісто, – і, либонь, відразу захоче вкластися до ліжка, тому не треба ні про що з нею балакати: покоївки повинні тільки привітатися з новою панею і піти собі; простеж, щоб покоївка-грекиня не спілкувалася із француженками.
Алі вклонився.
Незабаром почулося, як гукають воротаря; брама відчинилася, до алеї заїхав ридван і зупинився.
Граф спустився униз; дверцята ридвана вже були відчинені; він подав руку дівчині, що була від ніг до голови вбрана у шовкову зелену хламиду, геть цілком гаптовану золотом.
Дівчина взяла простягнуту їй руку, з любов'ю і повагою поцілувала її й мовила декілька лагідних слів, на які граф Монте-Крісто відповів із ніжною поважністю тією мелодійною мовою, якою старий Гомер нагородив своїх богів.
Потім, із Алі попереду, який ніс рожеву воскову свічку, дівчина – та сама красуня албанка, що була супутницею графа Монте-Крісто в Італії – пішла у свої покої, а граф подався до своєї спальні.
О пів на першу в помешканні погасли всі вогні, і можна було виснувати, що всі вже поснули.